Єдиний унікальний номер 226/3009/13-ц Номер провадження 22-ц/775/1098/2014
Головуючий у 1 інстанції Редько Ж.Є.
Доповідач Мірута О.А.
Категорія 53
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
27 січня 2014 року апеляційний суд Донецької області в складі:
головуючого судді - Дундар І.О.,
суддів Мірута О.А., Янчук Т.О.
при секретарі Чекіній А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Донецьку апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Димитровського міського суду Донецької області від 19 грудня 2013 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Красноармійськвугілля» про стягнення безпідставно утриманої заборгованості по заробітній платі при звільненні,-
В С Т А Н О В И В :
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовною заявою до Державного підприємства «Красноармійськвугілля» (а.с. 28-29) в якій просить стягнути з відповідача на його користь заборгованість по заробітній платі в розмірі 143,10 гривень, посилаючись на наступне.
У період з 02.04.1998 року по 04.08.2002 року він працював на шахті «Центральна», яка є відокремленим підрозділом відповідача, звідки він звільнився відповідно до наказу підприємства від 06.08.2002 року № 354-к за власним бажанням за ст.38 КЗпП України. В листопаді 2001 року відповідачем було здійснене утримання з його заробітної плати прибуткового податку за надання побутового палива за друге півріччя 2001 року у розмірі 25,90 грн. та у серпні 2002 року 143,10 грн., проте побутове вугілля за друге півріччя 2001 року йому не надали. На його звернення до відповідача 28.01.2005 року видати побутове вугілля відповідач відмовив, тому вважає утримання143,10 грн. із його заробітної плати незаконним, тому на час звільнення цю суму відповідач повинен був йому виплатити недоплачену заробітну плату в розмірі 143,10 грн.
Рішенням Димитровського міського суду Донецької області від 19 грудня 2013 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державного підприємства «Красноармійськвугілля» про стягнення безпідставно утриманої заборгованості по заробітній платі при звільненні - відмовлено.
Позивач з рішенням суду першої інстанції не погодився та подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального та матеріального права. В своїй апеляційній скарзі просив рішення Димитровського міського суду Донецької області від 19 грудня 2013 року скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що при звільненні 04.08.2002 року відповідач безпідставно відрахував з нього 143.10 грн., згідно ст.22 ЗУ «Про оплату праці», на законі не ґрунтуються посилання суду першої інстанції на те, що до зазначених правовідносин повинно застосовуватись ст.20 Декрету КМУ «Про прибутковий податок з громадян» та не враховано вимоги ч.2 ст.233 КЗпП України, відповідно яких , у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Позивач ОСОБА_1 в судове засідання апеляційного суду не з»явився, повідомлений належним чином, про що свідчить повідомлення про вручення йому судової повістки (а.с 66), причини своєї неявки суду не повідомив.
Відповідач в судове засідання апеляційного суду не з»явився, повідомлений належним чином, про що свідчить повідомлення про вручення йому судової повістки, надав суду заяву про розгляд справи без його участі (а.с. 67).
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно зі ст.213 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з»ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції встановив, що позивачем за друге півріччя 2001 року не отримано ані вугілля, ані компенсації за нього та прийшов до висновку про неправомірне відрахування із його заробітної плати прибуткового податку в сумі 143, 10 грн., але застосувавши вимоги ст. 20 Декрету КМУ «Про прибутковий податок з громадян» визнав пропущеним строк вимоги позивача.
Проте погодитись з такими висновками суду першої інстанції неможна з наступних підстав.
Судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що у період з 02.04.1998 року по 04.08.2002 року позивач ОСОБА_1 перебував в трудових відносинах з шахтою «Центральна», яка є відокремленим підрозділом відповідача, звідки він звільнився відповідно до наказу підприємства від 06.08.2002 року № 354-к за власним бажанням за ст.38 КЗпП України (а.с.4-9).
17.09.2001 року відповідачем було виписано чек на отримання позивачем вугілля на друге півріччя 2001 року у кількості 2950 кг, термін дії якого закінчується 25.12.2001 року (а.с. 10).
28.01.2005 року позивач звернувся до відповідача із заявою про задоволення вимог щодо забезпечення побутовим вугіллям за вказаним чеком, так як при звільненні з підприємства з нього був утриманий прибутковий податок, але вугілля до тепер не вивезене (а.с. 11)
04.02.2005 року позивачу надана відповідачем відповідь, якою у задоволенні вимог позивача було відмовлено з посиланням на ст. 20 Інструкції « Про прибутковий податок з громадян», затвердженої наказом ДПІ України від 21.04.1993 року №12 та на недоведеність позивачем факту нездійснення йому перерахунку за результатами 2001 року ДПІ м. Димитрова. При цьому відповідачу відмовлено в забезпеченні побутовим паливом за 2001 рік (а.с. 12).
Відповідно до довідки відповідача від 12.06.2013 року у серпні 2002 року із заробітної плати позивача ОСОБА_1 було утримано прибутковий податок за вивіз побутового вугілля у розмірі 143,10 грн.
В судовому засіданні в суді першої інстанції представник відповідача визнав, що ані компенсація за вугілля, ані саме вугілля позивачу за друге півріччя 2001 року надано не було. Прибутковий податок було розраховано підприємством із вартості побутового палива та стягнуто із заробітної плати позивача, щоб у майбутньому забезпечити його паливом, але фактично цього не відбулося. Також представник відповідача пояснив, що утримання податку із заробітної плати позивача у серпні 2002 року відбулося після того, як термін дії виписаного чеку на отримання вугілля за друге півріччя 2001 року вже закінчився.
Відповідно до ч.1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.
Таким чином, відповідач визнав факт утримання з позивача ОСОБА_1 прибуткового податку в розмірі 143, 10 грн. вже після закінчення терміну дії виписаного чеку на отримання вугілля за друге півріччя 2001 року, що свідчить про неправомірність дій відповідача, оскільки
відповідно до ч.1 ст. 127 КЗпП України, ч.І ст.26 Закону України «Про оплату праці» відрахування із заробітної плати можуть проводитися тільки у випадках, передбачених законодавством.
Ч. 1 ст. 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред»явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що при звільненні позивача ОСОБА_1 наказом від 06.08.2002 року № 354-к за власним бажанням за ст.38 КЗпП України (а.с.4-9), з позивача була безпідставно утримана та недоплачена сума заробітної плати в розмірі 143, 10 грн.
Колегія суддів вважає безпідставним посилання суду першої інстанції на ст.20 Декрету Кабінету Міністрів «Про прибутковий податок з громадян» якою передбачено, що у випадку неправильного оподаткування доходів громадян, стягнення або повернення відповідної суми податку допускається не більш як за три роки до виявлення факту неправильного оподаткування, оскільки позивачу була недоплачена відповідачем частина заробітної плати,право для звернення на стягнення якої відповідно до ст. 233 ч.2 КЗпП України не обмежено будь-яким строком.
Оскільки висновки суду першої інстанції не відповідають встановленим обставинами справи, зроблені з порушенням норм матеріального права, що відповідно до положень ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування рішення та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Державного підприємства «Красноармійськвугілля» про стягнення заборгованості по недоплаченій заробітній платі при звільненні.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, апеляційний суд
В И Р І Ш И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Димитровського міського суду Донецької області від 19 грудня 2013 року скасувати.
Позовоні вимоги ОСОБА_1 до Державного підприємства «Красноармійськвугілля» задовольнити.
Стягнути з Державного підприємства «Красноармійськвугілля» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі в розмірі 143 (сто сорок три) гривні 10 копійок.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з часу проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня проголошення.
Судді: