АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Провадження № 22-ц/774/12106/13 Справа № 406/1132/12 Головуючий у 1 й інстанції - Трофимова Н.А. Доповідач - Свистунова О.В.
Категорія 27
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 грудня 2013 року колегія суддів судової палати по цивільним справам апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:
головуючого Свистунової О.В.
суддів Ремеза В.А., Прозорової М.Л.
при секретарі Книш К.С.,
розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Дніпропетровську цивільну справу
за апеляційною скаргою ОСОБА_2
на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 17 жовтня 2013 року
по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_4 про визнання договору позики недійсним, стягнення моральної та матеріальної шкоди та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, -
В С Т А Н О В И Л А:
У лютому 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що на виконання укладеного 01 квітня 2010 року між ним та ОСОБА_4, договору про спільну діяльність по вирощуванню сільськогосподарських культур, ними було засіяно 150 га земельних паїв мешканців села Дмитрівка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. У жовтні 2010 року ОСОБА_2 самовільно скосив і присвоїв належне йому та ОСОБА_4, насіння соняшника вагою 162 т. 951 кг, вартістю 651 804 гри. На підставі ст. ст. 1166, 1167 ЦК України просив стягнути з відповідача на його користь збитки в розмірі 552 084 грн. та 150 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди, припинити його грошові зобов»язання перед відповідачем у сумі 150000 грн. за договором позики внаслідок їх виконання ним в повному обсязі та стягути на його користь з відповідача понесені судові витрати.
Заявою від 23 травня 2013 року позивач за первісним позовом уточнив позовні вимоги та просив визнати недійсним договір позики грошових коштів від 20.08.2010 року, укладений між позивачем та ОСОБА_2 на суму 150 000 грн., посилаючись на те, що фактично він грошові кошти від ОСОБА_2 не отримував.
15 квітня 2011 року відповідач ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом, на підставі ст. 1049 ЦК України просив стягнути з ОСОБА_3 32 659 грн. боргу, який залишився після реалізації зібраного ним та реалізованого насіння соняшника, відповідно до укладеного 20 лютого 2010 року між ним та ОСОБА_5 договору позики, за яким ОСОБА_3 взяв у нього у борг кошти у розмірі 150 тис. грн. та зобов'язався повернути їх до збору врожаю соняшника 2010 року і у письмовій розписці дав згоду на збирання ним - ОСОБА_2 - врожаю соняшника, який росте на земельних ділянках (паях) ОСОБА_5 та його дружини, розташованих у с. Дмитрівка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області у разі неповернення боргу у визначений договором строк.
Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 23 червня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2011 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 48 616 грн. 54 коп. на відшкодування спричинених збитків. Припинено грошові зобов'язання ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 на суму 150 тис. грн. внаслідок їх виконання. А у задоволені решти позовних вимог ОСОБА_3 та у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Ухвалою ВССУ від 04 квітня 2012 року, касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 23 червня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2011 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 17 жовтня 2013 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 53060 грн. 11 коп. на відшкодування матеріальної шкоди та 163 грн.38 коп. судового збору, а всього - 53 223 грн. 49 коп. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_3 та у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Не погодившись з даним рішенням, Відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення яким його позовні вимоги задовольнити у повному обсязі,а у задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_3 відмовити.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду - залишенню без змін з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_6, є власниками земельних ділянок, що розташовані на полі НОМЕР_1 пай НОМЕР_2 та пай НОМЕР_3, площею 9,37 га. та 8,69 га. відповідно, обробляють свої земельні ділянки одноособово, що підтверджується Довідкою Дмитрівської сільської ради №202 від 05.11.2010 року (т. 1 а.с. 17) зазначене не заперечується сторонами.
20 серпня 2010 року позивач ОСОБА_5 написав розписку про підтвердження факту боргу в розмірі 150 тис. грн. ОСОБА_2 та зобов'язався повернути борг до збору врожаю соняшника 2010 року, а у разі неповернення боргу відповідно до умов договору, дав згоду на збирання ОСОБА_2 врожаю соняшника, який росте на земельних ділянках (паях) ОСОБА_5 та його дружини, розташованих у с. Дмитрівка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. На початку жовтня 2010 року ОСОБА_2 скосив соняшник на земельних паях, що належать ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8
Крім того, судом першої інстанції було встановлено і дані обставини в ході розгляду справи підтвердили своїми поясненнями ОСОБА_2 та ОСОБА_3, 20 лютого 2010 року ОСОБА_3 не отримував від ОСОБА_2 позику у розмірі 150000 грн.
Суду не надані письмові докази, які підтверджують передачу грошових коштів у сумі 150000 грн. позивачеві за первісним позовом.
Суд першої інстанції, обґрунтовуючи відмову у задоволенні зустрічних вимог ОСОБА_2 посилається на вимоги ч. 1 ст. 638 ЦК України, згідно до якої договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Крім того, зазначає, що ст.ст. 206, 208 ЦК України передбачено, що у письмовій формі належить вчиняти, зокрема правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. А відповідно до вимог ст.ст. 1046, 1047 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
В силу ст. ст. 10, 11, 60 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Згідно до вимог із ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Однак, як встановлено судом першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів, надані та заявлені позивачем за зустрічними вимогами, у обґрунтування заявленого позову, докази, не підтверджують та не доводять вимоги його позовної заяви.
Як зазначалось вище, судом першої інстанції встановлено, що 20 лютого 2010 року ОСОБА_2 не передавав ОСОБА_3 позику у розмірі 150000 грн., та будь-яких письмових договорів позики 20 лютого 2010 року між сторонами не укладалося.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що між сторонами договір позики від 20 лютого 2010 року є неукладеним, тобто не породжує будь яких прав та обов'язків, а зокрема обов'язок ОСОБА_3 щодо повернення боргу у сумі 150000 грн. А розписка, яку надав ОСОБА_3 20 серпня 2010 року, за своїм змістом є зміною умов договору від 20 лютого 2010 року щодо строку та порядку виконання зобов'язань та є похідною від договору позики від 20 лютого 2010 року. А оскільки, договір позики є неукладеним, то і будь-які зміни та доповнення до цього договору також є неукладеними.
Відповідно до ст. ст. 11, 509 ЦК України, підставою для виникнення цивільних зобов'язань є, зокрема договори та інші правочини.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановивши відносини, що виникли між сторонами, обґрунтовано дійшов висновку, що неукладений договір позики не створює цивільних прав та обов'язків, а тому у ОСОБА_2 відсутні підстави для вимог щодо сплати ОСОБА_3 суми 150000 грн., у зв»язку з чим позовні вимоги за зустрічним позовом задоволенню не підлягають.
Відповідно до вимог ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У відповідності до вимог ст.. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов»язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.. 61 цього Кодексу.
Суд першої інстанції, частково задовольняючи вимоги позивача за первісним позовом виходив з того, що відповідно до вимог ч.3, ч.4 ст. 373 ЦК України, право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.
Згідно зі ст. 189 ЦК України, продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Суд першої інстанції, встановивши, що неукладений договір позики не створює цивільних прав та обов'язків та задовольняючи частково первісний позов, керувався ст. 1166 ЦК України, відповідно до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала
Так, судом першої інстанції правомірно встановлено і дані обставини були визнані сторонами у справі і що відповідно до вимог ст. 61 ч.1 ЦПК України не потребує доведенню, факт обробки та засівання земельних ділянок, що належать позивачу та його дружині, у 2010 році саме ОСОБА_3 Також, сторонами було визнано і ту обставину, що з земельних ділянок ОСОБА_3 врожай було зібрано саме ОСОБА_2 А наявність укладених договорів, яки б надавали ОСОБА_2 право на отримання та збір врожаю з земельних ділянок ОСОБА_3 (зокрема договір оренди, доручення та інш.) сторонами не доведена.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що право на врожай належить власнику земельної ділянки, тобто ОСОБА_3, а ОСОБА_2, в свою чергу, неправомірно скосив врожай з їх земельних ділянок, чим порушив їх право, передбачене ст. 189, ч.3, ч.4 ст. 373 ЦК України, що і є підставою для відшкодування шкоди.
