Справа № 465/4216/13 Головуючий у 1 інстанції: Лозинський Б.М.

Провадження № 22-ц/783/6033/13 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

Категорія: 6

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2013 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі:

головуючої судді - Копняк С.М.

суддів - Шашкіної С.А., Ніткевича А.В.

секретар - Проворна Н.І.

з участю позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4,

адвоката - ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові цивільну справу за апеляційними скаргами позивача ОСОБА_2 та відповідача ОСОБА_3 на рішення Франківського районного суду м.Львова від 11 липня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про демонтаж стіни та встановлення демонтованих воріт і паркану,-

В С Т А Н О В И Л А:

Рішенням Франківського районного суду м.Львова від 11 липня 2013 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про демонтаж стіни та встановлення демонтованих воріт, паркану задоволено частково. Зобов»язано ОСОБА_3 знести самовільно встановлену цегляну стіну, розміром 4 метри довжини і 2 метри висоти по АДРЕСА_1 та впорядкувати територію з відновленням благоустрою.

В задоволенні позовних вимог про встановлення демонтованих воріт і паркану відмовлено за безпідставністю.

Вирішено питання про судові витрати.

Рішення суду оскаржили позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_3

В обґрунтування апеляційної скарги позивач ОСОБА_2 посилається на те, що рішення Франківського районного суду м.Львова від 11.07.2013 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог, які стосуються відновлення воріт і паркану є необґрунтованим. Посилання суду на те, що ворота та паркан не знаходилися на прибудинковій території є помилковим, оскільки на долучених до матеріалів справи фотографіях видно, що ворота та паркан знаходяться на прибудованій території та відділяють будинок від вулиці. Для того, щоб зробити видимість проїзду до квартири позивача, відповідач ОСОБА_3 демонтував частину паркану, що підтверджується актом, складеним ЛКП «Львівський ліхтар». Крім того, відповідач не заперечує, що одна частина воріт відсутня, однак не визнає, що цю частину воріт демонтував він сам.

Просить рішення Франківського районного суду м.Львова від 11 липня 2013 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги, яка стосується відновлення воріт і паркану - скасувати та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Що стосується рішення суду в частині зобов»язання ОСОБА_3 знести самовільно встановлену цегляну стіну, вважає таке законним, оскільки ця стіна знаходиться на прибудинковій території та проїзді з вулиці до будинку і перешкоджає заїзду швидкої допомоги, пожежної машини, чи іншого транспорту до його будинку. В цій частині просить рішення суд першої інстанції залишити в силі.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідач ОСОБА_3 посилається на те, що рішення Франківського районного суду м.Львова від 11.07.2013 року є неправильним та незаконним. Судом неправильно та неповно досліджено докази та встановлено обставини по справі. Не відповідає дійсності висновок суду, що відповідач ОСОБА_3 встановив цегляну стіну, розміром 4 метри довжини та 2 метри висоти на землі загального користування - прибудинковій території будинку АДРЕСА_1. Зважаючи на вимоги ст.ст.125,126 ЗК України земельна ділянка, на якій встановлено цегляну стіну, не є землею загального користування, а є приватною власністю ОСОБА_3, що підтверджується державним актом про право власності на земельну ділянку від 28.07.2004 року.

Суд першої інстанції в своєму рішенні посилається на ст.376 п.4 ЦК України, згідно якої, саме власник земельної ділянки може виступати проти зведення будь-якого самочинного будівництва та вимагати його знесення особою, яка його здійснила, в даному випадку, власником земельної ділянки є саме ОСОБА_3, а не ОСОБА_2

Відповідно до п.4 ст.373 ЦК України власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд, відповідно до її цільового призначення, а відповідно до п.1 ст.375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво іншим особам.

Рішенням Франківського районного суду м.Львова від 01.06.2012 року ОСОБА_6 зобов»язано демонтувати встановлену дерев»яну огорожу з цегляними стовпчиками на фундаменті на прибудинковій території будинку АДРЕСА_2 та впорядкувати територію. Рішення Франківського районного суду було виконано, однак вищеописана стіна до дерев»янної огорожі не належить, а тому про її демонтування в рішенні суду не зазначено. Зведена ОСОБА_3 стіна, слугує опорою кута будинку АДРЕСА_2, оскільки будинок АДРЕСА_2 немає підвалів та розташований на землі, про що зазначено в технічному паспорті будинку.

Просить рішення Франківського районного суду м.Львова від 11 липня 2013 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2

Заслухавши суддю-доповідача, позивача ОСОБА_2, представника відповідача ОСОБА_3, ОСОБА_4, адвоката ОСОБА_5 на боці відповідача, кожного у підтримку поданої ним апеляційної скарги, та заперечення проти апеляційної скарги опонента, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення таких, виходячи із наступного.

Відповідно до положень ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно із ст.ст.3,4 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених прав, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає порушені права цих осіб у спосіб, визначений законами України.

Перелік можливих способів захисту міститься в ст.16 ЦК України.

