ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
73000, м. Херсон, вул. Горького, 18
_________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
25.01.2007 Справа № 2/304-05
Господарський суд Херсонської області у складі судді Пригузи П.Д. при секретарі Андреєвець А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Херсонського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, ЄДРПОУ 14125171, пров. 40 років Жовтня,5-А, м. Херсон,
до Скадовського морського торгівельного порту, ЄДРПОУ 01125703, вул. Пролетарська, м. Скадовськ Херсонської області,
про стягнення 42262грн. 72коп.
за участю представників сторін:
від позивача: Саплєва О.В., довіреність в справі;
від відповідача: Михайлова Л.Д., довіреність в справі;
Суть справи:
Заявлено вимоги про стягнення з відповідача 42262.72грн. штрафних санкцій за кожне робоче місце не зайняте інвалідами.
За позовом заявник стверджує, що відповідно до ст.19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (далі Закон (875-12) від 21.03.1991р. (зі змінами та доповненнями) відповідач зобов’язаний створити робочі місця для працевлаштування інвалідів у 2004 році –4% від загальної чисельності працюючих, а саме 11 робочих місць. Фактично відповідачем працевлаштовано 3 інваліда.
Позивач вважає, що відповідач не забезпечив установленого нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, вісім інвалідів не працевлаштував у 2004році, а тому, на підставі ст.20 Закону зобов'язаний перерахувати штраф до Фонду України соціального захисту інвалідів за нестворені вісім робочих місць для інвалідів у 2004р. у сумі 42262.72грн.
Відповідач у відзиві на позов проти позову заперечує, обґрунтовуючи свої заперечення тим, що ним подавалися відомості до органів, які відповідно до Закону повинні опікуватися працевлаштуванням інвалідів і повідомляв їм про наявність вакантних місць на підприємстві, але вказані органи не направили інвалідів для працевлаштування на ці вакантні місця. Вважає, що передбачені законодавством обов’язки підприємства щодо інформування органів зайнятості населення про вакантні робочі місця ним виконано, а тому відсутні підстави для застосування до нього штрафних санкцій.
Позивач не надав витребувані ухвалою суду від 07.01.2007р. докази про свою та інших органів участь у працевлаштуванні на підприємстві відповідача інвалідів чи їх направлення на підприємство для працевлаштування, а також про відмову відповідача у працевлаштуванні направлених йому інвалідів або інвалідів, які працевлаштовувалися самостійно.
Заслухавши представників сторін, розглянувши матеріали справи та дослідивши докази, суд
в с т а н о в и в:
Відповідно до державної статистичної звітності відповідача за 2004р. (форма №10-ПІ, а.с.6) середньооблікова чисельність штатних працівників відповідача становила 268 осіб, середньорічна заробітна плата на підприємстві відповідача становила 5282.90грн. Із визначеної законом кількості інвалідів (11 осіб) відповідачем працевлаштовано 3 інвалідів. Вісім робочих місць не були зайняті інвалідами.
Позивач вважає даний факт порушенням закону за яке відповідач повинен сплатити штраф.
Відповідно до ст.19 Закону для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця.
Статтею 20 Закону передбачено, що підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Фактично відповідачем працевлаштовано 3 інваліда, тобто на протязі 2004 року на підприємстві відповідача не були зайняті інвалідами в межах 4% вісім робочих місць.
Відповідач на протязі 2004р. надсилав звітність до центру зайнятості - Звіти про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) на потребу в працівниках. У звітах за січень-квітень 2004р (а.с.30-33) відповідачем зазначено про наявність одного вільного робочого місця.
На протязі 2004р. позивачем інваліди до відповідача з метою їх працевлаштування не направлялись.
Суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню з таких підстав.
Суд зазначає, що обов’язок підприємства працевлаштувати інвалідів відповідно до ст.18 Закону кореспондується з обов’язком органів Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів, які повинні здійснювати роботу по працевлаштуванню конкретних інвалідів.
Закон встановлює, що підбір вказаними органами робочого місця для інваліда здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.
Відповідно до ст.19 Закону передбачено, що <…> Для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих… <…>.
Відповідно до діючої в 2004р. редакції ст.20 Закону, встановлено, що підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою ст.19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Аналіз зазначених положень Закону дає підстави для висновку про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів. Такий обов'язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в частині першій ст.18 Закону. На підприємстві, в свою чергу, лежить обов'язок працевлаштувати інваліда в межах нормативу. При цьому не має значення наявність чи відсутність у підприємства вакансій. Воно (підприємство) зобов'язано створити робочі місця для людей-інвалів, які направлені чи бажають самостійно працевлаштуватися на підприємстві в межах 4%-ого нормативу.
Суд підкреслює, що відповідно до Конституційного принципу верховенства права та визначеного ст.19 Конституції України правового порядку в Україні, органи державного управління повинні діяти на підставі та відповідно до Законів, які визначають їх компетенцію та ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Оцінюючи врегульовані Законом правовідносини в контексті вказаних норм ст.18-19-20 Закону, суд розглядає вказані штрафні санкції як міру державного примусу та державного впливу на підприємство, що порушує свій обов'язок щодо "забезпечення працевлаштування" конкретних інвалідів в межах встановленого Законом нормативу. Тобто, у разі направлення органами, визначеними ст.18 Закону, для працевлаштування інвалідів на підприємство воно (підприємство) зобов'язане працевлаштувати таких інвалідів (інваліда) в межах 4-відсоткового нормативу. Тільки у разі незабезпечення працевлаштування інваліда в межах нормативу підприємство має сплатити штрафну санкцію у розмірі середньої річної заробітної плати за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом, якого було направлено для працевлаштування.
Отже, без наявності конкретного інваліда та без виконання взаємних обов'язків передбачених Законом, як роботодавця так і органів працевлаштування щодо направлення на роботу інваліда та укладення з ним трудового договору суд не може вважати, що підприємство не виконало своїх обов'язків по працевлаштуванню інвалідів, оскільки були відсутні суб'єкти (особи-інваліди) працевлаштування.
Позивач не надав доказів направлення інвалідів для працевлаштування на підприємстві відповідача та відмови підприємства у їх працевлаштуванні, тобто, порушення підприємством свого обов'язку.
Суд не приймає доводи позивача щодо безумовної сплати відповідачем штрафних санкцій у разі, якщо на підприємстві працює менше інвалідів, ніж встановлено нормативом. Навпаки, відповідно до змісту Закону штрафна санкція передбачена за незабезпечення працевлаштування конкретних інвалідів. Суд вважає, що під поняттям «забезпечення працевлаштування»треба розуміти конкретні дії підприємства які завершуються укладанням трудового договору з інвалідом, але якщо підприємство не укладає трудового договору з інвалідом для зайняття ним робочого місця, то саме в такому разі це підприємство має сплатити штраф за незайняте інвалідом робоче місце, а кошти направити для використання на цілі передбачені Законом.
Відмовляючи Херсонському обласному відділенню фонду України соціального захисту інвалідів у позові суд зазначає, що позивач, заявляючи позов, виходить з припущення, що штраф сплачується незалежно від наявності самих інвалідів, яких можна було би працевлаштувати на підприємстві відповідача та на інших підприємствах та чи була взагалі спроба зайняти робоче місце на підприємстві відповідача чи ні. Суд вважає, що таке ставлення позивачем до проблем зайнятості інвалідів є помилковим та не відповідає меті Закону, яка виражена законодавцем у розділі IV Закону (ст.17-25 Закону) «ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ, ОСВІТА І ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА ІНВАЛІДІВ», та безпосередньо в ст.17 Закону, відповідно до якої <…>З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах (об'єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів <…>.
Суд перевірив вказівки ВАСУ, які викладені в Ухвалі ВАСУ по цій справі від 06.12.2006р. (а.с.160-162) та констатує, що позивач, та органи працевлаштування не направляли інвалідів для працевлаштування їх на підприємство відповідача в межах 4%, встановлених Законом.
Суд враховує той факт, що відповідач самостійно працевлаштував в 2004 р. три інваліда із встановлених нормативом 11, ті факти, що відповідачем надсилалася інформація органам зайнятості населення про наявність робочих місць на підприємстві, а також ті факти, що органами, відповідальними за працевлаштування інвалідів не здійснювалися заходи щодо працевлаштування інвалідів на підприємстві відповідача.
Суд приходить до висновку, що органи працевлаштування не виконують своїх обов'язків з працевлаштування інвалідів, не приділяють конкретним інвалідам уваги, якої вимагає Закон, а тому перекладати відповідальність на підприємство відповідача за бездіяльність вказаних органів, а також за невиконання абстрактного обов'язку який не підтверджений конкретними діями та вимогами позивача щодо конкретної людини, суд вважає не справедливим та таким, що не відповідає ні букві ні духу Закону.
Викладені обставини свідчать про необґрунтованість вимог позивача, невідповідність доводів позивача вимогам законодавства, тому суд відмовляє в їх задоволенні.
Керуючись ст.ст.18, 19, 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21.03.1991р., ст.2, 6, 158-163 КАС України, суд
постановив:
У позові відмовити.
Постанова складена та підписана у повному обсязі 30.01.2007р. та (з урахуванням неробочих днів 10-11.02.2007р.) набирає законної сили з 12 лютого 2007 року.
Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня складення її в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Суддя П.Д. Пригуза