Апелянт, не погоджуючись із висновком суду першої інстанції також посилається на ті обставини, що після скасування рішення суду від 23.06.2011 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 04 квітня 2012 року було зазначено, що при визначенні шкоди повинні бути наведені розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових вимог, посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права й норм процесуального права, якими керувався суд під час ухвалення рішення. Вважає, що суд при повторному розгляді справи не врахував ці висновки і порушив норми матеріального та процесуального права, а саме: зробив розрахунок спричиненої позивачеві шкоди без проведення відповідної експертної оцінки, оскільки суд не є спеціалістом у відповідній галузі, а позивач протягом всього розгляду справи не заявив клопотання про призначення такої експертизи.
Як встановлено колегією суддів, відповідач у справі за первісним позовом, заперечуючи проти розрахунку розміру матеріальної шкоди, що наданий позивачем та задоволений судом першої інстанції, під час розгляду справи в суді першої інстанції будь-яких клопотань не заявив, належних доказів не надав. Також, відповідних клопотань не заявив і в суді апеляційної інстанції.
Так, колегією суддів встановлено, що суд першої інстанції, визначаючи розмір шкоди враховував саме ті докази, що надані сторонами та містяться в матеріалах справи.
Відповідно до Довідки від 17.12.2010р. за №4/4-458 Управління агропромислового розвитку при Верхньодніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області (т.с.1.а.с.18), середня урожайність соняшника по Верхньодніпровському району у 2010 році згідно статистичної звітності форма №29 -сг (у вазі після доробки) становить 13,5 ц/га. Згідно середньозважених біржових цін по Дніпровській області станом 04.10.2010 року вартість насіння соняшнику становила 3850-4000грн./т.
Судом першої інстанції розрахований розмір матеріальної шкоди, який складає: 53060 грн. 11 коп.= 18,06 га.* 1,36 т/га* 3925 грн./т, де:
18,06 га - загальна площа паїв НОМЕР_2 НОМЕР_3, що належать ОСОБА_5;
1,36 т/г - урожайність соняшника, яка перерахована на кількість тон з одного гектару;
3925 грн./т - середньозважена біржова ціна на соняшник, визначена як середньоарифметична ціна 3925 грн./т = (3850+4000)/2.
З урахуванням вищезазначених обставин, суд першої інстанції частково задовольнив позовні вимоги за первісним позовом щодо відшкодування шкоди у розмірі 53060 грн. 11 коп., з яким погоджується і колегія суддів.
Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції і щодо відмови у задоволенні частини позовних вимог позивача за основними вимогами, а саме: в
частині відшкодування матеріальної шкоди у розмірі визначеному позивачем у зв»язку з не доведенням факту правомірного користування позивачем ОСОБА_3 спірними земельними ділянками, а тому і не підлягаючим захисту шляхом відшкодування збитків
та моральної шкоди, у зв»язку з не доведенням наявності моральної шкоди та причинно-наслідкового зв'язку між поведінкою відповідача та спричиненою шкодою.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції, під час розгляду справи, враховано висновки Вищого спеціалізованого суду України викладені у ухвалі від 04 квітня 2012 року. Доводи, зазначені апелянтом в апеляційній скарзі щодо неправильності розрахунку збитків, на думку колегії суддів є необґрунтованими у відповідності до вимог ст. 60 ЦПК України та зводяться до переоцінки доказів по справі.
Докази та обставини, на які посилається апелянт в апеляційній скарзі були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановлені судом були дотримані норми матеріального та процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому, апеляційну скаргу необхідно відхилити, а рішення суду залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів, -
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.
Рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 17 жовтня 2013 року - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і протягом двадцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий
Судді