Номер провадження № 22-ц/785/127/14

Головуючий у першій інстанції Огренич І.В.

Доповідач Косогор Г. О.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.01.2014 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Одеської області в складі :

головуючого Косогор Г.О.

суддів Ісаєвої Н.В., Комлевої О.С.

при секретарі Сілукової В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Одесі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 - представника ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2013 року по справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5 (третя особа - ОСОБА_6) про визнання договору дарування недійсним та переведення переважного права купівлі частки в спільній частковій власності,

встановила:

У листопаді 2008 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулись до суду з позовом, в якому просили: визнати недійсним договір дарування 1/5 частини нерухомого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладений 01 грудня 2008 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 в м. Одесі; перевести на ОСОБА_3 та ОСОБА_4 права і обов'язки покупця за договором купівлі-продажу 1/5 частини будинку, загальною площею 25,3 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1.

При цьому, позивачі посилалися на те, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 28 жовтня 1993 року, виданого Управлінням житлово-комунального господарства Одеської міської ради народних депутатів, вони є власниками 4/5 частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 123,6 кв.м. Власником 1/5 частини зазначеного житлового будинку до 01 грудня 2000 року був ОСОБА_6, який за договором дарування, приховуючи, на думку позивачів, правочин купівлі-продажу, продав відповідачці належну йому частину нерухомого майна, після чого виїхав на постійне місце проживання до держави Ізраїль. Позивачі зазначили, що восени 2008 року їм стало відомо про те, що при вчиненні зазначеного договору дарування сторони приховали свої наміри та вчинили правочин купівлі-продажу спірної частини будинку і ОСОБА_6 отримав кошти в сумі 5 432 гривні. При укладені даного правочину були порушені права позивачів як співвласників, так як відповідно до норм діючого законодавства, вони мали переважне право перед іншими особами на купівлю частки нерухомого майна ОСОБА_6, у зв'язку з чим останні змушені були звернутись до суду із вказаним позовом.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2013 року у задоволенні позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було відмовлено.

На дане рішення була принесена апеляційна скарга ОСОБА_2 - представником ОСОБА_3 та ОСОБА_4, в якій ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення їх позовних вимог у повному обсязі.

Заслухавши доповідача, який доповів зміст оскаржуваного рішення, доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду першої інстанції без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Згідно ст. 10 п.3 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд згідно ст. 11 п.1 ЦПК України розглядає цивільну справу в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Як вбачається з матеріалів справи, згідно договору дарування від 01 грудня 2000 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_8, зареєстрований в реєстрі за №3-3853, посвідченого в КП «ОМБТІ та РОН» 05 грудня 2000 року під №62пр, ОСОБА_6 подарував, а ОСОБА_5 прийняла в дар 1/5 частину будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1.

Згідно п.4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України в редакції 2004 року, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Суд вірно вважав, що спірні відносини сторін виникли до набрання чинності діючого Цивільного кодексу України, а тому необхідно застосовувати положення Цивільного кодексу України в редакції 1963 року.

Згідно до ст. 58 ЦК України (в редакції 1963 року) недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Відповідно до вимог ст. 243 ЦК України (в редакції 1963 року), за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Згідно вимог ст. 128 ЦК України (в редакції 1963 року), право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

В той же час, відповідно до вимог ст.224 ЦК України (в редакції 1963 року), за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передавати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну суму грошей. При цьому слід зазначити, що за правилами ст. 153 ЦК України (в редакції 1963 року), договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами усіх істотних умов.

Суд не знайшов підстав для визнання договору дарування, укладеного 01 грудня 2000 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 удаваним, що приховує інший правочин, який його учасники насправді вчинили, так як жодних належних доказів передачі коштів на підтвердження насправді укладеного договору купівлі-продажу, позивачами не надано.

Навпаки, зі змісту договору дарування, посвідченого у встановленому законом нотаріальному порядку вбачається, що даритель свідчить, що згадана частина будинковолодіння нікому іншому не продана, не подарована, не заставлена, в спорі та під забороною (арештом) не перебуває. При цьому, обов'язків обдарованої - ОСОБА_5 вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, договір дарування не передбачає.

Окрім того, згідно ст.ст. 71, 76 ЦК України (в редакції 1963 року), загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановляються в три роки. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Тобто, суд прийшов до вірного висновку, що станом на 2001 рік позивачам вже було відомо про існування саме договору дарування. Слід зазначити, що рішенням апеляційного суду Одеської області від 12 червня 2003 року, яке набрало законної сили, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання договору дарування 1/5 частини домоволодіння АДРЕСА_1 частково недійсним, було відмовлено.

Згідно ч.3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Згідно п. 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» до окремих видів вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, встановлено спеціальну позовну давність (частини третя, четверта статті 258 ЦК). Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 01 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Згідно до ст.75 ЦК України (в редакції 1963 року), позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

Згідно ст.ст. 11, 60 ЦПК України, суд розглядає справу виключно в межах позовних вимог та на підставі доказів, наданих сторонами в обгрунтування своїх доводів та заперечень.

Суд перевірив усі докази, які навели сторони у підтвердження своїх вимог та заперечень, навів у рішенні фактичні обставини, які були встановлені судом при розгляді справи, вірно застосував правові норми, що регулюють ці правовідносини, та зробив обгрунтований висновок про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 та ОСОБА_4.

Судова колегія не приймає до уваги посилання у апеляційній скарзі ОСОБА_2 - представника ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на письмові свідчення ОСОБА_6 від 11 квітня 2007 року та 07 грудня 2008 року про прийняття ним від відповідачки грошової винагороди, оскільки вони повністю спростовуються заявою ОСОБА_6 від 04 лютого 2009 року, згідно якої пояснення від 11 квітня 2007 року та від 07 грудня 2008 року він просив не приймати до уваги, оскільки вони є підробленими, та просив відмовити позивачам у задоволенні позову, крім того ОСОБА_6, який є стороною по спірному договору, особисто не звертався до суду з позовом про визнання договору дарування удаваними.

Посилання у скарзі на свідчення свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11 про отримання ОСОБА_6 від відповідачки грошових коштів, як плату за продажу частини належного йому домоволодіння, не приймаються судовою колегією до уваги, оскільки в силу вимог ст.59 ЦПК України є недопустимими доказами, так як договір купівлі-продажу нерухомого майна потребує письмової форми, рішення суду не може ґрунтуватись на свідченнях зазначених свідків.

Суд не бере до уваги посилання апелянтів на те, що про існування заперечуваного правочину вони дізналися восени 2008 року, оскільки це не відповідає дійсності, так як з матеріалів справи вбачається, що у вересні 2001 року відповідачка зверталась до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Виконкому Одеської міської ради, Управління земельних ресурсів Одеського міськвиконкому про визнання недійсними рішень про передачу земельної ділянки у приватну власність та державного акту на право приватної власності на землю, а у жовтні 2001 року ОСОБА_3 надавала зустрічну позовну заяву до ОСОБА_5 про визнання договору дарування частини домоволодіння частково недійсним.

Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції та які б мали правове значення, у апеляційній скарзі не наведено.

Таким чином, судова колегія дійшла до висновку, що суд першої інстанції в межах заявлених вимог повно і всебічно розглянув справу, дав належу оцінку наданим доказам, постановив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 308, 313-315 ЦПК України, судова колегія, -

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - представника ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - відхилити.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2013 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена на протязі двадцяти днів з дня проголошення до суду касаційної інстанції.

Головуючий ___________________ Г.О. Косогор

Судді ___________________ О.С. Комлева

___________________ Н.В. Ісаєва