ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

_________________________________________________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" лютого 2014 р. Справа № 926/1145/13

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії

головуючого - судді - О.Л. Мирутенко

суддів - Г.М. Гнатюк

- Н.М. Кравчук

Розглянувши апеляційну скаргу ДТГО «Львівська залізниця» в особі відокремленого підрозділу «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень»

на рішення господарського суду Чернівецької області від 15.01.2014 року.

у справі № 926/1145/13

за позовом: ДТГО «Львівська залізниця» в особі відокремленого підрозділу «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень»

до 1: Кіцманської міської ради

до 2: МПП «Стелком»

про: визнання недійсним рішення міської ради та договору оренди землі

З участю представників :

від позивача - не з'явився.

від відповідача 1,2 - не з'явилися.

ВСТАНОВИВ :

Рішенням господарського суду Чернівецької області від 15.01.2014р., суддя Ніколаєв М.І., у задоволенні позову ДТГО «Львівська залізниця» в особі відокремленого підрозділу «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень» було відмовлено.

З даним рішенням не погодився позивач - ДТГО «Львівська залізниця» в особі відокремленого підрозділу «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень» і оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що судом порушено норми матеріального та процесуального права.

Сторони були повідомлені належним чином про час та місце судового розгляду.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши докази, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення господарського суду Чернівецької області від 15.01.2014р. у справі №926/1145/13 - без змін, враховуючи наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, Державне територіально-галузеве об'єднання "Львівська залізниця" в особі відокремленого підрозділу - "Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень" звернулося з позовом до Кіцманської міської ради та МПП «Стелком» про визнання недійсними рішення Кіцманської міської ради №29/2 від 08.02.2003 року, №250/6 від 22.06.2011 року та укладеного між Кіцманською міською радою та малим приватним підприємством "Стелком" договору оренди земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 10.02.2003 року.

Спірна земельна ділянка площею 0,045 га знаходиться в м. Кіцмань по вул. Сковороди, 38 "Б" та згідно листа відділу Держземагенства у Кіцманському районі від 10.01.2012 року №02-08/13 обліковується у землях, ненаданих у власність або постійне користування у межах населених пунктів (рядок 96), господарські будівлі і двори (графа 14).

На підставі угоди про продаж - купівлю бувшої водонапірної башти від 31.07.1997 року Івано-Франківська дистанція водопостачання передала відповідачу-2 будівлю водонапірної вежі для переобладнання її під магазин та подальшої експлуатації.

Доказів визнання даної угоди недійсною суду не надано.

Листом від 31.12.2002 року головний інженер Львівської залізниці повідомив відповідача, що управління залізниці не заперечує проти передачі спірної земельної ділянки в тимчасове користування терміном на 5 років з подальшим укладенням договору оренди землі.

Рішенням VI (позачергової) сесії Кіцманської міської ради XXIV скликання від 08.02.2003 року №29/2 відповідачу-2 надано дозвіл на розробку технічної документації по виготовленню кадастрового плану для укладення договору оренди на земельну ділянку площею 0,045 га в районі станції Кіцмань по лівій стороні по ходу кілометрів 83+991-84+016.

Відповідно до Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24.02.2003 року відповідач є власником нежитлової будівлі (колишньої водонапірної вежі), що знаходиться в м. Кіцмань по вул. Сковороди, 38 "Б".

Рішенням №250/6 VI сесії Кіцманської міської ради VI скликання відповідачу-2 надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки несільськогосподарського призначення у власність шляхом викупу площею 0,045 га для обслуговування будівлі колишньої водонапірної вежі в м. Кіцмань по вул. Сковороди, 38 "Б".

Доказів виготовлення проекту відведення та укладення договору оренди спірної земельної ділянки між відповідачами суду не надано. Наявний в матеріалах справи договір оренди сторонами не підписаний, при цьому оригінал даного договору у відповідача-1 відсутній та державну реєстрацію не проходив.

