ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ
ПОСТАНОВА
Іменем України
28 січня 2014 р. Справа №2а-12105/12/0170/10
Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим у складі:
головуючого судді Кудряшової А.М.,
секретар судового засідання Золоткова Г.Ю.,
за участю представників сторін:
прокурора - Дугаренко Р.І.,
від позивача (Республіканський комітет Автономної Республіки Крим з лісового та мисливського господарства) - Тихонова Н.В., довіреність від 09.01.2014 року;
від позивача (Ялтинський гірсько-лісовий природний заповідник) - Писаревська Є.О., довіреність від 08.01.2014 року;
від відповідача - не з'явився,
від третьої особи на стороні відповідача (ОСОБА_4.) - не з'явився,
від третьої особи на стороні відповідача (ОСОБА_5.) - не з'явився,
від третьої особи відповідача (ОСОБА_6) - ОСОБА_7, довіреність від 12.01.2012 року,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом заступника прокурора м. Ялта в інтересах держави в особі Республіканського комітету АР Крим з лісового та мисливського господарства, Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника,
до Лівадійської селищної ради
третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6
про визнання протиправним та скасування рішення,
ВСТАНОВИВ:
Заступник прокурора м. Ялта звернувся до Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим в інтересах держави в особі Республіканського комітету Автономної Республіки Крим з лісового та мисливського господарства та Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника звернувся із адміністративним позовом до Лівадійської селищної ради про визнання протиправним та скасування рішення Лівадійської селищної ради № 45 від 26.01.2006 року.
Позов мотивовано тим, що рішення Лівадійської селищної ради № 45 від 26.01.2006 року про передачу у власність ОСОБА_4 земельної ділянки суперечить чинному законодавству з тих підстав, що земельна ділянка відноситься до земель природно-заповідного фонду та не може вилучатись без відповідного рішення Кабінету Міністрів України або Верховної Ради України відповідно до ст. 150 Земельного кодексу України.
Під час розгляду справи прокурор та представник позивача Республіканського комітету АР Крим з лісового та мисливського господарства підтримували позов у повному обсязі з підстав, викладених в позовній заяві, надав пояснення по суті спору.
Представник Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника, позов підтримала та зазначила, що згідно зі статтею 150 Земельного кодексу України до особливо цінних земель відносяться землі природно-заповідного фонду, їх вилучення можливо лише для суспільних потреб. Представники третьої особи вказують, що земельна ділянка, яка була передана на підставі спірного рішення, входить в межи земель природно-заповідного фонду - земель Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника. При цьому право Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника на землю підтверджується матеріалами лісовпорядкування відповідно до п. 5 Перехідних положень Лісового кодексу України та ст. 7 Закону України "Про природно-заповідний фонд". З цих підстав Ялтинський гірсько-лісовий природний заповідник вважає, що позов підлягає задоволенню.
Відповідач у судове засідання явку представника не забезпечив, у матеріалах справи наявне клопотання про розгляд справи за відсутності їх представника.
Представник третьої особи - ОСОБА_6 проти задоволення позову заперечував зазначивши, що відповідач під час прийняття рішення діяв на підставі закону, у межах повноважень, оскільки земельна ділянка, яка на даний час є власністю ОСОБА_6, не знаходиться в межах Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника.
Під час розгляду справи представником третьої особи ОСОБА_4 заперечувалось проти задоволення адміністративного позову.
Суд, враховуючі думку учасників процесу щодо розгляду справи за відсутністю не з'явившихся учасників процесу, приймаючи до уваги, що у матеріалах справи є позиція відповідача по справі, з урахуванням, що в матеріалах справи достатньо доказів для з'ясування обставин по справі, керуючись ст.128 КАС України, вважає можливим розглянути справу на підставі наявних доказів за відсутності не з'явившихся учасників процесу.
Заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши подані документи та матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлене наступне.
Рішенням Лівадійської селищної ради № 45 від 26.01.2006 року затверджено проект землеустрою ОСОБА_4 та передано безоплатно у власність земельну ділянку за адресою: АРК, м. Ялта, смт. Лівадія, АДРЕСА_1 площею 0,1312 га з земель Лівадійської селищної ради для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.
