Справа № 22-ц - 6082/2006 р. Головуючий 1 інст. Федосенко В.В.
Категорія трудова Доповідач Луспеник Д.Д.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 грудня 2006 p.
Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області в складі:
головуючого - судді Луспеника Д.Д.,
суддів - Яцини В.Б., Швецової Л.А.,
при секретарі - Шевченко О.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові апеляційні скарги ОСОБА_1 та представника (за дорученням) Фізико-технічного інституту низьких температур ім. Б.І. Вєркіна Національної академії наук України
на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 жовтня 2006 р.
по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Фізико-технічного інституту низьких температур ім. Б.І. Вєркіна Національної академії наук України про поновлення розміру заробітної плати, стягнення недоплаченої заробітної плати, стягнення доплати до мінімального розміру зарплати, про зобов'язання встановити у майбутньому максимальний розмір зарплати відповідно до посади, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, стягнення суми недоплаченого заробітку за участь в судових процесах, відшкодування моральної шкоди,
встановила:
У січні 1994 р. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фізико-технічного інституту низьких температур ім. Б.І. Вєркіна Національної академії наук України (далі - ФТШТ), доповнивши його у червні 1997 р., в якому просив поновити йому заробітну плату відповідно до максимального розміру посадового окладу молодшого наукового працівника з 1 листопада 1990 p., стягнути недоплачену заробітну плату з індексацією відповідно до чинного законодавства, а також стягнути на його користь завдану йому моральну шкоду.
Позивач посилався на те, що наказом НОМЕР_1 йому була встановлена максимальна ставка відповідно до шкали посадового окладу в розмірі 220 крб. СРСР., а наказом НОМЕР_2 відповідач на порушення трудового законодавства і без обов'язкового рішення атестаційної комісії зменшив йому оклад до мінімального розміру шкали нового посадового окладу за новою системою оплати в розмірі 250 крб. СРСР, замість 400 крб. СРСР, чим недоплачував йому щомісячно по 150 крб. або в 1,6 рази менше, тобто без його згоди змінив суттєві умови праці. Також просив стягнути недоплачену зарплату за травень 1993 р., так як відповідач у листопаді 1993 р. неповністю доплатив різницю за зміну тарифного розряду.
У травні 2006 р. ОСОБА_1 уточнив та доповнив позовні вимоги і просив поновити йому максимальний розмір заробітної плати по окладу займаної посади молодшого наукового працівника з 1.11.1990 p., збільшити його заробітну плату в 1,6 рази або по максимальній ставці шкали нового посадового окладу та стягнути недоплачену індексовану зарплату, виплатити індексовану недоплачену до встановленого законом мінімального розміру зарплату за грудень 1991 р. в розмірі 75 крб. СРСР, а також стягнути середній заробіток за весь час затримки розрахунку при його звільненні з 15.11.1994 р.
Уточнені позовні вимоги мотивував тим, що у грудні 1991 р. встановлений мінімальний розмір зарплати становив 400 крб., йому ж було виплачено лише 325 крб., тому просив стягнути різницю, проіндексувавши на час розгляду справи. Крім того, зазначав, що у квітні 2006 р. відповідач у дублікат його трудової книжки вніс запис про звільнення з 15.11.1994 р. і про поновлення на роботі з 5.12.2000 р., тому вважає, що є підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з урахуванням положення ст. 117 КЗпП України з 15.11.1994 р. по день ухвалення рішення.
З урахуванням уточненого у вересні 2006 р. позову, ОСОБА_1 просив стягнути з ФТІНТ близько 144 000 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також доповнив позовні вимоги стягненням на його користь 417,60 грн., які відповідач у 2005 р. незаконно утримував з його зарплати за дні та часи, коли він знаходився по повісткам у судах України.
У судовому засіданні позивач та його представник позов підтримали, представник відповідача позов не визнав, пояснивши, що дії відповідача повністю відповідали нормам трудового законодавства, крім того, по деяким вимогам позивач пропустив строк позовної давності звернення до суду, встановленого на час спірних відносин в три місяці.
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 жовтня 2006 р. позов задоволений частково. Суд поновив ОСОБА_1 розмір заробітної плати до 400 крб. СРСР за період з 1.11.1990 р. по вересень 1991 р. та стягнув з ФТІНТ на його користь 8409,61 грн. недоплаченої заробітної плати за вказаний період. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати в частині відмови в задоволенні його вимог та в цій частині ухвалити нове рішення про повне задоволення його позову, зазначаючи, що судом неповно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, обставини, які суд вважав встановленими, не доведені, висновки суду не відповідають обставинам справи та порушені норми матеріального і процесуального права.
