Справа № 115/5272/13-а
Провадження № 2-а/115/157/2013
ПОСТАНОВА
Іменем України
"08" листопада 2013 р. м. Саки
Сакський міськрайонний суд Автономної Республіки Крим у складі:
головуючого, судді: Щербіни Д.С.,
при секретарі: Аттаровій А.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Голови Комісії з відновлення прав реабілітованих Сакської районної ради АР Крим Полякова О.І. та Сакської районної ради АР Крим, третя особа - Управління праці та соціального захисту населення Сакського району АР Крим, про визнання незаконними дій та зобов'язання здійснити певні дії, -
ВСТАНОВИВ:
Позивач звернувся до суду з позовом до Голови Комісії з відновлення прав реабілітованих Сакської районної ради АР Крим Полякова О.І. та Сакської районної ради АР Крим, третя особа - Управління праці та соціального захисту населення Сакського району АР Крим, про визнання незаконними дій Голови Комісії з відновлення прав реабілітованих Сакської районної ради АР Крим Полякова О.І. в частині відмови у видачі посвідчення реабілітованого з правом на пільги та компенсацію та зобов'язання Сакську районну раду АР Крим видати ОСОБА_1 посвідчення реабілітованого, що підтверджує пільги передбачені Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Позов мотивований тим, що у липні 2013 року позивач звернувся до Комісії з відновлення прав реабілітованих Сакської районної ради АР Крим із заявою про видачі йому посвідчення реабілітованого, оскільки у 1944 році, він у складі своєї родини піддався репресивному акту - виселенню навічно зі своєї рідної землі. Був поміщений на спецпоселення з обмеженням прав в Узбецькій РСР і перебував у цьому стані до 1956 року, до зняття обмежень по спецпоселенню. Відповідно архівної довідки, виданої ГУ МВС України в АР Крим № 14/13-2286 від 12.12.2006р., він, в складі своєї родини в 1944 році на підставі рішень державних органів піддався насильницькому виселенню й до 1956 року перебував у стані обмеження прав і свобод - на спецпоселенні. З Комісії з відновлення прав реабілітованих Сакської районної ради ним отримано відповідь, згідно якої, чинність Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» на нього не поширюється, згідно п. 4 Постанови Верховної Ради Української РСР від 17.04.1991 року № 639-ХII про порядок введення в дію Закону о реабілітації.
В судовому засіданні позивач та його представник позов підтримали у повному обсязі.
Представник відповідачів у судовому засіданні проти задоволення позову заперечувала, надавши письмові заперечення проти позову, з підставами заперечень, аналогічними з рішенням Комісії з відновлення прав реабілітованих Сакської районної ради.
Представник третьої особи у судове засідання не з'явився, повідомлений належним чином, причини неявки не повідомив.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, приходить до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно архівної довідки № 14/13-2286 від 12.12.2006р., виданої Головним Управлінням МВС України в АР Крим, ОСОБА_1, в 1944 році на підставі рішень державних органів в числі осіб різних національностей (греків, кримських татар, вірмен, болгар та інш.) піддався насильницькому виселенню з с. Ашаги-Джамін Сакського району Кримської області. В 1956 році у відповідності з Указом ПВС СРСР від 13.12.1955 року обмеження по спецпоселенню були скасовані.
Декларацією Верховної ради СРСР від 14.11.1989 року № 772-I «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано насильницькому переселенню, і забезпечення їхніх прав» було встановлено, що варварськими акціями сталінського режиму було виселення в роки другої світової війни з рідних місць балкарців, інгушів, калмиків, карачаївців, кримських татар, німців, турків-месхетинців, чеченців.
Верховна Рада СРСР беззастережно засудила практику насильницького переселення цілих народів як найтяжчий злочин, що суперечить основам міжнародного права, гуманістичній природі соціалістичного ладу.
Верховна Рада СРСР вважала за потрібне вжити необхідних законодавчих заходів для безумовного поновлення прав усіх радянських народів, яких було піддано репресіям.
Постановою ВР СРСР від 07.03.1991 року № 2013-I «Про скасування законодавчих актів у зв'язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано насильницькому переселенню, і забезпечення їхніх прав» виходячи з політичного й соціального значення повного вирішення всіх питань, пов'язаних з відновленням прав народів, що зазнали необґрунтованих репресій, було постановлено скасувати акти найвищих органів державної влади СРСР, які послужили основою для протиправного насильницького переселення окремих народів з місць постійного проживання, обмеження прав громадян з числа цих народів, а також незаконної ліквідації деяких національно-державних утворень.
З відповіді Комісії з відновлення прав реабілітованих Сакської районної ради АР Крим від 26.07.2013 року № 394/01.2-17 на ім'я позивача та у виписці з протоколу засідання районної комісії з відновлення прав реабілітованих від 26.07.2013р. № 1 зазначено що п. 4 Постанови Верховної Ради Української РСР від 17.04.1991 року № 639-ХII про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» оговорено, що не розповсюджується на депортованих громадян, насильно виселених по національному признаку з Криму у 1941-1944 роках. Крім того, у відповідності до п. 7 Постанови Верховної Ради України «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» особи, які були незаконно вислані чи заслані і згодом реабілітовані, поновлюються в усіх громадянських правах, але на них не поширюються пільги, передбачені статтею 6 цього Закону. На підставі цього у видачі свідоцтва реабілітованого відмовлено.
