УКРАЇНА
Апеляційний суд Житомирської області
Справа №0610/2-2423/11 Головуючий у 1-й інст. Коренюк В.П.
Категорія 41 Доповідач Григорусь Н. Й.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 березня 2013 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Житомирської області в складі:
головуючого судді: Григорусь Н.Й.
суддів: Талько О.Б., Зарицької Г.В.,
при секретарі
судового засідання Трохимчук Ю.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі цивільну справу за позовом ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього до ОСОБА_3, Коростенського районного сектору управління Державної міграційної служби України в Житомирській області, за участю третіх осіб - ОСОБА_4, органу опіки та піклування Коростенської міської ради Житомирської області про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, за участю третьої особи - приватного нотаріуса Коростенського міського округу ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу квартири частково недійсним, визнання квартири спільною власністю, визнання права власності на ? частину квартири та вселення
за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 31 жовтня 2012 року, -
встановила:
В серпні 2011 року позивач ОСОБА_2 звернулась в суд із позовною заявою до Коростенського районного сектору управління Державної міграційної служби України в Житомирській області та ОСОБА_3, в якій просила визнати останнього втратившим право на користування житлом та зняти його з реєстраційного обліку в квартирі АДРЕСА_1. Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що після розірвання шлюбу ОСОБА_3 залишив її квартиру і переїхав у власне житло, проте з реєстраційного обліку не знявся.
В серпні 2011 ОСОБА_3 звернувся із позовною заявою до ОСОБА_2, в якій просив визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю, визнати за ним право власності на її ? частину, визнати недійсним в цій частині договір купівлі-продажу та вселити його у квартиру, зобов'язавши відповідача не чинити йому перешкод у користуванні нею. Свої вимоги ОСОБА_3 обґрунтовував тим, що перебував у фактичних шлюбних стосунках з ОСОБА_2 та придбали за спільні кошти квартиру, в якій і проживали до листопада 2010 року. В кінці листопада 2010 року він залишив спірну квартиру і перейшов проживати у власну. Вказане спірне майно було придбано в період фактичного проживання сторін в шлюбі, але враховуючи, що згоди про добровільний його поділ сторонами не досягнуто, змушений звернутися до суду.
Позовні заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ухвалою суду від 09.11. 2011 року (а.с. 49) об'єднані в одне провадження.
Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 31 жовтня 2012 року позовну заяву ОСОБА_2 задоволено повністю, визнано ОСОБА_3 таким, що втратив право на користування житлом - квартирою АДРЕСА_1 у зв'язку із вибуттям в інше жиле приміщення та зобов'язано Коростенський районний сектор управління Державної міграційної служби України в Житомирській області зняти ОСОБА_3 з реєстраційного обліку за вказаною адресою, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено в повному обсязі.
В апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставини справи, які мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення скасувати і відмовити позивачу ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог за безпідставністю, його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги, що спірне майно є об'єктом права спільної сумісної власності, оскільки в судовому засіданні встановлені докази, які підтверджують, що сторони в період придбання вказаного майна проживали однією сім'єю. Він зазначає, що судом не було прийняті до уваги пояснення свідків по справі, які підтвердили факт спільного проживання, походження коштів та інші докази по справі.
Перевіривши доводи апеляційної скарги, правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, у межах ст. 303 ЦПК України, колегія суддів вважає що, апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно ст. 3 Сімейного Кодексу України «Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки … Сім'я створюється на підставах шлюбу, … а також на інших підставах не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства».
За положеннями ч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Разом з тим, згідно із ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу.
Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що в судовому засіданні були встановлені докази, які підтверджують процесуальну позицію сторін.
Як видно із матеріалів справи, ОСОБА_2 17.04.2003 року на підставі договору купівлі-продажу набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 4-5).
30.04.2003 року був зареєстрований шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, який розірваний сторонами 18.09.2010 року. Тобто шлюб між сторонами був зареєстрований під час дії КпШС України, який не містив рівних прав чоловіка та жінки, які проживають у незареєстрованому шлюбі, зокрема на придбане майно в період цього шлюбу.
Оскільки Цивільний Кодекс України та Сімейний Кодекс України набрали чинності з 01.01.2004 року і зворотної сили не мають, то положення ст. 74 СК як і на норми ст. 368 ЦК застосовуються виключно до правовідносин, які виникли після набрання ними законної сили.
Тому безпідставними є посилання ОСОБА_3, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя відповідно до вимог ст. 22 КпШС України та ст. 17 ЗУ «Про власність» де передбачено, що придбане майно, внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними, оскільки сторони на час укладання договору купівлі-продажу спірної квартири у зареєстрованому шлюбі не перебували, доказів на укладання будь-яких угод щодо створення спільної сумісної власності ОСОБА_3 не надано.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду та не впливають на правильність прийнятого рішення щодо відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю, а також інших похідних від цієї вимог, зокрема: визнання за ним права власності на ? частину квартири, визнання недійсним в цій частині договору купівлі-продажу, вселення його у квартиру та зобов'язання відповідача не чинити йому перешкод у користуванні нею, оскільки суду не було надано інших доказів, на які апелянт посилається на підтвердження обставин, крім тих, на які суд послався в своєму рішенні.
Як встановлено в судовому засідання і цей факт не заперечувався ОСОБА_3, 01.12.2010 року він добровільно вибув із спірної квартири до іншого жилого приміщення - ? частини житлового будинку АДРЕСА_2, власником якої він був на підставі договору купівлі-продажу від 05.11.2010 року, що підтверджується доказами по справі.
Відповідно до вимог ч.3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст.ст. 57- 60 ЦПК України.
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 обґрунтовує причину не проживання у квартирі тим, раніше він мав власне житло, яке продав, після чого намагався вселитися у спірне житло, проте позивач чинить йому перешкоди у користуванні ним. Сам відповідач не заперечив того, що не заходив до квартири з 1 грудня 2010 року, не приймав участі у сплаті комунальних платежів, проведенні ремонту спірної квартири та її обслуговуванні, оскільки мешкав у власному житловому помешканні. Доказів на підтвердження тієї обставини, що ОСОБА_2 чинила перешкоди у користуванні спірним житлом, ОСОБА_3 як в суді першої так і апеляційної інстанції не надав.
Відтак, ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_2, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право на користування житлом - квартирою АДРЕСА_1 у зв'язку із вибуттям в інше жиле приміщення у відповідності до вимог ст. 107 ЖК України.
Разом з тим, суд першої інстанції помилково не зазначив дату, з якої останній визнаний таким, що втратив право на користування житлом, а тому рішення в цій частині підлягає зміні.
Крім цього, висновок суду про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 щодо зобов'язання Коростенського районного сектору управління Державної міграційної служби України в Житомирській області зняти ОСОБА_3 з реєстраційного обліку в квартирі АДРЕСА_1 є помилковим, оскільки відповідно до вимог ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, рішенням суду, а тому рішення суду в цій частині підлягає скасуванню, оскільки ухвалено з порушенням норм матеріального права.
Керуючись ст.ст. 209, 303, 304, 307, 309, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів, -
в и р і ш и л а :
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 31 жовтня 2012 року в частині визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням змінити. Абзац другий резолютивної частини рішення після слів «внаслідок вибуття в інше жиле приміщення» доповнити словами «з 01 грудня 2010 року».
Рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 31 жовтня 2012 року в частині зобов'язання Коростенського районного сектору управління Державної міграційної служби України в Житомирській області зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_3 скасувати. Ухвалити в цій частині нове про відмову у задоволенні позовних вимог.
В решті рішення залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і з цього ж часу може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий Судді