При цьому вказується, що суд: правильно встановивши, що відповідач неправомірно 1.11.1990 р. зменшив його посадовий оклад з максимальної до мінімальної шкали посадового окладу за новою системою оплати, повинен був поновити його розмір зарплати не лише до проведення атестаційної комісії, яка такої рекомендації до зменшення зарплати не давала, а на весь час і одночасно стягнути з листопада 1990 р. до листопада 1994 р. недоплачену індексовану зарплату, яка становить 36 696,48 грн., а також з грудня 2000 р. по день ухвалення рішення з нарахуванням обов'язкових платежів; правильно визначивши методику розрахунку середньомісячної зарплати, однак неправомірно не стягнув на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при незаконному звільненні з листопада 1994 р. по грудень 2006 р. в розмірі 184 756,10 грн. внаслідок неправильного заповнення дубліката трудової книжки; відмовивши у стягненні 417,60 грн., які відповідач неправомірно утримав з його зарплати, суд не застосував положення ч.2 ст. 85 ЦПК України, оскільки він брав участь в судових процесах, в яких, в основному, відповідачем був саме ФТІНТ.
В апеляційній скарзі представник (за дорученням) ФТІНТ просить рішення суду в частині задоволених вимог скасувати та ухвалити нове рішення про повну відмову ОСОБА_1 в задоволенні його позову, зазначаючи, що судом неповно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, а обставини, які суд вважав встановленими, не доведені через неправильне дослідження та оцінку доказів.
При цьому зазначається, що судом не враховано, що інститут з листопада 1990 р. на підставі постанови Президії АН УРСР і Президії ЦК профспілки працівників освіти та науки України перейшов на новий штатний розпис, на нові умови праці, установам Академії наук України надано право встановлювати працівникам посадові оклади в межах максимальних і мінімальних розмірів по відповідній посаді з урахуванням їх кваліфікації, вимоги щодо збереження співвідношення окладу, який виплачувався по старій системі оплати праці, не передбачалося. Враховуючи дані про працю позивача, який не мав наукового ступеню, керівництво інституту на підставі ст. 99 КЗпП України (в редакції 1990 р.) вправі було встановити йому оклад по мінімальній шкалі, при цьому сама зарплата у порівнянні з раніше ним отриманою збільшена на 30 крб. СРСР. Пізніше зазначені дані були підтверджені висновком атестаційної та апеляційної комісій, які визнали, що кваліфікація позивача не відповідала посаді молодшого наукового співробітника, тому підстав для підвищення розміру зарплати не було.
Зазначається, що суд не привів розрахунки стягнутої суми і неправильно визначив середній заробіток, взявши за основу зарплату позивача у 2006 p., тоді як спірні правовідносини стосуються періоду 1990-1991 років, коли позивач отримував зарплату в крб. СРСР.
У запереченнях на подані апеляційні скарги кожна зі сторін вважає їх безпідставними та необгрунтованими, просили їх відхилити
Судова колегія, заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційних скарг відповідно до ст. 303 ЦПК України, обговоривши підстави апеляційних скарг, вважає за необхідне скаргу представника ФТІНТ задовольнити, а скаргу ОСОБА_1 відхилити з наступних підстав.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1, районний суд виходив з того, що відповідач на порушення ст. 99 КЗпП України в редакції 1990 р. 1.11.1990 р. змінив позивачу посадовий оклад з максимально можливого на мінімально можливий по штатному розкладу без попереднього проведення атестації, яка була проведена лише у вересні 1991 p., за якою позивач визнаний таким, що не відповідає займаній посаді. Тому за вказаний період (з 1.11.1990 р. по вересень 1991 р.) суд поновив позивачу його право отримати зарплату по максимальній шкалі посадового окладу в 400 крб. СРСР і стягнув за цей час середню зарплату, яка визначена судом шляхом визначення середнього заробітку за липень-серпень 2006 р. з помноженням на 1/6 частину, яку позивач не отримував у вказаному вище періоді.
Відмовляючи ОСОБА_1 в задоволенні інших позовних вимог, районний суд виходив з того, що: на час спірних правовідносин (1990 р.) КЗпП України не передбачав право на відшкодування моральної шкоди зі вказаної підстави; доплата за грудень 1991 р. була позивачу повністю виплачена; в повноваженнях суду немає права встановлювати позивачу певний розмір зарплати, так як це є повноваженням власника або уповноваженого ним органа; вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку безпідставні, оскільки вже були вирішені при розгляді справи про поновлення на роботі, а питання про стягнення суми за знаходження по повісткам в судах розглядається за іншою процедурою.
Проте повністю погодитися з таким висновком суду не можна, оскільки висновки суду в частині задоволення позову не відповідають обставинам справи, суд неправильно застосував норми матеріального права і суд апеляційної інстанції вважає за необхідне на підставі пунктів 3 і 4 ст. 311 ЦПК України рішення суду першої інстанції в цій частині скасувати й ухвалити нове із наступних підстав.
Судом апеляційної інстанції встановлені такі факти і відповідні їм правовідносини.
Позивач ОСОБА_1 працює у відповідача на посаді молодшого наукового співробітника. Наказом НОМЕР_1 позивачу встановлений посадовий оклад в 220 крб. СРСР (т.1, а.с.ЗЗ), тобто по максимальній шкалі для цієї посади. Наказом НОМЕР_2 „Про зміну штатного розкладу" позивачу встановлений посадовий оклад в розмірі 250 крб. СРСР (т.1, а.с.34-35).
Підставою для зміни штатного розкладу послужила постанова Президії АН УРСР і Президії ЦК профспілки працівників освіти та науки України № 245 від 11.10.1990 р. „Про оплату праці працівників науково-дослідних установ АН УРСР", яка прийнята у відповідності до Концепції розвитку АН УРСР і з метою поліпшення матеріального забезпечення наукових працівників установ Академії наук (т.1, а.с.7-10). Цією постановою встановлені нові посадові оклади та у зв'язку з введенням нових умов праці запропоновано провести чергову атестацію наукових працівників у визначеному законом порядку (пункти 1,2), надано право науково-дослідним установам АН УРСР встановлювати посадові оклади працівникам в межах максимальних та мінімальних розмірів з відповідної посади з урахуванням результатів атестації (п.3.3). Для посади молодшого наукового співробітника місячні посадові оклади встановлені в розмірі 250-400 крб. СРСР (додаток до постанови). Тобто позивачу встановлений посадовий оклад по мінімальній шкалі для даної посади. Зазначенні факти сторонами не оспорюються.
Як і з самого тексту постанови, так і по суті, вбачається, що для працівників змінювались істотні умови праці - система та розміри плати праці. Відповідно до ч. З ст. 32 КЗпП України (в редакції на час спірних правовідносин) про зміну істотних умов праці працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.
Зазначених вимог закону відповідач не виконав, попередження позивачу про наступну зміну істотних умов праці не направляв, згоди (підпису) позивача під наказом про встановлення нового посадового окладу немає. Таким чином, трудові права позивача були порушені. Проте, незважаючи на це, сторони, в тому числі й позивач, який мав на це право, не припинили з цих підстав трудових відносин.
Посилання представника відповідача про те, що трудове законодавство на час спірних правовідносин не передбачало обов'язку роботодавця попереджувати працівника про зміну істотних умов праці безпідставні, оскільки такі зміни до ст. 32 КЗпП України були внесені ще 27.05.1988 р. Указом Президії ВР УРСР №. 5938-11.
Оскільки при зміні істотних умов праці права позивача були порушені, він вправі звернутися до суду за захистом свого права. Проте статтею 233 КЗпП України, що діяла на час спірних правовідносин, передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Позивач цей строк пропустив. Разом з тим, в силу ст. 234 КЗпП України суд поновлює цей строк, так як підпису позивача про ознайомлення з наказом про зміну штатного розкладу немає, позов попередньо був пред'явлений у листопаді 1992 p., який пізніше був виділений в окреме провадження (т.1, а.с.1-4).
Суд першої інстанції також прийшов до висновку, що позивачу неправомірно був змінений штатний розклад. Проте до такого висновку суд дійшов з інших підстав, які правового значення не мають, так як зміна штатного розкладу була пов'язано з постановою вищестоящого органу про встановлення нового штатного розкладу, а правила про проведення атестації стосуються можливого коригування посадового окладу в межах мінімального-максимального розміру, що є правом роботодавця. Відповідач порушив лише процедуру запровадження нових умов праці, які мав право запровадити незалежно від згоди позивача.