На підставі зазначеного рішення ОСОБА_4 було оформлено державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 538616 та зареєстровано право власності, про що свідчить відповідний запис у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право користування землею, договорів оренди землі.
В подальшому на підставі договору купівлі-продажу вказана земельна ділянка була придбана ОСОБА_5, якою оформлений державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 541216 та проведена державна реєстрації права власності.
Згодом на підставі договору купівлі-продажу вказана земельна ділянка була придбана ОСОБА_6 (т.1 а.с. 133-134), який отримав державний акт на право власності серії ЯГ № 094459 та проведена державна реєстрації права власності.
Як зазначено прокурором у позовній заяві, за результатами розгляду справи за обвинуваченням ОСОБА_10 у вчинені злочинів, передбачених ст.ст. 367 ч.2, 364 ч.1, 366 ч.1, ч.2 КК України, стало відомо про незаконне вибуття спірної ділянки із користування Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника, що стало підставою для звернення до адміністративного суду з позовом.
Інші докази на підтвердження того, коли позивачам та прокурору стало відомо про прийняття спірного рішення, в матеріалах справи відсутні.
З матеріалів справи вбачається, що прокурор звернувся до суду 23.10.2012 року, про що свідчить відбиток штампу на конверті (т. 1 а.с. 76).
Отже у даному випадку визначити момент обчислення строку звернення з даним позовом прокурора в інтересах держави в особі Республіканського комітету АРК з лісового та мисливського господарства та Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника неможливо, а тому підстав для визнання пропущеним строку звернення до адміністративного суду у даному випадку немає.
Перевіряючи законність та обґрунтованість позовних вимог, суд вказує на наступне.
Стаття 19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підстава, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органу власних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, які повинні дотримуватися при реалізації дискреційних повноважень владного суб'єкта, встановлюючи чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії) : 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ст. 1 Земельного кодексу України (тут і далі в редакції на момент прийняття оскаржуваного рішення) земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно до п. "а", "б" ч. 1 ст. 12 Земельного кодексу України, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: а) розпорядження землями територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.
Пунктом 12 Перехідних положень Земельного кодексу України було встановлено, що до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Відповідно до ч.ч. 6-7 ст. 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності в тому числі для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання. Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення.
Як було зазначено вище, рішенням Лівадійської селищної ради № 45 від 26.01.2006 року затверджено проект землеустрою ОСОБА_4 та передано безоплатно у власність земельну ділянку за адресою: АРК, м. Ялта, смт. Лівадія, АДРЕСА_1 площею 0,1312 га з земель Лівадійської селищної ради для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.
Спірна земельна ділянка знаходиться в межах населеного пункту смт. Високогірне Лівадійської селищної ради (м. Ялти) АР Крим.
Вказані обставини підтверджуються матеріалами проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_4, зокрема, земельно-кадастровою документацією, у тому числі висновком Державної землевпорядної експертизи №160к/25-76 від 20.01.2006 року, відповідно до якого земельна ділянка площею 0,1312 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 розташована в межах смт. Лівадія.
Крім того, по справі призначалась судова будівельно-технічна експертиза, відповідно до висновку експерта № 31 від 13.12.2013 року вказана земельна ділянка, що розташована в межах АДРЕСА_1, не входить до меж Ялтинського гірсько-лісового заповідника та не відноситься до земель природно-заповідного фонду.
Суд, дослідивши даний висновок № 31 судової будівельно-технічної експертизи в порядку ст. 86 КАС України, який складено судовим експертом, попередженим про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку (ст. 384, 385 КК України), яким під час дослідження проводився аналіз наданих матеріалів з вивченням наданих документів та документів землевпорядної документації та складення кадастрового плану - схеми відображення розташування земельних ділянок що досліджуються відносно одна одної, а також зіставивши його з іншими доказами у справі, не знаходить підстав ставити під сумнів достовірність і правдивість фактів встановлених висновком експерта по даній справі. Дані про заінтересованість експерта в розгляді справи відсутні, його висновки об'єктивно підтверджуються і не суперечать іншим зібраним у справі доказам, відповідають первинним та додатковим документам, наявним в матеріалах справи та дослідженими судом під час розгляду справи.
Таким чином, виходячи з вищезазначеного, суд робить висновок, що відповідач діяв в межах владних повноважень, визначених п. 34 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування", ч. 1 ст. 12, 116,118, п.12 Перехідних положень Земельного кодексу України.
Судом встановлено, що Ялтинське міське управління земельних ресурсів визначило умови складання проекту землеустрою з відведення зазначеної земельної ділянки, а саме: площа земельної ділянки - 0,1320 га, мета використання - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, цільове призначення - для індивідуального житлового, гаражного та дачного будівництва, умови відведення - у власність. При цьому земельна ділянка за класифікацією угідь згідно форми 6-зем - це землі, не передані у власність, не надані у користування в межах населеного пункту (т.2 а.с. 7).
Відповідно до ч. 9 ст. 118 Земельного кодексу (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування. Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.
В матеріалах справи наявний висновок Ялтинського міського управління земельних ресурсів щодо проекту землеустрою з відведення земельної ділянки ОСОБА_4 від 17.01.2006 року, в якому зазначено про можливість передачі у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,1320 га, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 із земель Лівадійської селищної ради (т.2 а.с. 20).
Окрім того, проект відведення також був погоджений Головним санітарним лікарем м. Ялта, про що свідчить висновок № 975 від 27.12.2005 року (т.2 а.с.8), Управлінням екологічної інспекції південно-кримського регіону, про що свідчить висновок №2891-90 від 27.12.2005 року (т. 2 а.с.9,10-18), Управлінням головного архітектора Ялтинської міськради, про що свідчить висновок №05/2289 від 22.12.2005 року (т.2 а.с.4-5), Комітетом з охорони культурної спадщини, про що свідчить висновок № 150 від 16.01.2006 року (т. 2 а.с. 19).
Також слід зазначити про те, що проект відведення пройшов державну землевпорядну експерт, за висновком якої матеріали у цілому відповідають вимогам земельного законодавства.
Більш того, як вбачається із висновку Управління екологічної інспекції південно-кримського регіону №2891-90 від 27.12.2005 року земельна ділянка, яка проектувалася до відведення ОСОБА_4 не є об'єктом природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення.
Слід зазначити, що суд надає оцінку рішенню суб'єкта владних повноважень виходячи із законодавства, яке діяло на момент прийняття такого рішення та з урахуванням доказів, які повинні були в силу вимог закону взяти до уваги таким суб'єктом владних повноважень при прийнятті рішення.
Згідно ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відтак, у Лівадійської селищної ради на момент прийняття оскаржуваного рішення та з урахуванням наданих документів та узгоджень уповноважених органів державної виконавчої влади, були відсутні передбачені законом підстави для відмови у передачі ОСОБА_4 спірної земельної ділянки.
Також у Лівадійської селищної ради за наявності усіх погоджень не було підстав вважати спірну земельну ділянку такою, що належить до об'єктів природно-заповідного фонду.
Крім того, Лівадійська селищна рада була позбавлена можливості витребувати інші документи на підтвердження належності вказаної земельної ділянки до об'єктів природно-заповідного фонду, оскільки витребування додаткових документів у даному випадку не передбачено ст.118 ЗК України.
В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на те, що спірна земельна ділянка входить у склад територій Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника та відноситься до категорії земель природно-заповідного фонду, внаслідок чого відповідачем неправомірно було прийнято рішення про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_4
Таких висновків прокурор дійшов лише на підставі матеріалів лісовпорядкування.
У позовній заяві прокурор також посилається на п.5 розділу VІІІ Прикінцевих положень Лісового кодексу України, відповідно до якого до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
Суд звертає увагу прокурора, що на час прийняття оскаржуваного рішення був чинний Лісовий кодекс України, введений в дію постановою Верховної Ради України N 3853-XII від 21.01.1994 року з моменту його опублікування, яке відбулося 13.04.1994 року в газеті "Голос України" (тут і далі в редакції на момент прийняття оскаржуваного рішення).
