УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

       Справа №22-1294 2007 р.              Головуючий у 1-й інстанції - Завгородній Є.К.

Категорія - 5                                           Доповідач - Спірідонова Л.С.

3 жовтня 2007 року.

Судова палата у цивільних справах апеляційного  суду Кіровоградської області в складі:

Головуючої - Спірідонової Л.С.

Суддів - Белінської І.М. ,  Чорнобривець О.С.

При секретарі - Задубняк В.В.,  розглянула у відкритому судовому засіданні в м.  Кіровограді цивільну справу за   апеляційною   скаргою   ОСОБА_1,     на   рішення Кіровського районного суду м.  Кіровограда від 28 березня 2007 року,  та додаткового рішення суду від 14 травня 2007 року,

встановила:

У жовтні 2006 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 з притягненням до участі третьої особи на боці позивача ОСОБА_3 про визнання права власності на квартиру.

В обгрунтування своїх вимог зазначив,  що його син ОСОБА_4  з вересня 1993 року по серпень 2004 року перебував у шлюбі з відповідачкою по справі.

В цей період,  тобто у березні 1999 року син придбав квартиру АДРЕСА_1. Кошти на придбання квартири в сумі 13 тис. грн. надав він,  позивач,  оскільки подружжя власних коштів не мало.

Після розлучення ОСОБА_2 звернулась з позовом про розподіл майна. Рішенням Кіровського райсуду м.  Кіровограда від 27.12.2005 року квартиру визнано спільною власністю подружжя та залишено у власності ОСОБА_3,  а на користь ОСОБА_2 стягнуто грошову компенсацію 1/2 частини вартості квартири в сумі 44950 грн.

Вважає,  що цим порушено його особисте майнове право і просив визнати за ним,  ОСОБА_1 право власності на зазначену квартиру.

Рішенням Кіровського районного суду м.  Кіровограда від 28 березня 2007 року в задоволенні позову відмовлено.

Додатковим рішенням суду від 14 травня 2005 року уточнено місцезнаходження,  тобто адресу за якою знаходиться квартира стосовно якої заявлено позов.

Суд прийшов до висновку,  що позивач не довів обставини,  на які посилається,  а наданий ним договір дарування є неналежним доказом.

В апеляційних скаргах на основне та додаткове рішення суду ставиться питання про їх скасування через порушення судом норм матеріального та процесуального права,  а висновок суду про неналежність доказів вважає помилковим.

Перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та вимог заявлених у суді першої інстанції,  колегія суддів вважає,  що підстав для задоволення скарг не має.

З матеріалів справи вбачається,  що відповідачка по даній справі ОСОБА_2 з 11 вересня 1993 року до 25 серпня 2004 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3,  що виступає як зацікавлена особа на боці позивача ОСОБА_1 і є сином останнього.

В період шлюбу,  тобто 16.03.1999 року подружжя придбало двокімнатну квартиру АДРЕСА_1,  яка зареєстрована на ім'я ОСОБА_3.

Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про розподіл спільного майна подружжя.

По даній справі ОСОБА_1 було допитано в якості свідка. Будь-яких вимог майнового характеру з приводу квартири ні до сина,  ні до бувшої невістки він не заявляв.

Рішенням Кіровського районного суду м.  Кіровограда від 27.12.2005 року квартиру було залишено у власності ОСОБА_3,  а на користь ОСОБА_2 стягнуто грошову компенсацію вартості 1/2 частини квартири в сумі 44950 грн.

Ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 19.04.2006 року рішення залишено без змін.

При цьому колегія суддів зазначає,  що питання надання коштів для придбання квартири ОСОБА_1 було предметом обговорення як в суді першої інстанції,  так і при розгляді справи в апеляційному порядку за скаргою ОСОБА_3 та відмічено,  що претензій відносно оформлення права власності квартири на сина ОСОБА_1 не має і самостійних вимог що до цього не заявляє.

Доводи апеляційної скарги грунтуються на тому,  що при ухваленні рішення суд допустив як порушення матеріального права,  так і процесуального права,  що призвело до ухвалення незаконного рішення.

Посилання на порушення норм процесуального права зазначено і в апеляційній скарзі на додаткове рішення суду.

