РІШЕННЯ ІМЕНЕМ    УКРАЇНИ

2 листопада 2006 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Тернопільської області в складі:

головуючого Фащевської Н.Є.

суддів            Шевчук Г.М., Стефлюк О.Д.

при секретарі     Стець І.В.

з участю   ОСОБА_1, ОСОБА_2,

представника ОСОБА_3 ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Кременецького районного суду від 18 листопада 2003 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, реєстраційного посвідчення та поділ квартири, -

встановила:

В червня 2003 року ОСОБА_2 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 та реєстраційного посвідчення про право власності на дану квартиру, виданого на ім'я ОСОБА_3, посилаючись на те, що відповідач продав квартиру, яка була спільним майном подружжя без її згоди.

В жовтня 2003 року ОСОБА_2 доповнила свої позовні вимоги і просила провести поділ спірної квартири з врахуванням інтересів дитини, виділивши їй у власність дану квартиру, стягнувши в користь ОСОБА_1 вартість 1/3 частини квартири.

Рішенням Кременецького районного суду від 18 листопада 2003 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Справа № 22а-1059                          Головуючий у 1 інст.Зебра Є.Й.

Категорія право власності              Доповідач Фащевська Н.Є.

В своїй апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги, посилаючись на те, що суд неправильно застосував норми матеріального та процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши доповідача, пояснення сторін, колегія вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав.

Відмовляючи ОСОБА_2 у визнанні недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, суд виходив з того, що відповідач вправі був самостійно розпорядитись спірною квартирою, оскільки після розірвання шлюбу сторони провели добровільно розподіл майна подружжя і квартира перейшла у його особисту власність.

Однак з таким висновком суду не можна погодитися, оскільки він не відповідає обставинам справи, а тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення відповідно до ст.309 ЦПК України.

Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі з червня 1994 року по 4 липня 2001 року що стверджується свідоцтвами про укладення шлюбу від 16 червня 1994 року НОМЕР_1 та про розірвання шлюбу, виданого 30 липня 2001 року НОМЕР_2.

За час шлюбу сторони придбали квартиру АДРЕСА_1, що є спільною власністю подружжя, що стверджується договором купівлі-продажу, посвідченого 23 січня 1996 року.

17 вересня 2002 року ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1. продав ОСОБА_3, що стверджується договором купівлі-продажу, посвідченого 17 вересня 2002 року.

Відповідно до вимог ст.ст.22,23 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу є його спільною сумісною власністю. Майном, нажитим за час шлюбу подружжя розпоряджається за спільною згодою. Для укладення угод по відчуженню майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

Враховуючи те, що ОСОБА_2 згоди на відчуження квартири, яка була спільним майном подружжя, не давала, колегія вважає, що договір про відчуження квартири АДРЕСА_1 згідно ст.48 ЦК не відповідає вимогам закону.

Посилання відповідача на те, що між ним та позивачкою була досягнута усна домовленість про поділ майна подружжя, на виконання якої він подарував позивачці належну йому 1/4 частину жилого будинку АДРЕСА_2, колегія не приймає до уваги, оскільки зазначений будинок не був спільною власністю подружжя.

Відповідно до ст. 145 ЦК від 1963 року від добросовісного набувача майно може бути витребувано лише в тому разі, коли воно було загублено власником  або  особою,  якій  власник передавав  його  у  володіння,  або викрадене у того чи іншого або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.

Враховуючи те, що набувач спірної квартири є добросовісним набувачем, з часу продажу квартири пройшов тривали час, ОСОБА_3 вклала значні кошти у ремонт квартири, колегія вважає, що в позові про визнання договору купівля-продажу квартири недійсним слід відмовити, і відповідно до вимог ст.440 ЦК від 1963 року стягнути з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 половину вартості майна на час розгляду справи.

В судовому засіданні сторони погодились на вартість спірної квартири в сумі 62000 грн., а тому в користь позивачки слід стягнути 31 000 грн., що відповідає 1/2 вартості спірної квартири.

Керуючись ст.ст.303, 307, 309, 313, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія

суддів, -

вирішила:

Рішення Ккременецького районного суду від 18 листопада 2003 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 31 000 (тридцять одну тис.) грн., як грошову компенсацію вартості 1/2 квартири АДРЕСА_1 та судові витрати в сумі 230,50 грн. ( двісті тридцять грн.), та в рахунок держави 260,50 грн. ( двісті шістдесят грн.50 коп.) судового збору

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене до Верховного Суду в касаційному порядку протягом двох місяців з часу набрання законної сили.