Згідно Акту обстеження від 23.05.2013 року, підписаного комісією у складі представників позивача (начальника та працівників станції Кіцмань) та Кіцманської міської ради, в межах станції Кіцмань від км 83+87,8 до км. 84+9,8 з лівої сторони по ходу кілометра на відстані від 22,7 м. від осі головної лінії розташована будівля колишньої водонапірної вежі розміром 13х6 м. Смуга відведення залізниці в даному місці складає 34 м від осі головної колії.

Згідно Довідки Кіцманської міської ради від 25.11.2013 року №1301 відповідач-2 протягом 2002-2012 років за фактичне користування спірною земельною ділянкою сплачено 2238 грн.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За приписами пункту 2 статті 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України та іншими законами.

Згідно статей 1 та 2 Господарського процесуального кодексу України звертаючись з позовами до господарських судів, підприємства, установи, організації реалізують надане їм право захищати в судовому порядку свої порушені або оспорюванні права та охоронювані законом інтереси у спосіб, передбачений, зокрема, статтею 16 Цивільного кодексу України.

Статтею 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Таким чином, зі змісту вказаної норми вбачається, що правовий акт може бути визнаний недійсним (незаконним, протиправним), тобто таким, що не відповідає закону (іншому правовому акту), якщо він виданий органом або посадовою особою з перевищенням наданих йому законом повноважень або в межах компетенції, але з порушенням діючого законодавства.

Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно із ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 68 Земельного кодексу України до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонногоколійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

Статтею 65 Земельного кодексу України передбачено, що землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям .

Частиною другою статті 4 Закону України "Про залізничний транспорт" встановлено, що визначення територіальних меж залізниць здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади в галузі транспорту.

Відповідно до п.п. "а" ст. 12 Земельного кодексу України в редакції, чинній на дату прийняття спірного рішення, до повноважень сільських рад належить право розпорядження землями територіальних громад.

Згідно ч. 1 ст. 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Частинами 1, 2 ст. 83 ЗК України передбачено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Згідно п.12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Станом на момент прийняття відповідачем-1 спірного рішення розмежування земель державної і комунальної власності в межах м. Кіцмань не проводилось, в матеріалах справи відсутні докази протилежного.

Таким чином, враховуючи те, що спірна земельна ділянка знаходиться у межах м. Кіцмань, у відповідності до п. 34 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", п.п. "а" ст. 12, ст.ст. 83, 122, п. 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, відповідач-1 мав усі необхідні повноваження щодо розпорядження зазначеною земельною ділянкою.

Згідно ст. 125 ЗК України (в редакції від 27.04.2007 року) право користування земельною ділянкою виникало після одержання її власником або землекористувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування або укладення договору оренди, їх державної реєстрації та встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), а з 02 травня 2009 р. у відповідності із Законом України від 05 березня 2009 р. №1066-VI право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

З вищенаведених норм випливає, що вимагати захисту порушених прав на землю має право власник чи користувач земельної ділянки, чиї права на землю оформлені та зареєстровані у встановленому законодавством порядку. Вилучення земельних ділянок також здійснюється за згодою землекористувача, право користування якого оформлене та зареєстроване у встановленому законодавством порядку.

Аналогічну правову позицію висловлено в Постановах ВГС України від 12.11.2013 року №914/1047/13-г, від 16.05.2012 року №12/110/5022-1599/2011, від 09.10.2013 року №907/307/13, від 18.05.2010 року №22/45, від 09.03.2010 року №1/33, від 16.03.2010 року №18/35.

Станом на момент вирішення даного спору по суті позивачем-апелянтом не було надано належних доказів, як-то: договір оренди, договір купівлі-продажу, державний акт на землю, на підтвердження правомірності користування спірною земельною ділянкою, в розумінні статті 65 Земельного кодексу України, якою встановлено, що землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.

Більш того, станом на момент прийняття спірних рішень Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою ДТГО "Львівська залізниця" також був відсутній і державної реєстрації не проходив. Отже, в матеріалах справи відсутні докази оформлення ДТГО "Львівська залізниця" чи її відокремленими підрозділами у встановленому законодавством порядку права постійного користування чи права оренди спірною земельною ділянкою шляхом отримання Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою чи укладення договору оренди земельної ділянки, а тому виходячи із приписів ст. 125 ЗК України право постійного користування вказаною земельною ділянкою у ДТГО "Львівська залізниця" не виникло, тому погодження позивачем проекту відведення, акту встановлення і узгодження зовнішніх меж в натурі, вилучення спірної земельної ділянки законом не вимагалося, що спростовує відповідні посилання позивача.

Твердження позивача-апелянта про те, що виготовлення та отримання державних актів на землю на час облаштування залізничного полотна і смуги відведення не передбачалося діючим на той час законодавством, що підтверджується посиланням на наведені в позовній заяві нормативні акти, спростовуються змістом самих цих актів, зокрема, п.п. 27, 32 "Инструкции о нормах и порядке отвода земель для железных дорог и использовании полосы отвода", затвердженої Міністерством шляхів сполучення СРСР 30.01.1963р., які містять прямі вимоги щодо обов'язковості складення документів на право користування землею та порядок зберігання актів на право користування землею підрозділами залізниць.

Відповідно до п. 27 "Инструкции о нормах и порядке отвода земель для железных дорог и использовании полосы отвода" "после утверждения отвода земель в установленном законом порядке управление железной дороги или группа заказника сооружаемой железной дороги заключает договор с землеустроительными организациями на производство работ, связанных с установкой в натуре межевых знаков и составлением документа на право пользования землей" (мовою оригіналу).

У свою чергу, пунктом 32 вищевказаної Інструкції передбачено, що "в конторах дистанций пути и в службах пути зданий и сооружений дорог должны постоянно храниться акты на право пользования землей и планы утвержденной полосы отвода земли дистанций и соответственно дороги" (мовою оригіналу).

Посилання позивача в обґрунтування своєї позиції на "Положение о землях, предоставленных транспорту", затверджене постановою РНК СРСР 07.02.1933р., також є безпідставним. Так, п. 10 цього положення регламентує оформлення прав на землі, закріплені, зокрема, за наркоматом шляхів сполучення та водного транспорту і його органів в порядку, встановленому законодавством союзних республік. При цьому, частина ІV діючого на той час Земельного кодексу УСРР, затвердженого постановою ВЦВК від 29.11.1922р. (із змінами та доповненнями від 27.06.1927р.), передбачала обов'язковість оформлення, державної реєстрації та видачі землекористувачам правопідтверджуючих документів на землю. Розділ ІІ постанови ВЦВК й РНК УСРР від 23.09.1925р. "Про земельні розпорядки в смузі міст і містечок" (діяла до 1984 року) також передбачав, зокрема, що всі без винятку земельні ділянки в межах міської смуги підлягають державній реєстрації, що засвідчується актами реєстрації та витягами з них.

Статтею 10 закону СРСР від 13.12.1968р. "Об утверждении основ земельного законодательства Союза ССР и союзных республик" передбачено, що "приступать к пользованию предоставленным земельным участком до установления соответствующими землеустроительными органами границ этого участка в натуре (на местности) и выдачи документа, удостоверяющего право пользования землей, запрещается.

Право землепользования колхозов, совхозов и других землепользователей удостоверяется государственными актами на право пользования землей. Формы актов устанавливаются Советом Министров СССР" (мовою оригіналу).

Відповідно до ст. 20 Земельного кодексу Української РСР 1970 року право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчувалося державними актами на право користування землею. Форми актів встановлювалися Радою Міністрів СРСР. Згідно ст. 22 цього кодексу приступати до користування наданою земельною ділянкою до встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа, який засвідчує право користування землею, заборонялося.