Пунктом 4 Постанови Верховної Ради Української РСР від 17.04.1991 року № 963-ХII «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» передбачає, що дія статей 3, 4 та 9 Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» не поширюється на репресовані народи, насильно переселені (кримські татари, німці, греки, болгари, поляки, вірмени та інші), оскільки питання про реабілітацію цієї категорії громадян вирішено Постановою Верховної Ради СРСР від 7 березня 1991 року «Про скасування законодавчих актів у зв'язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано насильственому переселенню, і забезпечення їх прав».
З наведеного, суд приходить до висновку, що відповідачем викладена недостовірна інформація, а саме, припущено перекручення змісту норми п. 4 Постанови Верховної Ради Української РСР від 17.04.1991 року № 963-ХII «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», на підставі якої відмовлено позивачу - що неправомірно.
Зі змісту п. 4 Постанови Верховної Ради Української РСР від 17.04.1991 року «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» вбачається, що не поширюється на репресовані народи, насильно переселені (кримські татари, німці, греки, болгари, поляки, вірмени та інші) тільки дія статей 3, 4 та 9 Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», що передбачають реабілітацію всіх громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна за рішенням органів державної влади (ст. 3), поновлення реабілітованих в усіх громадських правах (ст. 4) та вирішення питань, пов'язаних з встановленням факту розкуркулювання (ст. 9), з тих підстав що питання про реабілітацію цієї категорії громадян вирішено Постановою Верховної Ради СРСР від 7 березня 1991 року «Про скасування законодавчих актів у зв'язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано насильственому переселенню, і забезпечення їх прав».
Статтею 6 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» встановлені певні пільги реабілітованим, крім того встановлює що реабілітованим, які мають право на передбачені цим Законом пільги, видається посвідчення єдиного зразка, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Видача цього посвідчення проводиться за місцем проживання виконавчими комітетами відповідних місцевих Рад народних депутатів. Законом також встановлено що чинність статей 4, 5 та 6 цього Закону поширюється на жертви політичних репресій, що були реабілітовані до прийняття цього Закону.
Як вже було зазначено судом раніше, з пункту 4 Постанови Верховної Ради Української РСР від 17.04.1991 року «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» вбачається, що питання про реабілітацію репресованих народів, в тому числі кримських татар, насильно переселених, вирішено Постановою Верховної Ради СРСР від 7 березня 1991 року «Про скасування законодавчих актів у зв'язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано насильственому переселенню, і забезпечення їх прав».
Згідно абзацу 4 п. 7 Постанови Верховної Ради України «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» Довідки про реабілітацію, згідно із статтею 3 цього Закону видаються реабілітованим на їх вимогу органами внутрішніх справ за наявності у них відповідних документів (постанови про вислання, особистих справ на виселених осіб тощо), а за відсутності таких документів - районними комісіями по поновленню прав реабілітованих після встановлення ними факту виселення.
З вищенаведеного суд приходить до висновку про те, що стаття 6 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» поширюється на позивача, а рішення, щодо відмови у видачі відповідного свідоцтва прийнято відповідачем необґрунтовано.
Стаття 71 КАС України передбачає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 2 КАС встановлює завдання адміністративного судочинства. Частина 3 зазначеної статті встановлює що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Суд не приймає до уваги заперечення третьої особи, щодо того, що видача посвідчення проводиться за місцем проживання виконавчими комітетами відповідних місцевих Рад народних депутатів, оскільки у Оріхівській сільській раді Сакського району АР Крим комісія з відновлення прав реабілітованих відсутня, а існує лише у Сакській районній раді.
Щодо вимоги позивача про визнання незаконними дій Голови Комісії з відновлення прав реабілітованих Сакської районної ради АР Крим Полякова О.І. в частині відмови у видачі посвідчення реабілітованого з правом на пільги та компенсацію, то Голова цієї комісії лише очолює її, а рішення про відмову були прийняті Комісією, та з огляду на положення ч. 2 ст. 11 КАС України, у відповідності до якої суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять, суд вважає за необхідне визнати незаконними дії Комісії з відновлення прав реабілітованих Сакської районної ради АР Крим в частині відмови у видачі позивачу посвідчення реабілітованого з правом на пільги та компенсацію.
На підставі викладеного суд приходить до висновку, що вимоги позивача основані на законі та підлягають задоволенню.
Враховуючі наведене, керуючись статтями 8 - 11, 70, 71, 128, 160 - 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, -
ПОСТАНОВИВ:
Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Визнати незаконними дії Комісії з відновлення прав реабілітованих Сакської районної ради АР Крим щодо відмови ОСОБА_1 у видачі посвідчення реабілітованого, що передбачено статтею 6 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».
Зобов'язати Сакську районну раду АР Крим видати ОСОБА_1 посвідчення реабілітованого, що підтверджує пільги передбачені Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».
В задоволенні решти позову - відмовити.
Стягнути з місцевого бюджету Сакського району АР Крим на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 17,21 грн.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Севастопольського апеляційного адміністративного суду через Сакський міськрайонний суд АР Крим протягом десяти днів з дня її проголошення.
Суддя Щербіна Д. С.