ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
|
28 листопада 2006 р. |
№ 15/294-04-10098 |
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого, судді Кузьменка М.В.,
судді Васищака І.М.,
судді Палій В.М.,
розглянувши касаційну скаргу Суб'єкта підприємницької діяльності
ОСОБА_1
на рішення господарського суду Одеської області від 06.12.2004р.
у справі №15/294-04-10098
за позовом Суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_2
до Суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3
про визнання договору дійсним та визнання права власності,
за участю представників:
від СПД ОСОБА_1.: не з'явився,
від СПД ОСОБА_2.: не з'явився,
від СПД ОСОБА_3.: ОСОБА_3., ОСОБА_4 (довіреність від 19.06.05),
ВСТАНОВИВ:
Суб'єкт підприємницької діяльності ОСОБА_2 звернувся до господарського суду Одеської області з позовом до Суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3 і просив суд, з урахуванням уточнених позовних вимог, визнати укладений між сторонами договір дарування від 27.12.2003р. дійсним, визнати право власності на індивідуально-визначене майно, а саме: літній майданчик, розташований з лівого боку від кафе ІНФОРМАЦІЯ_1, площею 165 м2, що складається з мостіння та декоративної загороди вартістю 18 500,0 грн.; будівлі без фундаменту, розташовані з правового боку від кафе ІНФОРМАЦІЯ_1, пляж “Отрада”, площею 27 м2, вартістю 11 500,0 грн.; мостіння навколо одноповерхової будівлі площею 53 м2 та декоративну опірну огорожу висотою до 1 м та довжиною 23,2 м з боку схилу, вартістю 3500,0 грн., а також зобов'язати усунути перешкоди в користуванні переданого у дар індивідуально-визначеного майна, заборонивши відповідачу перешкоджати позивачу у здійсненні підприємницької діяльності з використанням цього майна.
Позовні вимоги обґрунтовані ухиленням відповідача від нотаріального посвідчення договору дарування від 27.12.2003р.
Рішенням господарського суду Одеської області від 06.12.2004р. (суддя Петров В.С.) позов задоволено у повному обсязі: визнано дійсним договір дарування від 27.12.2003р., укладений між СПД ОСОБА_3 та СПД ОСОБА_2; визнано за СПД ОСОБА_2 право власності на наступне індивідуально-визначене майно: літній майданчик, розташований з лівого боку від кафе ІНФОРМАЦІЯ_1, площею 165 м2, що складається з мостіння та декоративної загороди вартістю 18 500,0 грн.; будівлі без фундаменту, розташовані з правового боку від кафе ІНФОРМАЦІЯ_1, пляж “Отрада”, площею 27 м2, вартістю 11 500,0 грн.; мостіння навколо одноповерхової будівлі площею 53 м2 та декоративну опірну огорожу висотою до 1 м та довжиною 23,2 м з боку схилу, вартістю 3500,0 грн.; заборонено СПД ОСОБА_3 перешкоджати СПД ОСОБА_2 у здійсненні підприємницької діяльності з використанням зазначеного майна; присуджено до стягнення з відповідача судові витрати.
Вказане рішення мотивоване тим, що:
сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору дарування від 27.12.2003р., тому з огляду на положення ч.2 ст.47 ЦК УРСР та ч.2 ст.220 ЦК України він є дійсним;
у судовому засіданні сторони підтвердили намір здійснення нотаріального посвідчення укладеного договору дарування;
з огляду на положення п.3 ст.334 ЦК України право власності на індивідуально-визначені речі, зазначені у вказаному договорі, належать позивачу.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, Суб'єкт підприємницької діяльності ОСОБА_1, який не є учасником судового процесу у даній справі, звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд його скасувати як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Зокрема, скаржник посилається на те, що ухвалене у справі рішення стосується його прав та обов'язків щодо предмету спору; справу розглянуто без його участі та з порушенням ст.4 Закону України “Про власність”, ст.131 ЦК УРСР, який діяв на момент створення поліпшень. Також скаржник стверджує про те, що відповідач не набув права власності на поліпшення кафе ІНФОРМАЦІЯ_1, а тому не мав права їх (поліпшення) відчужувати; вказані поліпшення зроблені відповідачем без згоди скаржника як співвласника цього кафе. При цьому, на підтвердження факту набуття відповідачем та скаржником у спільну власність кафе “ІНФОРМАЦІЯ_1” та пляж “Отрада”, скаржник долучив до касаційної скарги копію договору купівлі-продажу від 20.05.1998 року.
Відповідач надіслав відзив на касаційну скаргу СПД ОСОБА_1., в якому просить оскаржуване рішення залишити без змін, а скаргу без задоволення з мотивів, викладених у відзиві. Зокрема, відповідач заперечує той факт, що скаржник є співвласником новоствореного майна, яке є предметом договору дарування від 27.12.2003р, оскільки воно не є складовою частиною кафе ІНФОРМАЦІЯ_1.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги та пояснень до неї, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового акта, знаходить касаційну скаргу такою, що підлягає задоволенню з таких підстав.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин (Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що викладені у п.1 Постанови від 29.12.1976 року № 11 “Про судове рішення”).