Земельний кодекс Української РСР 1990 року містив аналогічні вимоги. Зокрема, статтею 22 ЗК України (чинного до 01.01.2002 року) передбачено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Водночас, посилання позивача-апелянта на Будівельні норми і правила СН 468-74, відповідно до яких визначено ширину смуги відведення залізниці в спірному місці, також правомірно відхилені судом першої інстанції. Розділ 10 Будівельні норми і правила СНиП 11-39-76 "Железные дороги колеи 1520 мм", який починаючи з 01.07.1977 року регламентував дотримання відповідних відстаней на залізничних станціях, містив лише посилання на влаштування бокових платформ шириною 3 - 6 м (п.10.9), а пункт 5.13 даних норм для визначення ширини смуги земель, що відводяться для залізниці, відсилав до відповідних норм відводу земель. У свою чергу, п. 2 Будівельних норм СН 468-74 "Нормы отвода земель для железных дорог", на які посилається позивач (введені в дію з 01.07.1975 року), передбачалось, що "при выборе, отводе и использовании земель для железных дорог должны соблюдаться Основы земельного законодательства Союза ССР и союзных республік" (мовою оригіналу), ст. 10 яких встановлено, про що зазначено вище, обов'язковість оформлення державних актів на право користування землею та видачі їх землекористувачам, яким заборонялось користування наданою земельною ділянкою до видачі державного акту.

Тому, наявний в матеріалах справи витяг з "Інвентаризації земель смуги відчуження Львівської залізниці на ділянці Кострижівка-Стефанешти-лужани" 1996 року не є належним доказом, що підтверджує право постійного користування позивача спірною земельною ділянкою.

Твердження позивача-апелянта про необхідність застосування до даних правовідносин п. б ч.4 ст. 84 Земельного кодексу України, якою встановлено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під державними залізницями, не відповідають обставинам справи.

У відповідності до ст. 67 Земельного кодексу України землі під державними залізницями відносяться до земель транспорту. При застосуванні положень ст. 84 Земельного кодексу України, необхідно враховувати і положення ст. 65 Земельного кодексу України, зі змісту якої випливає, що землями транспорту визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.

Враховуючи, що позивачем-апелянтом не надано суду належного доказу, який би свідчив про його право користування спірною земельною ділянкою, а також те, що на спірній земельній ділянці на момент ухвалення спірних рішень знаходилось нерухоме майно відповідача-2, право власності на яке оформлене у встановленому законом порядку, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про те, що Кіцманська міська рада діяла у межах компетенції, наданої їй законом, тож правомірно розпорядилась земельною ділянкою площею 0,045 га та дозволила відповідачу-2 виготовити план її відведення.

Згідно ст. 12 Закону України "Про оренду землі" (в редакції від 26.12.2002 року) договір оренди землі - це угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально (ст. 13 вищевказаного закону).

При цьому договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації (ст. 16 Закону України "Про оренду землі" в редакції від 26.12.2002 року).

В частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 10.02.2003 року місцевий суд справедливо зазначив, що оригінал договору або завірена і підписана його копія суду не надані, докази його державної реєстрації відсутні, у зв'язку з чим суд дійшов обгрунтованого висновку, що даний правочин між відповідачами не укладався, відтак в цій частині у задоволенні позову слід також відмовити.

Відповідно до пункту 2 роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 року № 02-5/35 підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

За таких обставин справи апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в позові слід відмовити за недоведеності вимог.

З огляду на викладене, колегія Львівського апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду Чернівецької області від 15.01.2014р. по справі №926/1145/13 винесене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні правові підстави для його скасування.

Керуючись ст.ст. 101,103,105 ГПК України Львівський апеляційний господарський суд

Постановив:

Рішення господарського суду Чернівецької області від 15.01.2014 року у справі №926/1145/13 залишити без змін, а апеляційну скаргу ДТГО «Львівська залізниця» в особі відокремленого підрозділу «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень» - без задоволення.

Постанову може бути оскаржено в касаційному порядку.

Матеріали справи скерувати в господарський суд Чернівецької області.

Головуючий-суддя О.Л. Мирутенко

Судді: Г.М. Гнатюк

Н.М. Кравчук