Скориставшись своїм правом ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до відповідача ОСОБА_3 про демонтаж стіни.

За приписами ч.1 ст.303 ЦПК України, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно ст.214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення в повній мірі відповідає даним вимогам.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд керувався вимогами ст.376 ЦК України, згідно якої, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Якщо самочинне зведення нерухомого майна порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво.

Частини 4 та 7 ст.376 ЦК України передбачають, що якщо самочинне будівництво порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво або за її рахунок. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил, суд може постановити рішення, яким зобов»язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим, або особа яка здійснила (здійснює) будівництво відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню.

Отже, за змістом наведеного, збудовані самочинно споруди можуть бути знесені на підставі судового рішення в передбачених ст.376 ЦК України випадках у справі за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування, або особи чиї права та інтереси порушуються.

Встановлено, що будинок АДРЕСА_1 є будинком квартирного типу, який перебуває у комунальній власності і з балансу не знятий, складається з 5-ти квартир. Позивач ОСОБА_2 проживає в квартирі №5, квартири №1 і №2 цього будинку були об»єднані і їм було присвоєно №2, квартири №№2,3,4 у цьому будинку займає відповідач ОСОБА_3 Таким чином, будинок займають позивач та відповідач.

За заявою власника квартир АДРЕСА_3 відповідача ОСОБА_3 Франківською районною адміністрацією 15.08.2003 року було прийнято розпорядження «Про присвоєння поштового номера АДРЕСА_2», за змістом якого окрему поштову адресу було присвоєно частині будинку АДРЕСА_3. 25 грудня 2003 року Франківською районною адміністрацією було видано розпорядження №1829 «Про оформлення права власності на будинок АДРЕСА_2. Однак ці розпорядження були оскаржені в судовому прядку і Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 31 жовтня 2011 року, яка набрала законної сили, визнані протиправними та скасовані (а.с.42-46).

Ухвалою Львівської міської ради від 29.04.2004 року №1246 «Про передачу громадянам у приватну власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок у м.Львові» відповідачу ОСОБА_3 було передано земельні ділянки, що розташовані АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку: у приватну власність - площею 0,0201 га та за договором оренди - площею 0,0049 га. На підставі цієї ухвали ОСОБА_3 28 січня 2004 року отримав Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЛВ №018288. Однак, ухвала Львівської міської ради також була оскаржена в судовому порядку. Постановою Франківського районного суду м.Львова від 06 вересня 2011 року, яка набрала законної сили 01 березня 2012 року, встановлено, що земельні ділянки, які знаходяться в АДРЕСА_1, площею 0,0201 га та 0,0049 га, розташовані на проїзді до житлового будинку, тобто є землями загального користування населеного пункту. З цих підстав Ухвала Львівської міської ради від 29.04.2004 року №1246 визнана нечинною та скасована в частині передачі ОСОБА_3 земельних ділянок, що розташовані в АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку: у приватну власність площею 0,0201 га та за договором оренди площею 0,0049 га. (а.с.39-41). Згідно вимог ст.61 ч.3 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Таким чином, встановлено, що земельні ділянки, які знаходяться в АДРЕСА_1, площею 0,0201 га та 0,0049 га, розташовані на проїзді до житлового будинку, тобто є землями загального користування населеного пункту.

Апелянт ОСОБА_3 в апеляційній скарзі посилається на вимоги ст.ст.125,126 ЗК України, за приписами яких право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності та його державної реєстрації. Державний акт є документом, що посвідчує право власності на земельну ділянку, надану у власність відповідним рішенням. Згідно ст.152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту права власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких поршень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов»язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків. Отже, визнання недійсним державного акта на праві власності на землю, як самого по собі правовстановлюючого документу, не передбачено ні цією нормою, ні іншою нормою закону за наявності рішення, що надало право на отримання цього правовстановлюючого документу. Тому, виходячи з системного аналізу норм матеріального права та судової практики, суд вірно прийшов до висновку про те, що право власності на земельну ділянку не виникає у зв»язку із видачею державного акту чи здійсненням державної реєстрації права власності, в порядку передбаченому законом, оскільки таке є лише офіційним визнанням державою такого права, а не підставою його виникнення. Державний акт про право власності на землю є правовстановлюючим документом, який видається на підставі рішення компетентного органу про передачу земельної ділянки у власність. Посилання відповідача на наявність у нього державного акту не є належним способом захисту права на земельну ділянку в розумінні ст.152 ЗК України, оскільки рішенням суду вже визнано недійсною ухвалу, на підставі якої такий державний акт виданий, та встановлено, що ці земельні ділянки є прибудинковою територією, тобто землями загального користування, а державний акт на право власності на земельну ділянку є похідним щодо ухвали на підставі якої він виданий. А відтак, суд вірно прийшов і до висновку про те, що суб»єктивні права позивача, як користувача прибудинковою територією, є порушеними і вірно захистив такі.

Не отримавши будь-яких дозвільних документів, відповідач ОСОБА_3 по довжині проїзду до житлового будинку АДРЕСА_1, тобто на прибудинковій території, яка належить до земель загального користування населеного пункту, встановив дерев»яну огорожу з цегляними стовпчиками на фундаменті та під прямим кутом до такого - цегляну стіну розміром 4 метри довжини і 2 метри висоти. Дані прибудови перешкоджають заїзду швидкої допомоги, пожежної машини та іншого транспорту до будинку, де знаходиться квартира, у якій проживає позивач. У зв»язку з тим, що позивач неодноразово звертався із заявами в ЛКП «Львівський ліхтар», останній скеровував на адресу відповідача відповідні приписи, якими зобов»язував демонтувати огорожу. Оскільки відповідач ОСОБА_3 добровільно приписи не виконував, Франківська районна адміністрація ЛМР звернулася в суд із позовом до ОСОБА_3, третіх осіб ОСОБА_2, ЛМР, ЛКП «Львівський ліхтар» про демонтаж самовільно встановленої огорожі.

Рішенням Франківського районного суду м.Львова від 01 червня 2012 року (справа №2/1326/1651/2012), яке набрало законної сили 11 червня 2012 року (а.с.36-38) зобов»язано ОСОБА_3 демонтувати самовільно встановлену дерев»яну огорожу з цегляними стовпчиками на фундаменті на прибудинковій території будинку АДРЕСА_2 та на проїздній дорозі з вул. Антоновича до будинку АДРЕСА_1, впорядкувати територію та не чинити перешкод у користуванні земельною ділянкою загального користування. Згідно Постанови державного виконавця від 10.09.2012 року це рішення суду виконано - демонтовано дерев»яну огорожу з цегляними стовпчиками на фундаменті. Однак, до дерев»янної огорожі з цегляними стовпчиками є прилегла цегляна стіна, розміром 4 метри довжини і 2 метри висоти, спір про демонтаж якої судом не вирішувався під час розгляду попередньої справи, а відтак така демонтована не була.

Із долучених до матеріалів справи світлин вбачається, що спірна стіна, як і раніше демонтована дерев»яна огорожа з цегляними стовпчиками на фундаменті, знаходиться на прибудинковій території будинку в якому проживають сторони та на проїздній дорозі з вул.Антоновича до будинку АДРЕСА_1, тобто на землях загального користування населеного пункту.

Таким чином, судова колегія вважає, що суд першої інстанції, аналізуючи наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, встановив фактичні обставини справи і прийшов до правильного висновку про самочинне зведення спірної стіни відповідачем ОСОБА_3, що це порушує законні права та інтереси позивача ОСОБА_2, оскільки земельна ділянка, на якій таку зведено, є землею загального користування, не була відведена для цієї мети, та на спорудження такої у відповідача не було належного дозволу, спірна цегляна стіна споруджена на прибудинковій території будинку АДРЕСА_1 та на проїздній дорозі з вул.Антоновича до будинку АДРЕСА_1, що перешкоджає заїзду автотранспорту до будинку, де знаходиться квартира, у якій проживає позивач, а відтак і про те, що ОСОБА_2, як особа права та інтереси якої порушені, є належним позивачем по даній справі.

На підставі ст.ст.10,60,61 ЦПК України кожна сторона зобов»язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Обставини визнані сторонами, не підлягають доказуванню. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 57 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Доводи апелянта ОСОБА_3 про те, що знесення зведеної ним стіни призведе до руйнування будинку, оскільки такий немає підвалів та розташований на землі, а зведена стіна слугує опорою кута будинку, не заслуговують на увагу суду, так як докази про таке в матеріалах справи відсутні.

Також, суд першої інстанції, на підставі аналізу наявних в матеріалах справи доказів, поданих як позивачем ОСОБА_2 так і відповідачем ОСОБА_3, прийшов до правильного висновку про те, що такими жодним чином не стверджується факт правомірного встановлення залізних воріт, розміром 4 м довжини та 2 м висоти та огорожі, яка відокремлювала територію будинку АДРЕСА_1 від самої вулиці Антоновича, розміром 1 м 20 см довжини та 2 м 50 см висоти, і про те, що їх демонтував саме відповідач ОСОБА_3

А відтак, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції і вважає, що оцінюючи зібрані по справі докази, суд дотримався встановленого ст.212 ЦПК України принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін, та дав їм належну оцінку і дійшов до вірного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, а тому твердження ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про те, що суд не дав належної оцінки доказам по справі є безпідставними.

Доводи апеляційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2 висновків суду не спростовують, а тому підстав для їх задоволення немає.

Судом правильно встановлені фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримана процедура розгляду, передбачена ЦПК України, а тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду.

Керуючись ст.ст.303,307 ч.1 п.1,308,313,314 ч.1 п.1,315-317,319 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Франківсього районного суду м.Львов від 11 липня 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 20-ти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з дня набрання ухвалою апеляційного суду законної сили.

Головуюча Копняк С.М.

Судді Шашкіна С.А.

Ніткевич А.В.