УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Справа №: 22-ц/191/368/14Головуючий суду першої інстанції:Трубніков Ю.Л.
Доповідач суду апеляційної інстанції:Романова Л. В.
"03" березня 2014 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим в м.Феодосія у складі:
головуючого-суддіРоманової Л.В.,
суддів:Моісеєнко Т.І., Редько Г.В.,
при секретаріПомазан В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за скаргою ОСОБА_6 на неправомірні дії державного виконавця ВДВС Ленінського районного управління юстиції в АР Крим та зобов'язання усунути порушення за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на ухвалу Ленінського районного суду АР Крим від 23 січня 2014 року,
ВСТАНОВИЛА:
В грудні 2013 р. ОСОБА_6 звернувся до суду зі скаргою на неправомірні дії державного виконавця ВДВС Ленінського районного управління юстиції в АР Крим та вимогою усунути порушення шляхом зобов'язання державного виконавця винести постанову про закінчення виконавчого провадження у зв'язку із тим, що строк, передбачений законом для примусового виконання цього виду стягнення, сплив. Також заявник просив зобов'язати державного виконавця повернути майно заявника, яке було незаконно вивезене з квартири, з якої його виселено за рішенням суду.
Скарга мотивована тим, що державним виконавцем ВДВС Ленінського районного управління юстиції в АР Крим винесено постанову від 05.10.2011 р., якою відкрито виконавче провадження стосовно виселення заявника з квартири АДРЕСА_1 АРК. Виконавчий документ видано 20.09.2011 р. на підставі рішення Ленінського районного суду АР Крим від 17.01.2011 р. Виселення з квартири підтверджується актом від 21.06.2013 р., а відносно його майна, що залишилось в квартирі було складено опис. Звільнити квартиру від майна боржник не має змоги за відсутності місця, де майно можливо розмістити. Державний виконавець зверталась до Ленінського районного суду АРК з заявою відносно цього майна про визнання його безхазяйним. Розгляд справи було призначено судом на 17.12.2013 р., проте державний виконавець 17.12.2013 р., не дотримавшись обов'язку повідомлення боржника про проведення виконавчих дій, здійснив вивезення майна ОСОБА_6 з квартири в той час, коли він перебував в суді у зв'язку з розглядом справи за заявою того ж державного виконавця.
Заявник вважав, що оскільки строк, передбачений статтею 49 Закону України «Про виконавче провадження» для виконання цього виду стягнення складає два місяці з моменту відкриття виконавчого провадження, який закінчився на час вивозу майна боржника, виконавчі дії державного виконавця є незаконними.
Заявник просив визнати виконавче провадження № 29078641 від 05.10.2011 р. таким, що підлягає закінченню у зв'язку зі спливом строку виконання для даного виду стягнення; зобов'язати державного виконавця винести постанову про закінчення виконавчого провадження; визнати неправомірними дії державного виконавця відносно звільнення квартири за адресою: АДРЕСА_1 від його майна та зобов'язати державного виконавця повернути майно заявника до цієї ж квартири.
Ухвалою Ленінського районного суду АР Крим від 23 січня 2014 р. скаргу ОСОБА_6 задоволено частково. Визнано незаконною бездіяльність державного виконавця стосовно неповідомлення боржника про проведення виконавчих дій, які проводились державним виконавцем 17.12.2013 р. В задоволенні інших вимог ОСОБА_6 відмовлено.
На зазначену ухвалу суду заявник ОСОБА_6 звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, ставить питання про її скасування, постановлення нової ухвали - про задоволення заявлених вимог.
Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції не надав правової оцінки спливу строку, що встановлений законом для виконання рішення суду, що є підставою для закінчення державним виконавцем виконавчого провадження в порядку ч.1 п.6 ст.49 Закону України «Про виконавче провадження». В апеляційній скарзі заявник вказує на те, що суд в постановленій ухвалі, висловив протиріччя у висновках стосовно вимог, у задоволенні яких відмовлено. Крім того, задовольнивши частково скаргу на неправомірні дії державного виконавця, не вирішив ні одного із заявлених у скарзі вимог заявника.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши пояснення заявника, його представника, заінтересованих осіб, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та виконавчого провадження, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно вимог частини 1 статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Задовольняючи частково скаргу заявника, суд першої інстанції виходив з того, що проведення виконавчих дій в частині звільнення від майна квартири, з якої виселено боржника, було здійснено з порушенням, оскільки про проведення зазначених дій боржника належним чином не було повідомлено.
Проте, колегія суддів не може погодитись з вказаними висновками суду першої інстанції, оскільки суд в порушення ч.4 ст.10 ЦПК, не уточнивши заявлених по скарзі вимог, вийшов за їх межі та фактично вирішив вимоги, які заявником у скарзі не заявлялись.