Зокрема вказується на те,  що при вирішенні питання стосовно договору дарування слід виходити не з вимог  ст. 244 ЦУ України (в ред.  ст.  1963 p.,  a необхідно застосувати  ст. 44,  визнавши дії ОСОБА_1 як просту письмову угоду,  що не потребує нотаріального посвідчення.

Виходячи зі змісту та суті заявних вимог,  наданих суду доказів колегія суддів з доводами апеляційної скарги погодитись не може і приймає до уваги слідуюче.

Як свідчать матеріали справи на момент розгляду справи в суді першої інстанції та в апеляційній інстанції власником квартири був і залишається син позивача ОСОБА_3.

Ставлячи питання про визнання права власності на квартиру,  позивач не заявляє його відповідачем і просить залучити його до участі у справі як зацікавлену особу,  пояснюючи це тим,  що не бажає позбавляти сина права власності на квартиру.

Разом з тим,  він стверджує,  що він у березні 1999 року подарував йому 3 тис.  грн. для покупки житла в М. Кіровограді. На підтвердження цього ОСОБА_1 надав письмовий договір дарування від 10.03.1999 року (а.с. 24),  що спростовує доводи апеляційної скарги.

Даючи юридичну оцінку зазначеному документу,  суд першої інстанції вірно застосував норми  ст. 244 ЦК України (в ред. 1963 р.) за якою договір дарування на суму більше ніж 500 грн. повинен бути нотаріально посвідчений.

Відповідно до  ст. 47, 48 ЦК недодержання цих вимог тягне за собою недійсність угоди.

Згідно  ст. 59 ЦПК України суд не бере до уваги докази,  які одержані з порушенням порядку,  встановленого законом.  Обставини справи,  які законом мають бути підтверджені певними засобами доказування,  не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доводи скаржника,  що судом не враховані показання свідків стосовно обставин дарування грошей є необгрунтованими. Відповідно до роз'яснень,  викладених в п.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 21.12.1990 року з відповідними змінами "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції" не може підтверджуватись показаннями свідків наявність правовідносин,  що виникають з угод,  для яких законом встановлено письмову форму.

А оскільки це стосується договору дарування ще й з дотриманням  ст. 244 ЦК України.

На момент звернення позивача до суду правовідносини сторін регулюються нормами цивільного та цивільно-процесуальних кодексів в редакції 2004 року.

Обґрунтовуючи свої вимоги позивач посилається на  ст. 392 ЦК України за якою власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності,  якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Ці обставини в судовому засіданні підтверджені не були. До сина,  який є фактичним власником квартири,  ОСОБА_1 будь-яких вимог заявляти не бажає,  його право на квартиру не оспорює.

Відповідно до рішення Кіровського райсуду від 27.12.2005 року ОСОБА_2 власником квартири не являється,  оскільки отримала грошову компенсацію своєї частки,  а тому й відповідальність по вимогам позивача нести не може.

Враховуючи зазначене,  колегія суддів приймає до уваги положення  ст. 20 ЦК України про те,  що право на захист особа здійснює на свій розсуд,  а відповідно до п.2  ст. 308 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Стосовно порушень судом норм процесуального права,  зокрема  ст.  ст.  209,  212,  215 ЦПК України колегія суддів відзначає,  що відсутність ухвали про поновлення судового розгляду після закінчення судових дебатів є формальною обставиною,  оскільки в протоколі судового засідання (а.с. 40) зазначено,  що суд повертається до розгляду справи. Зазначене ніяким чином не вплинуло на законність прийнятого рішення,  оскільки це було зроблено для додаткового з'ясування обставин справи.

Посилання апелянта на несвоєчасне виготовлення рішення суду та невидачу його копії могло б бути предметом розгляду питання про ухвалення окремої ухвали,  але такі дані у справі відсутні.

Недоліки резолютивної частини рішення суду усунуті шляхом ухвалення додаткового рішення,  яким без зміни суті рішення лише уточнено місцезнаходження спірної квартири.

Рішення суду узгоджується з наявними у справі доказами і відповідають вимогам закону,  а тому колегія суддів не знайшла підстав для їх скасування.

Керуючись  ст.  ст.  307 ч.1 п.1,  308,  313-315 ЦПК України,  колегія суддів

ухвалила:

Апеляційні скарги - відхилити.

Рішення Кіровського районного суду м.  Кіровограда від 28 березня 2007 року та додаткове рішення від 14 травня 2007 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців.