АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22- 3870/06 головуючий у 1-й інстанції: Федченко І.М.
суддя-доповідач: Гончар О.С
УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 жовтня 2006 року м. Запоріжжя
Колегія суддів цивільної палати апеляційного суду Запорізької області у складі:
головуючого судді Пільщик Л.В.
суддів Гончара О.С, Осоцького І.І.
при секретарі Ткаченко М.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Мусульманської релігійної громади м. Запоріжжя на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 21 квітня 2006 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Мусульманської релігійної громади м. Запоріжжя, Орендного підприємства ЗМБТІ. 3-тя особа приватний нотаріус ОСОБА_3 про визнання права власності на об"єкти нерухомості. визнання угоди дарування недійсною, відміну реєстрації, -
ВСТАНОВИЛА:
У липні 2001 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Мусульманської релігійної громади м. Запоріжжя, а згодом і до ОСОБА_2. про виселення, визнання права власності на об'єкти нерухомості, визнання угоди недійсною, витребування із незаконного володіння об'єктів нерухомості.
В різні часи своєї діяльності Мусульманська громада м. Запоріжжя змінювала свою назву на "Незалежну мусульманську релігійну громаду м. Запоріжжя", а згодом на "Мусульманську релігійну громаду АДРЕСА_1".
Зазначав, що йому належали на праві власності об'єкти нерухомості і земельна ділянка, розташовані по АДРЕСА_2.
Без його відома рішенням господарського суду у 2001 році ці об'єкти нерухомості були визнані власністю незалежної мусульманської общини, яка у січні 2002 року подарувала їх ОСОБА_2.
За його касаційною скаргою у березні 2002 року судове рішення господарського суду було скасоване, але нерухомість продовжує знаходитись у власності ОСОБА_2.
Просив суд визнати недійсним договір дарування та виселити мусульманську общину, витребувати в неї спірні жилі і нежилі будівлі.
У квітні 2003 року ОСОБА_1 доповнив позовні вимоги і просив визнати за ним право власності на будівлі, розташовані по АДРЕСА_2 посилаючись на те, що за власні кошти перебудував старий будинок і добудував господарські будівлі, проте оформити документи належним чином не встиг із-за рішення господарського суду про визнання права власності на ці будівлі за мусульманською общиною.
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 31 січня 2006 року виділені у самостійне провадження позовні вимоги ОСОБА_1. про виселення, витребування з незаконного володіння об'єктів нерухомості, усунення перешкод в користуванні майном (а.с. 404).
Відповідачі проти позову заперечували. Їх представники зазначали, що спірні будівлі з грудня 1994 року перейшли у власність мусульманської громади як благодійне пожертвування КМП „Відродження". Із зазначеного часу всі будівлі перебували на балансі громади і утримувались за її рахунок. Громада як власник вправі була розпорядитися своєю нерухомістю, а тому у січні 2002 року подарувала їх ОСОБА_2.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Останнім рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 21 квітня 2006 року позовні вимоги ОСОБА_1. задоволено.
Визнаний недійсним договір дарування нерухомості, розташованої по АДРЕСА_2 в місті Запоріжжі, укладений між Незалежною релігійною мусульманською громадою міста Запоріжжя та ОСОБА_2. 17.01.2002 p., посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_3.
Визнано за ОСОБА_1. право власності на об'єкти нерухомості, розташовані по АДРЕСА_2, а саме: адміністративну будівлю (літера А-1), адміністративну будівлю (літера М-2); майстерню (літера Н-2), сауну (літера Л-1), молитовний будинок (літ. О).
Зобов'язано АП ЗМБТІ здійснити державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1. на вищезазначені об'єкти нерухомості.
Не погоджуючись з рішенням суду, Мусульманської релігійної громади м. Запоріжжя в апеляційній скарзі вказує, що суд порушив норми матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у позові.
Вислухавши доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Задовольняючи позов ОСОБА_1. і визнаючи недійсним договір дарування спірних будівель, укладений між Незалежною релігійною мусульманською общиною міста Запоріжжя і ОСОБА_2. 17 січня 2002 року, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що мусульманська община не була власником нерухомості, а тому і не мала права укладати з нею ніякі угоди, в тому числі і договір дарування.
