КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД      

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

 

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

 13.06.2006                                                                                           № 41/102

 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

 головуючого:                              Губенко Н.М.

 суддів:                                          Барицької  Т.Л.

                                        Ропій  Л.М.

 при секретарі:                             

 За участю представників:

 від позивача - ВаколюкБ.В. - представник, дов. №150 від 30.11.2005;

 від відповідача1 - ВолокітінО.В. - представник, дов. б/н від 18.01.2006;

від відповідача2 - ОСОБА_2. - представник, дов. № 67 від 20.01.2006

 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ВАТ "Ржищівський завод продтоварів"

 на рішення Господарського суду м.Києва від 17.03.2006

 у справі № 41/102 (Пилипенко О.Є.)

 за позовом                               ВАТ "Ржищівський завод продтоварів"

 до                                                   Товариства з обмеженою відповідальністю "Будсервіс"

                                                  Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1

             

                       

 про                                                  визнання договору недійсним

 

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.03.2006 у справі №41/102 в задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення мотивоване тим, що крім контрагентів за договором, прокурора, державних та інших органів, також позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, чиї права чи охоронювані законом інтереси порушує ця угода; згідно зі ст. 15 ЦК України підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання; позивач не вказує у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, пов'язане з укладанням та існуванням спірного договору оренди автомобіля КАМАЗ і причепа № 03 від 16.10.2004; позивач також не зазначає які саме права та інтереси позивача порушені спірним договором, так само, як і не наводить обставини, які б свідчили про невизнання або оспорювання першим та другим відповідачами, у зв'язку з укладанням між ними спірного договору оренди, прав та інтересів позивача; на відміну від ст. 799 ЦК України норми параграфу 5 глави 30 ГК України не встановлюють вимог щодо нотаріального посвідчення договорів оренди майна, у тому числі транспортних засобів, у сфері господарювання; положення ст. 799 ЦК України не можуть бути застосовані до договору оренди, оскільки правовий режим та статус юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців під час здійснення ними господарської діяльності є тотожнім, а щодо договорів оренди транспортних засобів, укладених юридичними особами ЦК України не вимагає обов'язкового нотаріального посвідчення, у зв'язку з чим договір № 03 за своєю формою відповідає вимогам, встановленим чинним законодавством України.

 

В апеляційній скарзі позивач просить рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2006 у справі № 41/102 скасувати з підстав неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, неправильного застосування і порушення норм матеріального і процесуального права та позов задовольнити повністю і визнати недійсним договір оренди від 16.10.2004 № 03.

Підстави апеляційної скарги обґрунтовуються наступними доводами.

Судом першої інстанції, на думку заявника, порушено норми ст. 42 ГПК України.

Позивач зазначає, що власником транспортного засобу, що становить об'єкт спірного договору оренди, є ОСОБА_1 як фізична особа, а не як фізична особа-підприємець, у зв'язку з чим він не мав права на укладення вказаного договору як фізична особа-підприємець.

Заявник вказує, що обґрунтування щодо порушення прав і охоронюваних законом інтересів надано позивачем суду у поясненні від 20.02.2006 № 20/01.

Місцевим господарським судом, на думку позивача, неправильно застосовано норми ч. 1 ст. 2 ЦК України та незастосовано норми розділу 2, ч.2 ст. 799 ЦК України.

Заявник стверджує, що спірний договір укладено з порушенням вимог законодавства щодо змісту, що є підставою для визнання його недійсним (ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 ЦК України).

 

У відзиві на апеляційну скаргу перший відповідач заперечує проти доводів скарги, посилаючись на те, що зміст оскаржуваного рішення повністю відповідає ст. 84 ГПК України; неможливим є розрізнення права власності фізичної особи та фізичної особи-підприємця, оскільки в обох випадках йдеться про одного суб'єкта права приватної власності; договір оренди № 03, укладений між відповідачами, за своєю формою повністю відповідає положенням чинного законодавства України та його нотаріальне посвідчення не вимагається, оскільки до вказаного договору застосовуються положення, що регулюють подібні відносини між юридичними особами, якими передбачено, що проста письмова форма є достатньою для спірного договору; відповідно до ст. 51 ЦК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

 

Другий відповідач письмовий відзив на апеляційну скаргу не надав, що відповідно до ст. 96 ГПК України не перешкоджає перегляду рішення місцевого господарського суду.

 

Розглянувши апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, заслухавши представників сторін та враховуючи доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу першого відповідача, колегія суддів встановила наступне.

 

Позивачем до Господарського суду міста Києва подана позовна заява про визнання недійсним договору оренди від 16.10.2004 № 03, застосування наслідків недійсності оспорюваного договору та покладення судових витрат на відповідачів.

В поясненні № 20/01 від 20.02.2006 позивач обґрунтував своє право на звернення до суду тим, що згідно зі ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду як за захистом своїх прав, такі і майнових інтересів; права та майнові інтереси позивача порушуються тим, що першим відповідачем пред'явлено до позивача позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної в результаті ДТП.

 

Згідно з договором оренди автомобіля КАМАЗ і причепа № 03 від 16.10.2004 другий відповідач, за договором орендодавець, передав в тимчасове користування першому відповідачу, за договором орендарю, транспортні засоби: автомобіль марки КАМАЗ-5410, державний номерний знак НОМЕР_1, 1992 року випуску, білого кольору, сідловий тягач, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу № НОМЕР_2 причеп бортовий марки ЧМЗАП 9399, державний номерний знак НОМЕР_3, 1992 року випуску, червоного кольору, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу № НОМЕР_4; транспорт, що орендується, використовується першим відповідачем для перевезення вантажів; договір укладений на термін з 16.10.2004 до 16.09.2005, термін дії оренди може бути змінений за погодженням сторін.

Факт передачі транспортних засобів другим відповідачем першому відповідачу підтверджується актом від 16.10.2004 приймання-передачі транспортних засобів згідно з договором № 03.

Додатковою угодою від 16.09.2005 термін дії договору № 03 продовжено до 31.07.2006.

 

Першим відповідачем 29.10.2005 до Кагарлицького районного суду в Київській області подана позовна заява про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної в результаті ДТП, що сталася 26.05.2005 за участю автомобіля, що належить позивачу, та автомобіля, що належить другому відповідачу і перебуває в оренді у першого відповідача.

Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Враховуючи ту обставину, що предметом вказаного позову від 29.10.2005 першого відповідача є відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної ДТП, що ґрунтується на ст.ст. 1166, 1167 ЦК України, тобто на позадоговірній відповідальності, а не на спірному договорі, та те, що ані факт укладення договір № 03, ані зміст вказаного договору не порушує безпосередньо права чи охоронювані законом інтереси позивача, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що позовна заява позивача є безпідставною та такою, що задоволенню не підлягає.

 

Крім того, суд апеляційної інстанції також вважає, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається зі змісту договору № 03, орендодавцем в за договором виступає Фізична особа-підприємець ОСОБА_1.

Частиною 1 ст. 128 ГК України встановлено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 55, 58 ГК України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством; суб'єктами господарювання є, зокрема, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом.

В статті 50 ЦК України зазначено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю; фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Згідно зі ст. 4 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру; порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців включає, зокрема: перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці; перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації; внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру; оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Таким чином, документами, що підтверджують набуття громадянами статусу суб'єкта підприємницької діяльності, є свідоцтво про державну реєстрацію та виписка з Єдиного державного реєстру.

Факт набуття ОСОБА_1статусу суб'єкта підприємницької діяльності (фізичної особи-підприємця) підтверджується копіями свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця № НОМЕР_5(а.с. 20) та довідки Головного управління статистики у м. Києві № 2100 (а.с. 21).

Частиною 2 ст. 128 ГК України передбачено, що громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

Відповідно до ст. 52 ЦК України фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Отже, виходячи зі змісту ст. 55, ч. 2 ст. 128 ГК України, ст. 52 ЦК України, майно, що належить на праві власності громадянину, також є власністю цього громадянина як фізичної-особи підприємця, тобто транспортні засоби, які становлять об'єкт спірного договору, є власністю ОСОБА_1 як громадянина, так і фізичної особи-підприємця.

 

Згідно зі ст. 51 ЦК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Статтями 205, 209 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом; правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Статтею 799 ЦК України встановлено, що договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Враховуючи ті обставини, що спірний договір був укладений ОСОБА_1не як фізичною особою, а як фізичною особою-підприємцем, законом не встановлено та із суті відносин, що виникли між відповідачами, не випливає необхідності нотаріального посвідчення договору № 03, вказаний договір був правомірно укладений відповідачами у простій письмовій формі відповідно до ч. 1 ст. 799 ЦК України.

Отже, з матеріалів справи не вбачається підстав для визнання договору № 03 недійсним.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю; у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Оскільки договір № 03 не визнаний недійсним, підстави для застосування наслідків недійсності договору відсутні.

Таким чином, суд першої інстанції правомірно відмовив в задоволенні позовних вимог.

 

Апеляційний господарський суд не може прийняти до уваги доводи скарги, враховуючи викладене та виходячи з наступного.

 

Судом апеляційної інстанції не виявлено порушень місцевим господарським судом норм процесуального права.

 

Як вже було зазначено вище, другий відповідач мав право на укладення спірного договору як власник майна відповідно до глави 14 ГК України та Закону України „Про власність”.

 

В поясненні позивача від 20.02.2006 № 20/01 не міститься обґрунтування та не зазначено обставин, які б вказували на наявність порушень прав та охоронюваних законом інтересів позивача діями відповідачів при укладенні та виконанні договору № 03.

 

Місцевим господарським судом правильно застосовано норми розділу 2 ЦК України та правомірно незастосовано норму ч. 2 ст. 799 ЦК України.

 

Позивачем відповідно до ст. 33 ГПК України не доведено, що зміст спірного договору суперечить чинному законодавству України.

 

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд

 

ПОСТАНОВИВ:

1.          Рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2006 у справі №41/102 залишити без змін, а скаргу без задоволення.

2.          Справу № 41/102 повернути до Господарського суду міста Києва.

 Головуючий суддя                                                                      Губенко Н.М.

 

 Судді                                                                                          Барицька  Т.Л.

 

                                                                                          Ропій  Л.М.