Лісовий кодекс України в редакції на момент прийняття оскаржуваного рішення взагалі не мав розділу VІІІ Прикінцеві положення, на який посилається прокурор у позовній заяві.
Законом України "Про внесення змін до Лісового кодексу України" N 3404-IV від 08.02.2006 року внесено зміни до Лісового кодексу України та його викладено новій редакції.
Вказаний Закон набрав чинності з моменту опублікування, яке відбулося у Офіційному Віснику України № 11 від 29.03.2006 року.
Пункт 5 розділу VІІІ Прикінцевих положень Лісового кодексу України у вищевказаній редакції набрав чинності разом із Законом № 3404, тобто 29.03.2006 року, тобто після прийняття радою оскаржуваного рішення.
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Зокрема, Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 03.10.1997 року N 4-зп (справа про набуття чинності Конституцією України) зазначив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметненими нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.
Відтак, п.5 розділу VІІІ Прикінцевих положень Лісового кодексу України не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки вказана норма не має зворотної дії в часі та на момент прийняття оскаржуваного рішення не діяла.
Щодо порушення відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення вимог ст.150 Земельного кодексу України суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 7 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
Статтею 77 Лісового кодексу України було визначено, що порядок використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду на природно-заповідних територіях визначається відповідно до Закону України "Про природно-заповідний фонд України".
Частинами 2 та 3 ст.7 вищевказаного Закону було встановлено, що землі природно-заповідного фонду України, а також землі територій та об'єктів, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську цінність і є відповідно до статті 6 цього Закону об'єктами комплексної охорони, належать до земель природоохоронного та історико-культурного призначення. На землях природоохоронного та історико-культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.
Згідно ст. 150 Земельного кодексу України (в редакції, яка діяла на час прийняття оскаржуваного рішення) землі природно-заповідного фонду відносяться до особливо цінних земель.
Земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України. Погодження матеріалів вилучення (викупу) земельних ділянок особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, провадиться Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських рад.
Згідно 4 ст.53 Закону України "Про природно-заповідний фонд України", передбачено, що порядок відведення земельних ділянок природним заповідникам, біосферним заповідникам, національним природним паркам, регіональним ландшафтним паркам, а також ботанічним садам, дендрологічним паркам, зоологічним паркам визначається Земельним кодексом України.
Із наведених норм слідує, що відведення земельних ділянок природним заповідникам, на момент прийняття оскаржуваного рішення, здійснювалося у загальному порядку, який визначений Земельним кодексом України, тобто із розробкою проекту відведення, визначенням меж земельної ділянки в натурі на місцевості, отриманням документу який підтверджує право на земельну ділянку та внесення відповідних даних до державного земельного кадастру.
Статтю 7 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" доповнено частиною четвертою наступного змісту: "Межі територій та об'єктів природно-заповідного фонду встановлюються в натурі відповідно до законодавства. До встановлення меж територій та об'єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду".
Зазначена частина 4 ст. 7 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" набрала законної сили 16.02.2010 року згідно Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про природно-заповідний фонд України" від 21.01.2010 року №1826-VI, тобто після прийняття оскаржуваного рішення.
Таким чином, на час прийняття відповідачем рішення № 45 від 26.01.2006 року зазначена ч. 4 ст. 7 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" не набрала чинності, відтак - не мала бути прийнята до уваги відповідачем з огляду на те, що діючим на той час законодавством не було врегульовано питання визначення меж природно-заповідного фонду у разі не встановлення їх меж в натурі.
Згідно з ч.4 ст. 7 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" регулюються правовідносини, які виникли після набрання нею чинності, а спірні правовідносини вникли між відповідачем та третьою особою до набрання чинності цим Законом, у зв'язку із чим вказана норма ст. 7 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" в редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про природно-заповідний фонд України" від 21.01.2010 року №1826-VI не може бути застосована до спірних правовідносин.
Як вбачається із пояснень третьої особи - Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника спірна земельна ділянка знаходиться на території заповідника, що підтверджується матеріалами землевпорядкування та Проектом організації та розвитку Ялтинського ГЛПЗ 1988 року, які містять дані щодо меж та призначень земель.
Інших доказів, які би свідчили про знаходження спірної земельної ділянки на території Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника, третьою особою не надано та не зазначено про їх існування.
Суд зазначає, що дійсно вказані докази є належними доказами меж організації та створення заповідника, однак тільки з моменту внесення відповідних змін до Лісового кодексу України та Закону України "Про природно-заповідний фонд".
Проте, оскаржуване рішення прийнято до внесення відповідних змін, а відтак вказані докази не є належними та достатніми доказами, які підтверджують межі Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника на час прийняття спірного рішення.
Суд погоджується з доводами прокурора та Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника, що сам факт включення частини земель природно-заповідного фонду до меж населеного пункту, не змінює спеціальний режим їх використання, зокрема вилучення.
Водночас суд звертає увагу прокурора, що згідно висновку експерта № 31 судової будівельно-технічної експертизи по даній адміністративній справі експертом під час дослідження встановлено, що земельна ділянка ОСОБА_4 розташована за межами Ялтинського гірсько-лісового природного заповіднику (згідно матеріалів лісоустрою 1987 року) та не відноситься до земель природно-заповідного фонду.
Отже, вказаний висновок спростовує доводи прокурора, представників позивачів Республіканського комітету АР Крим з лісового та мисливського господарства та Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника, що спірна земельна ділянка знаходиться на території заповідника в межах природно-заповідного фонду, оскільки як встановлено судом земельна ділянка розташована за межами Ялтинського гірсько-лісового природного заповіднику.
Суд зауважує, що ані прокурором, ані Ялтинським гірсько-лісовим природним заповідником не надані належні докази на підтвердженні того, що земельна ділянка, передана у власність ОСОБА_4 на підставі спірного рішення, входить в межи природно-заповідного фонду - Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника.
Суд критично ставиться до висновку судової будівельно-технічної експертизи № 2862 за кримінальною справою № 11077410150 з огляду на те, що в наведеному висновку містяться обмежуючі умови, відповідно до яких інформація, що міститься в наданих слідчим документах, приймається експертом як достовірна, без додаткової перевірки. Також зазначається, що висновок експерта призначений виключно для слідчого (т. 1 а.с.41-42).
Судом досліджена постанова Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 15.06.2012 року по справі №1/0124/42/2012 року за обвинуваченням ОСОБА_10, у вчинені злочинів, передбачених ст.ст. 367 ч.2, 364 ч.1, 366 ч.1, ч.2 КК України. З постанови вбачається, що ОСОБА_12, працюючи на посаді начальника Управління екологічної інспекції Південно-Кримського регіону Республіканського комітету з охорони навколишнього природного середовища підписав висновки про погодження проекту відводу земельної ділянки, зокрема, ОСОБА_13, в яких зазначено, що земельна ділянка не є об'єктом природно-заповідного фонду. Проте він не провів роботу з визначення місця розташування земельної ділянки по відношенню до території об'єкта природно-заповідного фонду з використанням лісоустрою Ялтинського гірсько-лісового заповідника 1987 року, а також залучення фахівців в області лісного господарства, землеустрою та кадастру або геодезії.
Таким чином, судовим рішенням по кримінальній справі встановлена протиправність дій посадової особи, що надала погодження проекту землеустрою з відведення земельної ділянки ОСОБА_4, який в подальшому слугував підставою для прийняття рішення Лівадійською селищною радою.
Відповідно до статті 72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Наведеними нормами КАС України встановлені преюдиційні обставини, тобто ті обставини, що встановлені в судовому рішенні, яке набрало законної сили.
Водночас передбачене частиною першої статті 72 КАС України звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судом як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Суд не повинен сприймати як обов'язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях за інших адміністративних, цивільних чи господарських справ.
Для спростування преюдиційних обставин, передбачених частиною першою статті 72 КАС України, учасник адміністративного процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами статті 86 КАС України.
Під час розгляду зазначеної справи судом призначалась судова експертиза. Висновком судової будівельно-технічної експертизи від 13.12.2013 року № 31 зазначено, що земельна ділянка площею 0,1312 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, що передана у власність ОСОБА_4 рішенням Лівадійської селищної ради № 45 від 26.01.2006 року, не входить до меж Ялтинського гірсько-лісового природного заповіднику та не відноситься до земель природно-заповідного фонду.
