ОКРЕМА ДУМКА

16 січня 2013 року м. Київ

У порядку, визначеному ч. 2 ст. 360-3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), висловлюємо окрему думку й просимо додати її до постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 січня 2013 року у справі № 6-153 цс 12.

Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 січня 2013 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 червня 2012 року, постановленої у справі за позовом прокурора м. Чернівців в інтересах держави в особі Головного управління праці та соціального захисту населення Чернівецької обласної державної адміністрації до ОСОБА_1, третя особа - УДАІ УМВС України в Чернівецькій області, про повернення автомобіля та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Головного управління праці та соціального захисту населення Чернівецької обласної державної адміністрації про визнання права власності на автомобіль.

Ухвалюючи постанову про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 червня 2012 року, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що до спірних правовідносин слід застосовувати Порядок забезпечення інвалідів автомобілями, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 липня 2006 року № 999 (далі - Порядок від 19 липня 2006 року), оскільки права та обов'язки у членів сім'ї інваліда щодо спірного автомобіля виникли після смерті інваліда, а не в момент забезпечення (26 серпня 2005 року) інваліда автомобілем на підставі Порядку забезпечення інвалідів автомобілями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 року № 999 (далі - Порядок від 8 вересня 1997 року), який втратив чинність.

Однак з висновками Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України не погоджуємося з огляду на таке.

Вирішуючи питання про усунення неоднакового застосування судами касаційної інстанції щодо спірних відносин одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ст. 58 Конституції України; ч. 1 ст. 5 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України); ч. 3 ст. 11-1 Закону України від 22 жовтня 1999 року «Про гуманітарну допомогу»; п. 37 Порядку від 8 вересня 1997 року та п. 41 Порядку від 19 липня 2006 року, слід було виходити з такого.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із чч. 1, 2 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (ч. 3 ст. 5 ЦК України).

Частиною 4 ст. 4 ЦК України визначено, що актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2001 року № 128 до Порядку від 8 вересня 1997 року внесено зміни, за якими п. 42 (абз. 2) визначав, що автомобіль, отриманий органом соціального захисту населення як гуманітарна допомога для конкретної фізичної особи, яка перебуває на обліку для забезпечення автомобілем в органах соціального захисту населення, видається такій особі (за її згодою) незалежно від черги.

Відповідно до п. 37 Порядку від 8 вересня 1997 року в редакції, чинній на час прийняття рішення про надання спірного автомобіля, після смерті інваліда автомобіль, яким він був забезпечений безоплатно або на пільгових умовах, залишається його сім'ї та знімається з обліку в органах соціального захисту населення.

Перереєстрація автомобіля на ім'я одного з членів сім'ї інваліда, який на час смерті інваліда проживав разом з ним, проводиться Державтоінспекцією з дозволу органу соціального захисту населення, де інвалід перебував на обліку як власник транспорту (абз. 2 п. 37 Порядку від 8 вересня 1997 року).

Про те, що такий автомобіль, як переданий інваліду безоплатно, визнавався його власністю й переходив до членів його сім`ї на праві власності, свідчить і абз. 3 п. 37 цього Порядку, згідно з яким спори про частку в спільній власності на цей транспортний засіб вирішуються в судовому порядку за позовом будь-кого із членів сім`ї.

9 серпня 2006 року набрав чинності Порядок від 19 липня 2006 року, відповідно до п. 41 якого після смерті інваліда автомобіль, отриманий як гуманітарна допомога, повертається (вилучається) головному управлінню соціального захисту і здається підприємству, що здійснює заготівлю та переробку металобрухту, або видається в порядку черговості інваліду, який перебуває на обліку.

Дія положень ст. 5 ЦК України в повному обсязі поширювалась і на Порядок від 19 липня 2006 року як на новий акт цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

У справі, яка переглядається, інваліда було безоплатно забезпечено автомобілем на умовах, визначених п. 37 Порядку від 8 вересня 1997 року, й у зв'язку з його смертю та наявністю в нього членів сім`ї автомобіль підлягав перереєстрації на одного із членів сім'ї за місцем, де інвалід перебував на обліку як власник цього автомобіля.

Згідно зі ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема з правочинів. Таким правочином у цьому разі було забезпечення інваліда автомобілем на вищезазначених умовах (п. 37 Порядку від 8 вересня 1997 року), що відповідало ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч. 2 ст. 328 ЦК України).

Проте задовольняючи позов, суд касаційної інстанції не звернув уваги на зазначені вимоги закону та дійшов помилкового висновку, що положення п. 41 Порядку від 19 липня 2006 року підлягають застосуванню до відносин, які виникли до набрання чинності вказаним актом цивільного законодавства, не врахував, що спірні відносини є єдиним правочином щодо забезпечення інвалідів автомобілями та надання права членам сім'ї інваліда на залишення автомобіля в разі його смерті.

Новий Порядок установлює обмеження й зобов'язання, яких не було в Порядку від 8 вересня 1997 року, чинному на момент виникнення правовідносин, та в разі його застосування порушить право власності члена сім`ї інваліда, гарантоване ст. 41 Конституції України й набуте відповідно до ст. 328 ЦК України, п. 37 Порядку від 8 вересня 1997 року.

Із судових рішень, на які посилається заявник, убачається, що колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в ухвалах від 4 листопада 2008 року, від 3 лютого 2010 року та колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2011 року у справах зі спорів, що виникли в подібних правовідносинах, як суди касаційної інстанції дійшли висновку про те, що Порядок від 19 липня 2006 року не поширюється на права та обов'язки, які виникли на підставі Порядку від 8 вересня 1997 року.

Саме до цього зводиться правова позиція, яка висловлена в постанові Верховного Суду України від 30 січня 2012 року у справі № 6-72 цс 11 і на яку посилається заявник. Це судове рішення згідно зі статтею 360-7 ЦПК України є обов'язковим для судів, що зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із ним.

Проте суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, постановив ухвалу, залишивши поза увагою вимоги зазначеної норми ЦПК України.

Посилання Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в постанові від 16 січня 2013 року (справа № 6-153 цс 12) на Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 та на те, що Порядок від 8 вересня 1997 року втратив чинність, є недоречними, виходячи з того, що ці мотиви жодним чином не спростовують правових висновків Верховного Суду України, викладених у справі № 6-72 цс 11, про те, що ці відносини є єдиним правочином щодо забезпечення інвалідів автомобілями та надання права членам сім'ї інваліда на залишення автомобіля в разі його смерті.

Крім того, у суду касаційної інстанції не було підстав вважати, що зі смертю ОСОБА_2 виникли нові права та обов'язки, оскільки правовідносини стосовно спірного автомобіля є єдиними з часу його надання інваліду, які відповідно до Порядку від 8 вересня 1997 року продовжилися й після надання автомобіля як щодо використання його в інтересах інваліда, так і щодо залишення автомобіля членам сім`ї в разі смерті інваліда згідно з умовами, передбаченими п. 37 цього Порядку. Його висновки не ґрунтуються на наведених нормах.

Правовідносини як форма соціального забезпечення громадянина-інваліда, які виникли на підставі факту передачі в серпні 2005 року автомобіля ОСОБА_2, регулювались Порядком від 8 вересня 1997 року, були триваючими за своїм характером і стосувалися не тільки інваліда, а й третіх осіб (членів його сім'ї) у разі смерті інваліда та не могли бути припиненими шляхом внесення змін до правового акта або втрати ним чинності.

Задовольняючи позов, суд не врахував принципу правової визначеності (складової верховенства права), в якому, як зазначив Конституційний Суд України в пп. 3.1 п. 3 мотивувальної частини Рішення від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010, стверджується: «що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинно базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки».

Отже, правова позиція, що викладена в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 січня 2013 року у справі № 6-153 цс 12, суперечить зазначеній вище правовій позиції Верховного Суду України, що викладена у постанові від 30 січня 2012 року у справі № 6-72 цс 11.

Зміст постанови у справі № 6-153 цс 12 не свідчить про те, що Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України обґрунтовано відійшла від правової позиції, висловленої у справі № 6-72 цс 11.

Судді Верховного Суду України:М.В. Патрюк

Н.П. Лященко