Також районний суд неправильно визначив середній заробіток позивача, не застосувавши при цьому Порядок обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою KM України № 100 від 8.02.1995 р. (з відповідними змінами).
Згідно з роз'ясненнями, даними в п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 р. „Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" якщо роботодавець змінив умови праці без попереднього повідомлення про це працівника, порушення цього строку може бути підставою для задоволення вимог працівника про оплату праці згідно з попередніми умовами за період, на який було скорочено зазначений строк попередження.
Таким чином, позивачу компенсація повинна була визначатись лише за два місяці. Разом з тим, враховуючи, що розмір оплати праці ОСОБА_1 змінений в сторону збільшення, з 220 крб. до 250 крб., а не в сторону погіршення його умов, то судова колегія не вбачає підстав для компенсації розміру зарплати.
У зв'язку з наведеним, у суду першої інстанції не було правових підстав поновлювати ОСОБА_1 розмір заробітної плати до 400 крб. СРСР за період з 1.11.1990 р. по вересень 1991 р. та стягувати з ФТІНТ на його користь 8409,61 грн. недоплаченої заробітної плати за вказаний період.
Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови в інших позовних вимогах ОСОБА_1, оскільки при цьому судом повно і всебічно досліджені і оцінені обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначено юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
Вимоги позивача про встановлення йому в майбутньому посадового окладу за максимальним розміром відповідно до займаної ним посади не основані на закону. Згідно зі ст. 97 КЗпП України вирішення цього питання знаходиться виключно в компетенції власника або уповноваженого ним органу. Про зазначене також йдеться в п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 р. „Про практику застосування судами законодавства про оплату праці".
Провівши на підставі вказаної вище постанови Президії АН УРСР атестацію та встановивши відсутність підстав для підвищення посадового окладу позивачу в рамках шкали відповідно до посади, відповідач діяв в межах наданих йому трудовим законодавством повноважень.
Вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди правомірно районний судом не задоволені, оскільки спірні правовідносини виникли у 1990 p., а ст. 237-1 доповнена до КЗпП України Законом України від 24.12.1999 p. № 1356-X1V, який набрав чинності з 13.01.2000 p., і зворотної сили не має.
Суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки зазначені вимоги розглядатися судами при вирішенні позову про поновлення позивача на роботі, рішення судів наявні у справі. Посилання ОСОБА_1 як на підставу для стягнення цієї суми те, що відповідач неправильно, на його думку, заповнив дублікат трудової книжки, безпідставні, оскільки законодавець не з цим юридичним фактом пов'язує право вимагати стягнення зазначеної суми на підставі ст. 117 КЗпП України.
Судова колегія вважає, що безпідставними є вимоги позивача щодо стягнення на його користь 417,60 грн. на підставі ч. 2 ст. 85 ЦПК України, так як зазначене питання, яке пов'язане з розподілом судових витрат, вирішується при розгляді кожної конкретної цивільної справи, в тому числі в порядку ухвалення додаткового рішення. З розглядом даної цивільної справи ці вимоги не пов'язані. Також для вирішення зазначених вимог позивачем не надані документальні підтвердження участі його в певних цивільних справах, не надані повістки, судові рішення, що є його обов'язком за положеннями ст. ст. 10,60 ЦПК України.
Інших доводів апеляційні скарги не містять.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 303, 304, п.2 ч.І ст. 307, пп.. З і 4 ст. 309, 313, 316, 317, 319 ЦПК України, судова колегія судової палати,
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Апеляційну скаргу представника Фізико-технічного інституту низьких температур ім. Б.І. Вєркіна Національної академії наук України задовольнити.
Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 жовтня 2006 р. в частині поновлення ОСОБА_1 розміру заробітної плати до 400 крб. СРСР за період з 1.11.1990 р. по вересень 1991 р. та стягнення з ФТІНТ на його користь 8409,61 грн. недоплаченої заробітної плати за вказаний період скасувати і в задоволенні зазначених позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
В решти частині рішення суду (відмова в інших позовних вимогах ОСОБА_1) залишити без змін.
Рішення апеляційної інстанції набирає чинності негайно, однак може бути оскаржене
в касаційному порядку протягом 2 місяців із дня його проголошення безпосередньо до
Верховного Суду України.