У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 лютого 2015 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області у складі: головуючого Буцяка З.І.,

суддів Боймиструка С.В., Гордійчук С.О.;

секретар судового засідання Пиляй І.С.,

з участю сторін та їх представників,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Радивилівського районного суду від 22 грудня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус ОСОБА_4, про визнання договорів дарування недійсними,

в с т а н о в и л а :

24 жовтня 2015 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_3, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус ОСОБА_4, про визнання договорів дарування недійсними.

Рішенням Радивилівського районного суду від 22 грудня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

В поданій на це рішення апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 посилався на те, що місцевий суд прийшов до помилкового висновку про те, що оспорювані договори дарування були укладені дарувальником не під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах.

На час укладення оспорюваних договорів дарування позивач був самотньою людиною похилого віку, хворів, важко переживав смерть своєї дружини.

Крім того, подарована спірна земельна ділянка, на якій розташований житловий будинок позивача, відповідно до ст. 57 СК України була спільною сумісною власністю позивача та його покійної дружини ОСОБА_5

Покликаючись на викладені обставини, а також на безпідставне відхилення судом наданих позивачем доказів, його представник ОСОБА_2 рішення місцевого суду вважав незаконним та необґрунтованим і просив апеляційний суд його скасувати й ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову.

В запереченні на апеляційну скаргу відповідач рішення місцевого суду вважав законним та обґрунтованим і просив апеляційний суд залишити його без змін, а подану апеляційну скаргу відхилити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною 1 ст. 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судом установлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на будинковолодіння від 7 червня 2002 року, виданого виконавчим комітетом Бугаївської сільської ради Радивилівського району Рівненської області, власником житлового будинку АДРЕСА_1 Радивилівського району є позивач ОСОБА_1 (а. с. 5). Відповідач у справі є його внуком.

Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

З договору дарування від 4 листопада 2013 року вбачається, що позивач подарував відповідачу свою присадибну земельну ділянку загальною площею 0,25 га, розташовану на АДРЕСА_1 Радивилівського району Рівненської області, призначену для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (а. с. 8).

У цей же день позивач також подарував відповідачу ще одну земельну ділянку загальною площею 0,2859 га за цією ж адресою (с. Бугаївка Радивилівського району Рівненської області), яка призначена для ведення особистого селянського господарства (а. с. 3).

З матеріалів справи вбачається, що свої позовні вимоги до відповідача про визнання договорів дарування недійсними позивач обґрунтовував ст. 233 ЦК України, відповідно до якої правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Пленум Верховного Суду України у п. 23 постанови № 9 від 6 листопада 2009 року „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснив, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Таким чином, правочини, які вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини. При цьому невигідною умовою може бути низька плата за реалізоване майно, а тяжкою обставиною - необхідність купівлі ліків, виплати боргів, витрат на лікування як самої особи, котра вчиняє правочин, так і її близьких.

Отже, для визнання судом правочину недійсним відповідно до ст. 233 ЦК України необхідна наявність двох обов'язкових умов - вплив тяжкої обставини на особу та укладення нею угоди на вкрай невигідних умовах.

Проте таких обставин у даній справі не встановлено. Позивач не довів, що оспорені ним у суді правочини йому необхідно було вчинити для усунення або зменшення тяжких обставин, які здійснювали на нього вплив, та що за відсутності цих обставин правочин ним не було б вчинено взагалі або ж було вчинено не на таких умовах.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, обґрунтовано дійшов висновку, що позивач усупереч вимогам ст. ст. 10 та 60 ЦК України не надав суду доказів, які б свідчили про укладення ним оспорюваних угод під впливом тяжких для нього обставин і на вкрай невигідних умовах.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд не врахував положень ст. 57 СК України не заслуговують на увагу, оскільки позов про визнання правочину частково недійсним з цих підстав не заявлявся.

Щодо зроблених висновків суд першої інстанції в ухваленому рішенні навів відповідні мотиви та обґрунтування, з якими погоджується й апеляційна інстанція, оскільки такі висновки місцевого суду ґрунтуються на вимогах закону та здобутих у справі доказах.

Доводи поданої апеляційної скарги обґрунтованості зроблених місцевим судом висновків не спростовують.

Тому підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, апеляційний суд не вбачає.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 303, 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Радивилівського районного суду від 22 грудня 2014 року залишити без змін.

Ухвала Апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення. Вона може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий

Судді: