Справа № 22ц-1351/07           

Головуючий у 1-й інстанції МИКУЛЯК П.П.

 Доповідач КОНДОР Р.Ю.

УХВАЛА

Іменем України

4 жовтня 2007 року      м. Ужгород

Апеляційний суд Закарпатської області в складі

головуючого     судді КОНДОРА Р.Ю.

суддів     ВЛАСОВА C.O.,  КОЖУХ О.А.

при секретарі    БАЙЗАТ С.Ю.

за участю позивачки за первісним та відповідачки за зустрічним позовами ОСОБА_1,  представника відповідача за первісним та позивача за зустрічним позовами ОСОБА_2 - адвоката ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 4 травня 2007 р. та за апеляційною скаргою,  поданою в інтересах ОСОБА_1 її представником адвокатом ОСОБА_4,  на додаткове рішення цього ж суду від 2 липня 2007 р. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2,  третя особа із самостійними вимогами щодо предмета спору ОСОБА_5,  третя особа без самостійних вимог приватний нотаріус ОСОБА_6,  про визнання незаконними приватизації квартири,  її продажу та визнання права на спадкування квартири та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1,  третя особа із самостійними вимогами щодо предмета спору ОСОБА_5,  третя особа без самостійних вимог приватний нотаріус ОСОБА_6 про визнання заповіту частково недійсним,  -

встановив:

 ОСОБА_1 29.05.2006 р. звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2,  зазначивши при цьому третьою особою із самостійними вимогами щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_5,  третьою особою без самостійних вимог приватного нотаріуса ОСОБА_6,  про визнання незаконними приватизації квартири АДРЕСА_1,  її продажу та визнання права на спадкування квартири. Мотивувала позов тим,  що після смерті чоловіка ОСОБА_7 вона,  а також донька ОСОБА_8,  1978 р.н.,  та син ОСОБА_9,  1981 р.н.,  є законними спадкоємцями спірної квартири. Проте,  ОСОБА_2 протиправно приватизував цю квартиру та 21.04.2006 р. продав її ОСОБА_5. Просила визнати незаконними приватизацію ОСОБА_2 квартири та її продаж,  визнати за позивачкою та ОСОБА_8 і ОСОБА_9 право на спадкування квартири. ОСОБА_3,  діючи в інтересах ОСОБА_2,  звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1,  третя осо ба із самостійними вимогами щодо предмета спору ОСОБА_5,  третя особа без само стійних вимог приватний нотаріус ОСОБА_6 про визнання заповіту ОСОБА_12 частково недійсним. Мотивувала позов тим,  що заповідачка не була власницею зазна-

2

ченої квартири,  а її власником був саме ОСОБА_2,  який станом на 01.01.1992 р. повністю вніс пайовий внесок за неї. Просила визнати заповіт від 10.06.1992 р. недійсним в частині заповідання спірної квартири.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 04.05.2007 р. у первісному позові відмовлено,  зустрічний позов задоволено,  визнано заповіт ОСОБА_12 від 10.06.1992 p.,  посвідчений державним нотаріусом ОСОБА_13,  в частині заповідання квартири за адресою АДРЕСА_1 - недійсним. Додатковим рішенням цього ж суду від 02.07.2007 р. стягнуто з ОСОБА_1 1700, 00 грн. судового збору на користь держави,  а також 30, 00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Позивачка за первісним позовом,  відповідачка за зустрічним позовом ОСОБА_1 оскаржила основне рішення суду,  а представник ОСОБА_4 в її інтересах оскаржив додаткове рішення суду. На думку апелянтів,  суд першої інстанції постановив рішення з порушенням матеріального та процесуального права. Зокрема,  суд не врахував,  що ОСОБА_2 у 1992 р. обміняв спірну квартиру з ОСОБА_12,  після чого остання стала її власницею,  про що свідчать і документи щодо реєстрації цього права власності,  оцінки яким суд не дав. Тому ОСОБА_1,  ОСОБА_8 і ОСОБА_9 є належними спадкоємцями за ОСОБА_7,  якому в свою чергу заповіла цю квартиру ОСОБА_12. Апелянти просять основне рішення суду скасувати та постановити нове рішення,  яким первісний позов задовольнити,  а також скасувати додаткове рішення суду,  вважаючи,  що розглядався позов немайнового характеру.

Іншими учасниками справи рішення суду не оскаржується.

В судовому засіданні ОСОБА_1 апеляції підтримала та пояснила,  зокрема,  що доручення на представництво інтересів своїх повнолітніх дітей вона не має,  участі в справі вони не брали,  заяву про прийняття спадщини вона подавала своєчасно і саме під час оформлення документів щодо квартири з'ясувалися обставини,  що викликали подачу цього позову. Представник ОСОБА_2 - адвокат ОСОБА_3 апеляції не визнала,  вказуючи на їх безпідставність,  недоведеність первісного і,  навпаки,  доведеність зустрічного позовів,  а відтак - і на законність рішень суду,  які слід зали шити без змін. Інші учасники справи про судове засідання повідомлялися,  однак,  до апеляційного суду не з'явилися повторно,  про причини неявки,  за винятком ОСОБА_2,  не повідомили. Апеляційний суд,  відхиливши письмове клопотання ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи як необгрунтоване,  відповідно до ст. 305 ч. 2 ЦПК України та за згодою апелянта визнав за можливе розглянути апеляцію у відсутність осіб,  які не з'явилися.

Заслухавши доповідь судді,  пояснення осіб,  які з'явилися в судове засідання,  перевіривши матеріали справи,  відмовні матеріали № 2046/06,  обговоривши доводи сторін,  суд приходить до наступного.

З первісним позовом до суду звернулася ОСОБА_1,  яка зазначила відповідачем ОСОБА_2,  третьою особою із самостійними вимогами щодо предмета спору - ОСОБА_5 та просила,  зокрема,  визнати недійсним продаж квартири АДРЕСА_1 та визнати право на спадкування квартири за нею та за ОСОБА_8 і ОСОБА_9. Водночас ОСОБА_8 і ОСОБА_9,  які є повнолітніми,  не було зазначено позивачами,  доказів наявності у ОСОБА_1 повноважень на представництво їх інтересів немає,  судом питання про участь цих осіб у справі,  їх процесуальний статус тощо,  не обговорювалося і відповідною ухвалою не вирішувалося. Видача цими особами довіреностей адвокату ОСОБА_4 (а.с. 79-80) зазначених недоліків не усуває.

3

У зустрічній позовній заяві також зазначено ОСОБА_5 третьою особою із самостійними вимогами щодо предмета спору. При цьому,  в обох позовних заявах ОСОБА_53азначено на стороні відповідача,  що за обставинами даної справи не є можливим,  а позов самого ОСОБА_5 (а,  отже,  і його вимоги),  як це передбачено ст.ст. 3,  34 ЦПК України,  відсутній.

Таким чином,  дійсний процесуальний статус у справі ОСОБА_5 незрозумілий,  зазначений у позовах його статус не відповідає змісту такого згідно із цивільним процесуальним законом,  а судом не було обговорено це питання з урахуванням вимог обох позовів.

Оскільки обидва позови прийняті судом до спільного розгляду (а.с. 1,  45),  а норми ст. 207 ч. 1 п. 8 ЦПК України у зв'язку з цими та іншими недоліками заяв не за­стосовувалися,  відповідні питання підлягали належному вирішенню під час розгляду справи судом першої інстанції.

З матеріалів справи вбачається,  що об'єктом спору є квартира в будинку,  збу­дованому житлово-будівельним кооперативом „Юність",  а ОСОБА_2,  оскільки сплатив відповідний внесок,  вважає спірну квартиру своєю власністю. У цьому кон­тексті слід враховувати особливості обміну такої квартири на інше жиле приміщення.

Порядок обміну жилими приміщеннями між членом ЖБК та наймачем іншого жилого приміщення врегульовано,  зокрема,  ст.ст. 79-86,  89,  143 ЖК України,  п.п. 2-4,  10,  13 Правил обміну жилих приміщень в УРСР,  затверджених Постановою РМ УРСР № 31 від 31.01.1986 р.,  п.п. 27,  36-38,  40,  49,  53 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу,  затвердженого Постановою РМ УРСР № 186 від 30.04.1985 р. у редакції цих нормативних актів на час проведення обміну. Статут ЖБК має узго­джуватися з вимогами житлового законодавства.

Згідно із зазначеними нормативними актами,  обмін спірного жилого приміщен­ня був можливим за умов,  коли особа,  яка вселяється за обміном у таку квартиру,  приймається загальними зборами до членів кооперативу замість вибулого члена коо­перативу,  вносить пайовий внесок (або такий внесок їй передається членом коопера­тиву,  який вибув),  угода про обмін набирає чинності з моменту видачі виконкомом відповідної ради ордерів на жилі приміщення,  які є єдиною підставою для вселення. Відповідні документи обов'язково подаються до виконкому при одержанні ордерів.

Рішення про обмін жилими приміщеннями між членом ЖБК ОСОБА_2 та наймачем іншого жилого приміщення ОСОБА_12 було прийняте Ужгородським міськвиконкомом 27.05.1992 p.,  на підставі цього рішення ОСОБА_12 28.05.1992 р. було видано ордер № 1324 на одержану за обміном квартиру і того ж року за нею цю квартиру було зареєстровано Ужгородським МБТІ (а.с. 8-10).

Суд першої інстанції належно не перевірив ці обставини та відповідні доводи,  не дав їм оцінки,  в т.ч.3 огляду на положення законодавства про власність та житло­вого законодавства в сукупності щодо питань здійснення права власності на спірне жиле приміщення,  управління,  розпорядження ним,  зважаючи й на час виникнення відповідних правовідносин. Зокрема,  суд не з'ясував,  які документи були надані при одержанні ордеру,  чи зафіксовані відповідні факти та рішення у протоколах зборів членів ЖБК,  чи була скасована реєстрація квартири за ОСОБА_12 на час реєст­рації права власності за ОСОБА_2 тощо.

Спір щодо права на квартиру виник після прийняття Ужгородським міськвикон­комом рішення про відповідний квартирний обмін та видачі ордеру на квартиру. Ква­ртира знаходиться в будинку ЖБК. Сторони в обґрунтування своїх вимог та запере­чень посилаються на документи,  видані міськвиконкомом та ЖБК,  на відповідні юри-

4

дичні факти,  що ними стверджуються і стосовно права власності на квартиру займа­ють протилежні позиції. За обставинами справи,  вона стосується також прав і обов'язків ЖБК „Юність" та Ужгородського міськвиконкому,  дотримання ними перед­баченого законодавством порядку при обміні квартир. Проте,  питання про участь цих осіб у справі не було обговорено.

Відповідно до ст. 10 ч. 4 ЦПК України,  суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи,  роз'яснює особам,  які беруть участь в справі,  їх права та обов'язки,  попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках,  встановлених цим Кодексом. Положеннями ст.ст. 32-36 ЦПК України передбачено порядок участі в справі кількох позивачів,  від­повідачів,  участі в ній третіх осіб,  які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору і тих,  які цих вимог не заявляють. Принцип диспозитивності цивільного процесу (ст. 11 ЦПК України),  не виключає необхідності обговорення судом даних питань,  як­що за обставинами справи для цього є підстави. Рішення суду є законним,  коли суд,  виконавши всі вимоги цивільного судочинства,  вирішив справу згідно із законом (ст. 213 ЦПК України).

Цих вимог закону судом не дотримано,  до своїх висновків суд дійшов з пору­шенням норм процесуального права.

Суд не встановив коло осіб,  прав та обов'язків яких стосується дана справа,  не обговорив питання про участь у справі таких осіб. Отже,  суд вирішив питання про права та обов'язки осіб,  які не брали,  зокрема в належному процесуальному статусі,  участь у справі,  що є безумовною підставою для скасування рішення суду (ст. 311 ч. 1 п. 4 ЦПК України).

За таких обставин,  апеляції слід задовольнити частково. Апеляційний суд по­збавлений можливості вирішувати спір по суті,  тому в цій частині апеляція на основне рішення суду задоволенню не підлягає. Рішення суду першої інстанції,  а також похід­не від нього додаткове рішення,  яке,  незважаючи на необґрунтованість доводів апе­ляції про немайновий характер даного спору,  із скасуванням основного рішення не може залишатися чинним,  - скасувати,  справу направити на новий судовий розгляд до того ж суду в іншому складі суду. Залежно від встановленого за результатами но­вого розгляду справи,  суду слід прийняти законне та обґрунтоване рішення.

Керуючись ст. 307,  ст. 311 ч. 1 п. 4,  ст.ст. 314,  315 ЦПК України,  апеляційний суд-   ,

ухвалив:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та її представника адвоката ОСОБА_4 задовольнити   частково.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 4 травня 2007 р. та додаткове рішення суду першої інстанції від 2 липня 2007 р. у даній справі - cкасувати,  справу направити на новий судовий розгляд до того ж суду в іншому складі суду.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і протягом двох місяців з цього дня може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду України.