Справа №22ц/158                                      Головуючий у 1 інстанції  Волкова Н.Я.

категорія 41                                                                                  Доповідач Кашапова Л.М.

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ    УКРАЇНИ

11 січня 2007 року

Апеляційний суд Житомирської області в складі:

головуючого  - Кашапової Л.М.

суддів       - Плотіциної Н.А., Олексієнка М.М.

при секретарі - Константіновій І.А.

розглянув у відкритому судовому засіданні в м.Житомирі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ЗАТ "АТЗТ «Коростенський фарфор" про стягнення заробітної плати за час вимушеного простою

за апеляційною скаргою ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор» на рішення Коростенського міськрайонного суду  від 23 листопада 2006 року -

встановив:

В липні 2005 року ОСОБА_1 звернулася в суд з вказаним позовом, в якому просила стягнути з відповідача 3321грн. 33коп. заробітної плати за час вимушеного простою.

Посилалася на те, що вона працювала на ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор» з 15.11.1990 року по 16.05.2005 року пакувальником 3 розряду. На протязі 2003-2005 років мали місце численні простої підприємства з незалежних від неї причин, коли адміністрація відправляла її у відпустки без збереження заробітної плати: в 2003 році на 76 календарних днів, в 2004 році на 140 календарних днів, в 2005 році на 57 календарних днів, не провівши оплату вимушеного прогулу відповідно до вимог ст.113 КЗпП України.

Рішенням Коростенського міськрайонного суду від 23.11.2006 року позов задоволено частково.

Стягнуто з АТЗТ "Коростенський фарфор" на користь ОСОБА_1 842грн. 24коп. заробітної плати за час вимушеного простою без вирахування податків та загальнообов'язкових платежів та на користь держави судовий збір у розмірі 51грн. і витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 30грн. ,

В апеляційній скарзі ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор» просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на те, що висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи і судом було неправильно застосовано норми матеріального закону.

Зокрема, апелянт зазначає, що поза увагою суду залишились положення ст.32 КЗпП України щодо прав власника підприємства на проведення змін в організації виробництва і праці та той факт, що позивачка у вказані нею періоди знаходилася дома, знала про прийняті на підприємстві рішення про запровадження неповного робочого часу чи надання відпусток без збереження заробітної плати, однак не оскаржила їх у встановлений ст.233 КЗпП України тримісячний строк.

Розглянувши справу в межах, визначених ст.303 ЦПК України, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Задовольнячи частково позов, суд виходив з того, що адміністрацією відповідача порушено вимоги ст.26 Закону України «Про відпустки» та ст.56 КЗпП України, оскільки на підприємстві мав місце простой не з вини працівників підприємства.

З таким висновком суду погодитись неможливо, оскільки він є необгрунтованим і не відповідає матеріалам справи.

Положеннями ст.26 Закону України «Про відпустки» та ст.ст.56,84 КЗпП України регламентується відповідно надання відпусток без збереження заробітної плати та введення неповного робочого часу за згодою сторін.

Як вбачається з матеріалів справи, по заяві позивачки їй була надана відпустка без збереження заробітної плати з 26.12.2003 року по 12.01.2004 року згідно наказу НОМЕР_1 /а.с.23-25/. Вказаний наказ нею не оскаржувався.

Наказами НОМЕР_2 та НОМЕР_3 працівників підприємства, в тому числі і позивачку, було переведено на неповний робочий день при неповному робочому тижні/а.с.20-22,26-30/.

Введення тимчасово неповного робочого часу, як зміна істотних умов праці, передбачено ч.З ст.32 КЗпП України та п.2.1 розділу 2 колективного договору підприємства і було обумовлене випадками зменшення обсягів виробництва, втратою ринків збуту, важким фінансовим становищем, які не залежали від адміністрації підприємства. Проти цього не заперечували працівники підприємства, які, як і позивачка, були ознайомлені із вказаними наказами. Накази позивачкою не. оскаржувались.

Виходячи зі змісту ст.56 КЗпП України, тривалість неповного робочого часу не обмежується і може встановлюватися як шляхом зменшення тривалості щоденної роботи, так і зменшенням щоденної роботи при неповному робочому тижні.

Згідно роз'яснень Державного департаменту нагляду за додержанням законодавства про працю Мінпраці та соціальної політики України №10-171 від 15.02.2001 року за наявності змін в організації виробництва і праці, за умови додержання процедури зміни суттєвих умов праці, як вона передбачена статтею 32 КЗпП України, може бути встановлено неповний робочий час за ініціативою роботодавців. У цьому випадку у разі незгоди працівника на продовження роботи в нових умовах трудовий договір припиняється.

Вказані позивачкою періоди, в які вона не працювала, не знайшли підтвердження в судовому засіданні як періоди простою,  її доводи спростовуються вищевказаними наказами та табелями обліку її робочого часу /а.с.15-17/, проти змісту яких вона не заперечувала.

Крім того, суду не надано доказів на підтвердження того, що позивачка виходила на роботу у спірні періоди, але її не забезпечували роботою, та що вона про це попереджала власника підприємства або уповноважений ним орган.

За даних обставин апеляційний суд вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають дійсним обставинам справи, а тому рішення суду слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову за безпідставністю позовних вимог.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до п.18 ст.4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито», судовий збір в розмірі 51грн. слід віднести за рахунок держави.

Керуючись ст.ст.218,307,309,314,317 ЦПК України, апеляційний суд -

вирішив :

Апеляційну скаргу ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор» задоволити.

Рішення Коростенського міськрайонного суду від 23 листопада 2006 року скасувати.

Ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 за безпідставністю.

Судовий збір в розмірі 51грн. віднести за рахунок держави.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення.

Рішення може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання законної сили.