Справа № 22-744 2006 року                        Головуючий суддя у І інстанції- Чирук Т.М.

Суддя-доповідач в Апеляційному суді - Буцяк З.І.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ    УКРАЇНИ

15 червня 2006 року                                                                                   місто Рівне

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області у складі:

головуючого Буцяка З.І.

суддів Ковалевича С.П., Горщарук Г.О.

при секретарі Колесовій Л.В.

з участю позивачів та представника відповідачів

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з додатковою відповідальніс­тю "Страхова компанія "Кредо" на рішення Острозького районного суду від 18 квітня 2006 року у справі за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Товариства з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "Кредо" і ЗАТ "Комерційний банк "Приватбанк" про стягнення страхового відшкодування та відшкоду­вання моральної шкоди,

встановила:

Рішенням Острозького районного суду від 18 квітня 2006 року частково задоволено позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Товариства з додат­ковою відповідальністю "Страхова компанія "Кредо" і ЗАТ "Комерційний банк "Приватбанк" про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди. З відповідачів на користь позивачів стягнено 106060,32 грн. страхового відшкоду­вання та 11136 грн. судових витрат у справі (судовий збір, витрати на правову допомогу та витрати, пов"язані із проведенням судової експертизи). У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

В поданій на це рішення апеляційній скарзі Товариство з додатковою відповідальніс­тю "Страхова компанія "Кредо" посилається на те, що позивачка ОСОБА_2 не була сторо­ною у договорі страхування, а тому права на страхове відшкодування не має. Рахує, що суд першої інстанції безпідставно виходив з висновку експерта ОСОБА_3 та не взяв до уваги висновки експертів фірми "Експерт-Рівне". Вважає, що місцевий суд зігнорував той факт, що ОСОБА_2 провела реконструкцію застрахованого приміщення, включаючи встановлення автономного опалення, яке вона використовувала з порушенням правил експлуатації, без відповідних дозволів. Виникнення пожежі за таких обставин, на думку апелянта, не можна вважати страховим випадком. Далі апелянт доводить, що визначена судом сума страхового відшкодування перевищує розмір прямого збитку, визначена без урахування належної страховику франшизи.

Просить апеляційний суд рішення місцевого суду скасувати й ухвалити нове по суті позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів прихо­дить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 979 ЦК України та ст. 16 Закону України „Про страхування" дого­вір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити стра­хову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страху­вальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

З матеріалів справи вбачається, що 8 червня 2004 року ОСОБА_1 уклав з ЗАТ "Комерційний банк "Приватбанк" кредитний договір. Тоді ж з метою його забезпечення ОСОБА_2 уклала з банком відповідну угоду про іпотеку належних їй земельної ділянки площею 0,5695 га і розміщених на ній складських приміщень з пунктом діагностики, що знаходилися на АДРЕСА_1, а ОСОБА_1 уклав з Товариством з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "Кредо" договір страхування заставлено­го ОСОБА_2 нерухомого майна строком до 7 червня 2005 року. В цьому договорі ОСОБА_1 виступив страхувальником, а Товариство з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "Кредо" - страховиком.

Проте фактично з матеріалів справи видно, що зазначений договір страхування ОСОБА_1 був укладений на користь ОСОБА_2, яка була реальним власником застрахо­ваного ним майна. Через це доводи представника відповідачів про те, що ОСОБА_2 як фізична особа та власник застрахованого майна не є належним позивачем у справі, та що спір сторін повинен розглядатися не загальним, а господарським судом, на увагу не заслу­говують.

Відповідно до укладеного договору страхування знищення або пошкодження застра­хованого майна при пожежі чи аварії опалювальної системи, які сторонами визнавалися страховими випадками, страховик зобов'язувався здійснити страхувальнику страхове відшкодування.

Судом встановлено, що ввечері 31 грудня 2004 року, тобто в період дії договору страхування, в застрахованих приміщеннях сталася пожежа, якою було заподіяно шкоду застрахованому майну.