Звертаючись зі скаргою, заявник вважав, що оскільки за правилами ст.30 ч.2 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов'язаний провести виконавчі дії з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження відносно виконання рішення суду немайнового характеру у двомісячний строк, тому виконавче провадження в порядку п.6 ч.1 ст.49 вказаного Закону підлягало закінченню у зв'язку із закінченням строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення, а відтак всі інші виконавчі дії, що проводились після цього строку є незаконними. Заявник просив зобов'язати державного виконавця вчинити дії, які передбачені Законом України «Про виконавче провадження» - винести постанову про закінчення виконавчого провадження та повернути майно боржника в квартиру, з якої його виселено за рішенням суду.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні вимог стосовно зобов'язання винесення постанови, зазначив, що суд не має права зобов'язувати державного виконавця до вчинення тих дій, які згідно із Законом України «Про виконавче провадження» можуть здійснюватися лише державним виконавцем державної виконавчої служби. Також відсутні законні підстави для повернення майна боржника в квартиру, з якої останнього виселено за рішенням суду.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, вважає їх такими, що відповідають обставинам справи та вимогам закону.
Відповідно до положень ст.78 Закону України «Про виконавче провадження» виселення полягає у звільненні приміщення, зазначеного у виконавчому документі, від особи, яка виселяється, її майна та у забороні такій особі користуватися цим приміщенням. Виселення здійснюється з обов'язковим описом майна державним виконавцем. За необхідності державний виконавець в установленому законом порядку забезпечує зберігання майна боржника з покладенням пов'язаних з цим витрат на боржника.
За пунктом 8.6. Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, при виконанні рішення про виселення боржника його майно може бути передане державним виконавцем на зберігання на строк не більше двох місяців. Після закінчення двомісячного строку невитребуване майно реалізується в порядку, визначеному Законом. У разі якщо майно не було реалізовано, державний виконавець повідомляє органи державної податкової служби для здійснення подальшого розпорядження ним у порядку, встановленому для розпорядження безхазяйним майном.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених цим Законом, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених Законом.
Вказаний Закон визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.
Виходячи зі змісту статті 387 ЦПК, якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність було прийнято або вчинено відповідно до закону, у межах повноважень суб'єкта оскарження і права чи свободи заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути допущені порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи.
Так, суд може зобов'язати державного виконавця державної виконавчої служби здійснити певні виконавчі дії, якщо він ухиляється від їх виконання без достатніх підстав.
При цьому суд не має права зобов'язувати державного виконавця до вчинення тих дій, які згідно із Законом України «Про виконавче провадження» можуть здійснюватися лише державним виконавцем або відповідною посадовою особою державної виконавчої служби.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами виконавчого провадження, що боржником в добровільному порядку рішення суду виконано не повністю, тому воно підлягало примусовому виконанню, зокрема в частині звільнення квартири від майна, що належить боржникові та є обов'язковою умовою при виселенні особи за рішенням суду.
Доводи апелянта, що виконавче провадження підлягало закінченню у зв'язку зі спливом строку виконання колегія суддів вважає неспроможними.
З матеріалів виконавчого провадження вбачається, що виконавче провадження неодноразово зупинялось за заявою боржника у зв'язку із хворобою останнього та перебування на лікуванні у стаціонарному лікувальному закладі. З приводу звільнення квартири від майна з боржником тривалий час велась переписка, застосовувались заходи щодо повного виконання рішення суду.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_6 пояснив, що ні раніше, ні станом на 17.12.2013 р. не мав місця для зберігання майна і при звільненні квартири від належного йому майна, не зміг би його забрати особисто.
В даному разі, колегія суддів вважає, що боржник, зловживаючи своїми права, не виконує своїх обов'язків як сторона виконавчого провадження, чим порушує права інших осіб.
Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали суду в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, виявивши порушення закону державним виконавцем, без достатніх на це підстав вийшов за межі заявлених вимог щодо оскарження дій державного виконавця, вирішивши вимоги про неправомірність бездіяльності державного виконавця в частині неповідомлення боржника про проведення виконавчих дій, які заявником не заявлялись.
Проте, якщо під час розгляду скарги судом виявлене порушення закону, недоліки в діяльності державного виконавця і встановлено причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, суд може в порядку ст. 211 ЦПК постановити окрему ухвалу.
Враховуючи наведене, судова колегія дійшла висновку, що оскаржувана ухвала підлягає скасуванню з постановленням нової ухвали - про відмову в задоволенні скарги ОСОБА_6
Керуючись ст.ст. 303, 307 ч.2 п.2, 312-315 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії,-
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.
Ухвалу Ленінського районного суду АР Крим від 23 січня 2014 року скасувати.
Постановити нову ухвалу, якою у задоволенні скарги ОСОБА_6 на неправомірні дії державного виконавця ВДВС Ленінського районного управління юстиції в АР Крим та зобов'язання усунути порушення відмовити.
Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів.
Судді:
Романова Л.В. Моісеєнко Т.І. Редько Г.В.