Як вбачається з матеріалів справи сторони уклали договір дарування від 27.12.2003р. відповідно до умов якого відповідач зобов'язався передати позивачу індивідуально-визначене майно, а останній -прийняти це майно.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач просить визнати такий договір дійсним, посилаючись на ухилення відповідача від його нотаріального посвідчення, хоча сторони домовились про нотаріальне посвідчення цієї угоди.
На момент підписання вказаного договору, відносини щодо дарування були врегульовані ЦК УРСР (1963 року).
Відповідно до ст.244 ЦК УРСР, до договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 цього Кодексу.
В силу ст.227 ЦК УРСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).
При цьому, в силу ч.2 ст.47 ЦК УРСР якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.
Аналогічні положення передбачені й статтями 220, 719 ЦК України, який набрав чинності 1 січня 2004 року.
Таким чином, у даному випадку рішення суду прирівнюється до нотаріального посвідчення договору, враховуючи, що згідно ч.2 ст.220 ЦК України, у випадку ухвалення рішення про визнання договору дійсним наступне його нотаріальне посвідчення не вимагається.
Відповідно до ч.3 ст.209 ЦК України, нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим ст.203 ЦК України.
Отже, до предмету доказування у даній справі входять: встановлення факту повного або часткового виконання договору, факту ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення договору, а також встановлення відповідності такого договору загальним вимогам, встановленим ст.203 ЦК України.
Зокрема, згідно ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
В силу ст.243 ЦК УРСР, чинному на час передачі майна відповідачем позивачу згідно акту приймання-передачі від 27.12.2003р, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність.
При цьому, майно, що передається за договором дарування, переходить у власність від однієї особи (дарувальника) до іншої особи (обдаровуваному). Тому, майно що передається повинно бути власністю дарувальника.
В силу ст.4 Закону України “Про власність” власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону.
Разом з тим, дійшовши висновку про те, що договір дарування є дійсним, суд першої інстанції не перевірив, чи мав право відповідач відчужувати визначене у договорі майно, тобто, чи є він власником цього індивідуально-визначеного майна. Не встановлено судом першої інстанції і факту ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору. Матеріали справи таких доказів не містять, і судом першої інстанції, в порушення ст.38 ГПК України, не витребувалися.
Позивач стверджує про те, що майно, яке є предметом договору дарування, набуте відповідачем на підставі актів здачі-приймання виконаних робіт за договорами, укладеними між відповідачем та СПД ОСОБА_5. Проте, в матеріалах справи не містяться докази сплати відповідачем Суб'єкту підприємницької діяльності ОСОБА_5. грошових коштів за виконані останнім роботи. Наведе має суттєве значення для встановлення факту набуття відповідачем права власності на виконані СПД ОСОБА_5. роботи щодо поліпшення майна.
Окрім того, позивач заявив позовну вимогу про усунення перешкод в користуванні спірним індивідуально-визначеним майном.
Так, предметом негаторного позову (усунення будь-яких порушень права) становить вимога володіючого майном власника (титульного володільця) до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом.
Підставою ж такого позову (негаторного) є належне право позивача користуватися і розпоряджатися майном та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей.
Таким чином для вирішення даного спору по суті заявленої вимоги щодо усунення перешкод в користуванні майном необхідно з'ясувати: яким чином відповідач перешкоджає (ускладнює) здійсненню позивачем повноважень користування або розпорядження індивідуально-визначеним майном; чи є такі дії відповідача неправомірними; які перешкоди повинен усунути відповідач, щоб позивач мав змогу здійснювати своє законне право користуватися чи розпоряджатися майном, у даному випадку індивідуально-визначеним майном.
Проте, суд першої інстанції, заборонивши СПД ОСОБА_3 перешкоджати СПД ОСОБА_2 у здійсненні підприємницької діяльності з використанням індивідуально-визначеного майна, вказаних обставин не встановив. Не зазначено цих обставин й позивачем у позовній заяві.
Разом з тим, в силу ч.2 ст.54 ГПК України, позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, зазначення доказів, що підтверджують позов.
Відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. В силу вказаної норми предметом доказування є обставини, які свідчать про дійсні права та обов'язки сторін у справі та складаються з фактів, - підстав позову та фактів, якими відповідач обґрунтовує заперечення проти позову. При цьому, в силу ст.34 ГПК України, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
В порушення вказаних норм позивач не зазначає у позові та заяві про уточнення позовних вимог (а.с.29) про створення йому відповідачем перешкод у користуванні індивідуально-визначеним майном, не подає належні і допустимі доказами, які б підтверджували ці обставини. Не вказано позивачем, яким саме чином він намагався користуватися цим майном та якими діями відповідач перешкоджав йому у цьому.
Відтак, рішення господарського суду не може вважатися законним і обґрунтованим, позаяк воно ухвалене без всебічного і повного з'ясування і перевірки всіх фактичних обставин справи, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішення спору по суті.
Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене в цій постанові, вжити всі передбачені чинним процесуальним законодавством засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, прав і обов'язків сторін та вирішити спір згідно відповідних норм матеріального права.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 -11111 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 задовольнити.
2. Рішення господарського суду Одеської області від 06.12.2004р. у справі №15/294-04-10098 скасувати.
3. Справу передати до господарського суду Одеської області на новий розгляд.
Головуючий, суддя М.В.Кузьменко
Суддя І.М.Васищак
Суддя В.М.Палій