Справа № 22-ц/2690/16844/12

Головуючий у I інстанції: Піхур О.В.

Доповідач у II інстанції: Рейнарт І.М.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2012 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва у складі:

головуючого - судді Рейнарт І.М.

суддів Кулікової С.В., Желепи О.В.

при секретарі Кононенко В.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 6 грудня 2011р. по цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2

про поділ майна подружжя,

встановила:

позивач звернувся до суду з позовом про поділ спільної сумісної власності подружжя та просив визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, квартири АДРЕСА_2 та земельної ділянки АДРЕСА_3.

Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що з 8 березня 1986р. перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою, під час якого було набуто вищезазначене майно. Оскільки з відповідачкою не досягнуто домовленості про поділ спільного майна, просить провести його поділ у примусовому порядку.

У подальшому позивач зменшив позовні вимоги і просив визнати за ним право власності на 1/8 частину квартири АДРЕСА_1 та на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2.

Ухвалою суду від 21 квітня 2011р. позовні вимоги про поділ земельної ділянки АДРЕСА_3. залишені без розгляду.

Заочним рішенням суду від 6 грудня 2011р. позов задоволено частково, визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2, проведено розподіл судових витрат. В іншій частині позову відмовлено.

Ухвалою суду від 12 жовтня 2012р. заява відповідача про перегляд заочного рішення суду залишена без задоволення.

У поданій апеляційній скарзі відповідачка просить рішення суду скасувати, посилаючись на те, що рішення суду є необ'єктивним.

В апеляційній скарзі посилається на те, що квартира АДРЕСА_2 була придбана нею за особисті кошти, частину яких вона отримала від своїх родичів, а іншу частину отримала у банку у кредит, який ще не виплачено. Також апелянт посилається на те, що позивач з 2001р. проживав в Іспанії, приїжджав на Україну один раз на рік, при цьому коштів сім'ї не надавав, що стало підставою для розірвання шлюбу та стягнення з нього аліментів на дітей у примусовому порядку, а при розгляді справи про розірвання шлюбу було встановлено, що вони з позивачем не проживали з 2005р.

У подальшому представник відповідачки уточнив вимоги по апеляційній скарзі і просив рішення суду в частині визнання за позивачем права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 скасувати, визнати дану квартиру, як таку, що належить відповідачці на праві особистої приватної власності та відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

Колегія суддів, заслухавши суддю доповідача, пояснення сторін, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 8 березня 1986р., шлюб розірвано 16 грудня 2010р. рішенням Шевченківського районного суду м. Києва.

Частково задовольняючи позовні вимоги і приймаючи рішення про поділ квартири АДРЕСА_2, суд першої інстанції виходив з того, що квартира була придбана подружжям ОСОБА_4 під час шлюбу, тому є їх спільним майном.

Однак, повністю погодитися з таким висновком суду не можна.

Відповідно до свідоцтва про право власності від 18 грудня 2008р. квартира АДРЕСА_2 зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2

Згідно частини 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбних договором.

Договором про відступлення прав вимоги, який укладено 5 жовтня 2004р. між АППБ "Аваль" та ОСОБА_2, остання набула права вимоги після завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію на надання їй документів для оформлення об'єкта нерухомості у власність, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Договором сторони визначили вартість квартири 332 799грн. 94коп. (с.с.214 т.1).

30 вересня 2004р. та 4 жовтня 2004р. ОСОБА_2 на виконання даного договору було сплачено відповідно 76 800грн. та 36 594грн. 30коп., що становить 25% від загальної вартості квартири (с.с.106 т.1).

5 жовтня 2004р. між АППБ "Аваль" та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір, на підставі якого остання отримала 41 430 доларів США строком до 5 жовтня 2012р. зі сплатою 14% річних (с.с.212 т.1).

В цей же день на виконання договору про відступлення права вимоги було сплачено 219 405,64грн. (с.с.258 т.1).

Рішенням суду від 16 грудня 2010р. про розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 встановлено, що сторони припинили шлюбні стосунки та не ведуть спільного господарства з 2005р., тому відповідно до вимог ч. 3 ст. 61 ЦПК України даний факт повторному доказуванню не підлягає.

З наданих суду документів вбачається, що з 2005р. заборгованість за кредитним договором виплачувалася відповідачкою.

Таким чином, колегія суддів вважає, що за час перебування у зареєстрованому шлюбі подружжям ОСОБА_4 спільно було сплачено 25% або 1/4 частина вартості квартири АДРЕСА_2, тому дана частина є спільним їх майном і підлягає поділу відповідно до вимог ст. 71 СК України.

Посилання апелянта на те, що вона не проживала з позивачем разом з 2001р., і він, працюючи в Іспанії, коштів родині не надавав, належними доказами не підтверджено. Про дані обставини нею не було зазначено ні при розгляді у суді її позову про розірвання шлюбу, ні під час розгляду судом у травні 2011р. її позову про стягнення аліментів на повнолітню дочку.

Доводи апелянта про те, що у 2004р. 25% відсотків вартості квартири нею були внесені із коштів, які їй особисто надали родичі, і які вона їм повертала після 2005р., колегія суддів вважає безпідставними, оскільки, звертаючись до суду із заявою про перегляд заочного рішення про дані обставини відповідачка не зазначала.

Крім того, укладаючи договір застави майнових прав 5 жовтня 2004р., ОСОБА_2 надала згоду від імені позивача на укладення даного договору, тим самим підтверджуючи, що частина квартири є спільним майном подружжя.

Дані обставини підтвердила апелянт під час розгляду справи апеляційним судом.

У порушення вимог ст. 169 ЦПК України суд першої інстанції розглянув справу у відсутність відповідачки, не повідомивши її належним чином про день та час розгляду справи, дане порушення призвело до неправильного вирішення спору, так як позивачем зазначені вище докази надані не були, а відповідачка була позбавлена можливості їх надати суду першої інстанції.

Оскільки судом першої інстанції були неправильно застосовані норми матеріального права, при розгляді справи були порушені норми процесуального права, колегія суддів вважає, що відповідно до ст. 309 ЦПК України рішення суду підлягає зміні, а частка позивача у квартирі АДРЕСА_2 підлягає зменшенню до 1/8 частини.

В іншій частині рішення суду не оскаржується, тому не є предметом апеляційного розгляду.

Керуючись ст.ст.303, 307, 309, 313-314, 316-317 ЦПК України, колегія суддів

вирішила:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 6 грудня 2011р. змінити, зменшивши частку ОСОБА_4 у праві власності на квартиру АДРЕСА_2 до 1/8 частини.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: