АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Провадження № 22-ц/774/11714/13 Справа № 2/183/1752/13 Головуючий у 1 й інстанції - Березюк В.В. Доповідач - Свистунова О.В.
Категорія 44
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 листопада 2013 року
Колегія суддів судової палати по цивільним справам апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:
головуючого Свистунової О.В.
суддів Ремеза В.А., Пономарь З.М.
при секретарі Книш К.С.,
розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Дніпропетровську
апеляційну скаргу ОСОБА_2
на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 вересня 2013 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: Новомосковський РВ ГУ ДМС України в Дніпропетровській області, орган опіки та піклування Новомосковської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, -
ВСТАНОВИЛА:
У січні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом до відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 Треті особи у справі: Новомосковський РВ ГУ ДМС України в Дніпропетровській області, орган опіки та піклування Новомосковської міської ради.
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 вересня 2013 року позовні вимоги задоволено частково.
Визнано ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
У апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 вересня 2013 року у частині відмови у задоволенні його позовних вимог до ОСОБА_4 та ухвалити в цій частині позовних вимог нове рішення про визнання ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду - залишенню без змін з наступних підстав.
Судом встановлено, що будинок АДРЕСА_1 належить на праві власності позивачу у справі - ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 27.11.2004 року, посвідченого державним нотаріусом Новомосковської державної нотаріальної контори Яковлевою І.М., реєстровий номер №1-6448, що підтверджено витягом про реєстрацію прав власності на нерухоме майно (а.с.5-9).
Крім того, 28.04.2004 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено шлюб, в подальшому - ОСОБА_3 як член сім'ї власника будинку була вселена та зареєстрована у вищезазначеному будинку.ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син - ОСОБА_4, якого також було зареєстровано у цьому ж будинку.
Згідно до довідки про склад родини, за адресою: АДРЕСА_1, окрім позивача зареєстровані також відповідачі: ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.11).
З середини серпня 2010 року подружжя стало проживати окремо, ОСОБА_3 та неповнолітній ОСОБА_4 стали проживати спочатку в будинку АДРЕСА_2, а пізніше - в АДРЕСА_3.
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30.07.2012 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було розірвано.
В ході розгляду справи, відповідачка ОСОБА_3 не заперечувала той факт, що вона дійсно не проживає за спірною адресою понад рік та не заперечувала щодо визнання її такою, що втратили право користування житловим приміщенням.
Суд першої інстанції позов у цій частині задовольнив та рішення суду у цій частині не оскаржувалось.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 виходив з положень ст. ст. 386, 391, 405 ЦК України та ст. 160 СК України.
Доводи апеляційної скарги, що відповідачка ОСОБА_3 з малолітнім сином ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстровані у спірному житловому будинку, хоча з вересня 2010 року проживають за іншою адресою, у будинку, що на праві приватної власності належить відповідачці -1, а між сторонами відсутній спір щодо місця проживання їх спільної дитини - відповідача - 2, тому вимога про визнання відповідача 2 - ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням підлягає задоволенню, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки вони не ґрунтуються на законі.
Частина 2 ст. 64 ЖК УРСР зазначає, що до членів сім'ї належать дружина наймача (власника), їхні діти, батьки та інші особи, якщо вони проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Права члена сім'ї має також і особа, яка перестала бути членом сім'ї наймача, але продовжує проживати в займаному ним житловому приміщенні.
Статею 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користуватися займаним приміщенням. Таке право вони втрачають лише в разі вибуття на інше постійне місце проживання і припинення внаслідок цього сімейних стосунків з власником.
Статтею 18 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Так, права власника житлового будинку (квартири), визначені ст. 383 ЦК України та ст.150 Житлового Кодексу України, які передбачають право власника користуватися житлом для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.
Відповідно до вимог ч.2 ст. 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом при відсутності члена сім'ї без поважних причин більше одного року, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником майна або законом.
Як вбачається до ч.1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
За змістом ч.1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Абзацом 7 ч. 1 ст. 3 Закону "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" встановлено, що реєстрація - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.
Крім того, згідно ст. 7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.
Таким чином, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України, ст. 319, ч. ч. 1,2 ст. 321 ЦК України власник не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у цьому праві, однак у передбачених законом випадках обмеження права власності можуть мати місце.
Так, розірвання шлюбу між батьками, на що посилається позивач в позові, само по собі не змінює права малолітнього на користування квартирою на тих же умовах, які були до цього. Крім того, Права малолітнього сина, відповідача-2 у даній справі на право користування спірним житлом є похідним від права власності позивача. Крім того, Статтею 27 Конвенції з прав дитини передбачено, що держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. Держави-учасниці відповідно до національних умов і в межах своїх можливостей вживають необхідних заходів щодо надання допомоги батькам та іншим особам, які виховують дітей, у здійсненні цього права і у випадку необхідності надають матеріальну допомогу і підтримують програми, особливо щодо забезпечення дитини харчуванням, одягом і житлом.
Таким чином, в даному випадку, право власності позивача обтяжено житловими правами малолітнього сина відповідно до вимог ст.156 ЖК України і ст.405 ЦК України.
Відповідно до ст. 29 ЦК України місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років,є місце проживання її батьків або одного з них,з ким вона проживає.
Згідно вимог ч.3 ст.10 та ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов*язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 ЦПК України.
В судовому засіданні суду першої інстанції ОСОБА_3 пояснила, що з вересня 2010 року у спірному житловому приміщенні вона з малолітнім сином не проживає та зазначила, що позивач перешкоджав їй у користуванні зазначеним житловим приміщенням, не пускав туди ані її, ані дитину. Позивач спростовував вищевказане та зазначив, що відповідачка добровільно виселилась із спірного житлового приміщення.
Однак, сторони, кожний окремо, не надали суду належних доказів у обґрунтування свої вимог, тверджень та заперечень.
Тобто, на думку колегії суддів, позивачем у справі не надано переконливих доказів на підтвердження того, що відповідач 2 - малолітній син сторін у справі - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, з 2010 року без поважних причин не проживає у житловому будинку що належить позивачеві, а проживає з матір»ю, відповідачкою -1, за іншою адресою, у житловому будинку що належить їй.
Розглядаючи спір, судова колегія дійшла висновку про недоведеність наявності порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача за обставинами справи. Посилання позивача на те що відповідач-2 чинить йому перешкоди в користуванні житловим приміщенням, та добровільно покинув спірне житло колегія суддів не може взяти до уваги, оскільки не надано доказів на підтвердження зазначеного факту.
Відповідно до положень статей 16, 386, 391 ЦК України власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який враховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.
Згідно зі ст. 15, п. 4 ч. 2 ст. 16, статтями 386, 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування своїм майном.
Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення прав власника і об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.
Однак позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували наявність обставин, які б могли бути підставою для задоволення вимог позивача у відношенні його малолітнього сина. Не встановлено таких обставин і судом.
Аналізуючи докази у справі, судова колегія дійшла висновку про те, що позовні вимоги є безпідставними і задоволенню не підлягають.
Позивач не довів свого позову, що є його обов'язком відповідно до засад змагальності процесу за ст. 10 ЦПК України.
У відповідності до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судова колегія вважає, що у задоволенні позовних вимог про визнання малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 - необхідно відмовити.
Таким чином, рішення суду відповідає нормам матеріального та процесуального права, підстав для його зміни чи скасування немає.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів, -
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.
Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 вересня 2013 року - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і протягом двадцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий
Судді