Згідно з частиною 1 статті 138 КАС України предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.
На підставі досліджених матеріалів справи, суд робить висновок, що передана у власність ОСОБА_14 на підставі рішення Лівадійської селищної ради № 45 від 26.01.2006 року, не відноситься до земель природно-заповідного фонду.
Суд також вказує, що згідно ч. 1 ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Згідно ч.2 ст.8 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Суд враховує, що відповідно до правової позиції Європейського суду, зокрема по справі "Стретч проти Сполученого Королівства" (рішення від 24 червня 2003 року), власність в значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод вважається законне та обґрунтоване очікування придбання майна чи майнового права за договором, укладеного з органом публічної влади. Самі по собі допущені органами публічної влади порушення не можуть бути безумною підставою для визнання їх рішень недійсними, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправною поведінки самої фізичної особи.
Ані позивачем, ані прокурором не надані докази, які підтверджують ті обставини, що на момент прийняття Лівадійською селищною радою оскаржуваного рішення останньому або ОСОБА_4 було відомо про те, що спірна земельна ділянка може знаходиться на території Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника, не надано належних доказів, які б безперечно свідчили, що земельна ділянка знаходиться в межах природно-заповідного фонду.
Більш того, судом встановлено, що на момент прийняття оскаржуваного рішення проект відведення земельної ділянки був узгоджений із усіма органами державної влади, в тому числі із Управлінням екологічної інспекції південно-кримського регіону, яка входить до складу Республіканського комітету Автономної Республіки Крим з охорони навколишнього природного середовища, до повноважень якого віднесено здійснення контролю за дотриманням вимог природоохоронного законодавства.
Окрім того, рішення Лівадійської селищної ради № 45 від 26.01.2006 року на момент звернення прокурора з цим позовом таким, що вичерпало свою дію, є реалізованим, оскільки ОСОБА_4 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку. Більш того, вказана земельна ділянка вже відчужена спочатку ОСОБА_5, яка також отримала державний акт, та за договором купівлі-продажу продала дану земельну ділянку ОСОБА_6 яким 06.08.2007 року отриманий державний акт на право власності на дану земельну ділянку.
Судовим рішенням Європейського Суду з прав людини від 26.03.2013 року у справі Рисовський проти України, Європейський Суд зауважив, що потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (PincovaandPinc v. theCzechRepublic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Отож державні органи, які не впроваджують або недотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п.74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatismutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (PincovaandPinc v. theCzechRepublic), п.58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява №35298/04, п.67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (PincovaandPinc v. theCzechRepublic), п.53, та «Тошкуце та інші проти Румунії» (ToscutaandOthers v. Romania), п.38).
На підставі зазначеного в разі скасування оскаржуваного прокурором та позивачами рішення, шкода буде завдана новому власнику. Проте, така ситуація є не припустимою з огляду на висновки Європейського Суду з прав людини.
Відтак, суд не знайшов підстав для визнання протиправним і скасування рішення Лівадійської селищної ради № 45 від 26.01.2006 року, яким затверджено проект землеустрою ОСОБА_15 та передано безоплатно у власність земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 площею 0,1312 га з земель Лівадійської селищної ради для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.
За таких обставин, позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошені в судовому засіданні 28.01.2014 року. У повному обсязі постанову складено 03.02.2014 року.
Керуючись ст.ст. 158, 160-163, 167 КАС України, суд -
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили через 10 днів з дня її проголошення. Якщо проголошено вступну та резолютивну частину постанови або справу розглянуто у порядку письмового провадження, постанова набирає законної сили через 10 днів з дня її отримання у разі неподання апеляційної скарги.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга подається до Севастопольського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим протягом 10 днів з дня проголошення. У разі проголошення вступної та резолютивної частини постанови або розгляду справи у порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом 10 днів з дня отримання.
Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Севастопольського апеляційного адміністративного суду.
Суддя Кудряшова А.М.