При визнанні за ОСОБА_1. права власності на самовільно збудовані об'єкти нерухомості суд виходив з того, що ОСОБА_1 як власник земельної ділянки, на якій самочинно здійснене будівництво, відповідно до ст.ст. 375, 376 ЦК України вправі вимагати визнання за ним права власності на це майно. Визнання за позивачем такого права не суперечить суспільним інтересам і не порушує права інших осіб.
Такі висновки суду ґрунтуються на матеріалах справи і не суперечать вимогам діючого законодавства.
Зокрема, судом першої інстанції установлено, що за договорами купівлі-продажу від 6 травня 1991 року і 5 травня 1993 року ТОВ „Відродження" і ОСОБА_1 купили жилі будинки по АДРЕСА_2 розташовані на земельній ділянці загальною площею 737 м" (а.с.4,5).
Протягом 1993-1995 p.p. за власні кошти на зазначеній земельній ділянці ОСОБА_1. були побудовані майстерня, сауна, гараж, перебудовані старі будинки (а.с.З 19-324, 353-356).
Загальними зборами засновників ТОВ „Відродження" 24 листопада 1997 року ОСОБА_1. переданий у власність житловий будинок по вулиці Муравйова, 7, що підтверджується протоколом загальних зборів (а.с.27 зворот).
В подальшому ТОВ „Відродження" ліквідовано, щодо нього 12.07.06р. проведено державну реєстрацію припинення юридичної особи.
Рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради від 24 вересня 1998 року за домоволодінням по АДРЕСА_2 затверджена земельна ділянка по фактичному користуванню площею 828 кв. м, яка передана у приватну власність ОСОБА_1., про що останньому 15 жовтня 1998 року виданий відповідний Державний акт (а.с. 19-20).
Головне управління архітектури та містобудування, міська санепідемстанція не заперечують проти узгодження робочого проекту на реконструкцію приватного домобудівництва за умови отримання письмової згоди суміжних землекористувачів (а.с.23-25,106-107).
Суміжні землекористувачі ОСОБА_4 та мусульманська релігійна громада межі землевідводу не оспорювали, проти узаконення самовільних будівель не заперечували (а.с.26, 110, 111).
За змістом ст.ст.328, 331, 376 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не впливає із закону або незаконність набуття не встановлена судом.
Право власності на нову річ, яка виготовлена особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнано за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мсти, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особо, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок.
На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене.
Зважаючи на те, що власником земельної ділянки, на якій розташовані спірні будівлі і споруди.
являється ОСОБА_1, який здійснив самочинне будівництво за свої власні кошти, не не порушує
права і охоронювані законом інтереси інших осіб, суд першої інстанції відповідно до ст.ст.328. 331, 376
ЦК дійшов правильного висновку про обгрунтованість позовних вимог і визнав право власності на
спірні будівлі за власником земельної ділянки.
Доводи відповідачів про те, що вони являються власниками спірних будівель з грудня 1994 року на підставі розпорядження директора КМП „Відродження" про їх безоплатну передачу релігійній громаді в якості добровільного, благодійного майнового пожертвування, а тому мусульманська громада як власники правомірно подарувала їх ОСОБА_2., не заслуговують на увагу, оскільки не ґрунтуються на законі.
За змістом ст.ст.47,105, 244 ЦК України (1963 року) самовільні будівлі не можуть бути предметом відчуження, договір дарування нерухомості підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню, КМП „Відродження" не був власником всіх будівель і не вправі був розпоряджатися ними на свій розсуд.
Оскільки у грудні 1994 року після самовільної перебудови і реконструкцій будівлі не були прийняті в експлуатацію в установленому законом порядку, не зареєстровані в бюро технічної інвентаризації, вони відповідно до вищезазначених вимог цивільного законодавства не могли бути об'єктом цивільно-правових угод.
За таких обставин рішення суду першої інстанції відповідає вимогам чинного законодавства і матеріалам справи, підстав для його скасування судова колегія не вбачає.
Керуючись ст. ст.307, 308 ЦПК України, колегія суддів,
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу Мусульманської релігійної громади м. Запоріжжя відхилити.
Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 21 квітня 2006 року по цій справі залишити без зміни.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Верховного Суду України протягом двох місяців.