Згідно з технічним висновком Дослідно-випробувальної лабораторії ТУ МНС Украї­ни в Рівненській області причиною пожежі стало виникнення горіння від опалювального приладу - міні-котельні повітряного опалення, яке спричинилося акумуляцією тепла через димохід, тобто природною причиною горіння.

Як вбачається з листів Острозького РВ МНС ГУ МНС України в Рівненській області від 20 липня 2005 року та 16 лютого 2006 року при цьому порушень вимог пожежної безпе­ки при експлуатації та монтажі пічного опалення допущено не було, опалювальні системи у застрахованих приміщеннях експлуатувались згідно з технічними умовами, а заходи протипожежного заходу дотримувалися.

У зв"язку з викладеним доводи апелянта про те, що пожежа не є страховим випадком і виникла у застрахованих приміщеннях з вини осіб, які його експлуатували, на увагу не заслуговують.

Окрім цього, зі справи видно, що страховик уклав із страхувальником договір стра­хування стосовно майна, яке страхувальнику не належало. Через це претензії страховика

до страхувальника, пов"язані зі станом та якістю застрахованого майна, апеляційним судом відхиляються.

Порушень договору страхування з боку страхувальника судом не встановлено. Укла­дений договір страхування сторонами не оспорений.

Тому відповідно до умов укладеного договору позивач ОСОБА_1, на думку апеля­ційного суду, (а через нього і власник застрахованого майна) має право на страхове від­шкодування від страховика.

Визначаючи розмір прямого збитку, заподіяного застрахованому майну, місцевий суд обгрунтовано виходив не з висновку спеціалістів фірми "Експерт-Рівне", а з висновку експерта ОСОБА_3, оскільки останній (висновок) був зроблений експертом на підставі експертного дослідження, яке було проведене ним відповідно і на підставі ухвали суду. Клопотань про проведення додаткової чи повторної експертизи сторонами суду не заявлялося.

Як вбачається з матеріалів справи, розмір страхового відшкодування місцевий суд вірно визначив у розмірі 106060,32 грн., виходячи при цьому зі страхової суми в 198342,64 грн., яка була зазначена сторонами в договорі страхування, та врахував відношення страхо­вої суми до дійсної вартості майна в розмірі 65%, а також франшизу, яка, як частина збит­ків, відповідно до закону страховиком не відшкодовується.

Заперечення з цього приводу апелянта є безпідставними.

Зі спірного договору страхування майна, а також усіх письмових відповідей на заяву позивача ОСОБА_1 про виплату йому страхового відшкодування, адресованої страховій компанії, вбачається, що від імені страховика зазначені документи підготовлені, підписані та скріплені печаткою не страхової компанії „Кредо", а Комерційного банку „Приватбанк" (а. с. 11, 23, 124, 125). Зі страхового акту від 14 червня 2005 року теж однозначно видно, що рішення про відмову у виплаті страхового відшкодування страхувальнику також було прийнято не страховиком, а Заступником Голови правління Приватбанку (а. с. 126-129).

Згідно з твердженням позивача ОСОБА_1, страхова компанія „Кредо", з якою банк спонукав його укласти договір страхування заставленого ОСОБА_2 майна, у м. Запоріжжі за вказаною адресою фактично не існує і лише числиться такою, що займається страховою діяльністю.

З поданої у справі апеляційної скарги вбачається, що рішення суду першої інстанції стосовно Приватбанку, самим банком в апеляційному порядку не оскаржено.

З урахуванням цих обставин апеляційний суд не знаходить можливим змінювати ух­валене місцевим судом рішення щодо нього.

Згідно зі ст. 88 ЦПК України у випадку задоволення позову судові витрати поклада­ються на відповідача.

Тому на підставі наведеного та керуючись ст.ст. 10, 60, 303, 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів

ухвалила:

Апеляційну скаргу Товариства з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "Кредо"" відхилити.

Рішення Острозького районного суду від 18 квітня 2006 року залишити без зміни.

Ухвала Апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання нею законної сили.