ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 квітня 2015 року Справа № 4795/13/876

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді - Качмара В.Я.,

суддів - Мікули О.І., Рибачука А.І.,

за участі секретаря - Ратушної М.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Франківського районного суду м.Львова від 18 грудня 2012 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_2, про визнання розпорядження незаконним та зобов'язання внести до нього зміни,

В С Т А Н О В И В :

У червні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Франківської районної адміністрації Львівської міської ради (далі - ФРА, Міська рада відповідно), з урахуванням зміни позовних вимог (а.с.41-44), про визнання незаконними пунктів 5, 6 розпорядження ФРА від 12.03.2011 №114 «Про знесення самочинних гаражів на АДРЕСА_1» (далі - Розпорядження) та зобов'язання відповідача внести у це Розпорядження зміни. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 1959 року проживає в АДРЕСА_1 та є її співвласником. На день вселення господарська будівля гараж (сарай) літ. «Б», розміром 9,10х4,15 м. (далі - Гараж) вже існував, а відповідно хто і коли його збудував йому невідомо. Відтак, норми ч.7 ст.376 ЦК України при прийнятті Розпорядження, яким його зобов'язано у місячний термін за власні кошти знести цей Гараж та впорядкувати територію, ФРА застосовані помилково.

Постановою Франківського районного суду м.Львова від 18 грудня 2012 року в справі №2а-1311/11 в задоволенні позову відмовлено.

Постанову оскаржив позивач, який в апеляційній скарзі просить її скасувати та прийняти нову, якою визнати незаконним п.6 Розпорядження. В апеляційній скарзі покликається на обставини викладені в позовній заяві та доповненнях до неї, яким суд не дав належної правової оцінки.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи, апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково з таких міркувань.

Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що Розпорядження прийнято відповідачем на підставі ст.376 ЦК України та у відповідності до пунктів 3.4, 5.1 Розділу VІ ухвали Міської ради від 08.07.2010 №3704 «Про розмежування повноважень між виконавчими органами Львівської міської ради» (далі - Ухвала №3704) та підпунктів 4.3.4, 4.5.1 «Положення про Франківську районну адміністрацію Львівської міської ради», затвердженого рішенням виконавчого комітету Міської ради від 06.01.2012 №08 «Про затвердження Положення про Франківську районну адміністрацію Львівської міської ради та її структуру» (далі - Положення), відтак підстав для визнання його незаконним суд не вбачав.

Погодитися з такими висновками суду першої інстанції не можна, оскільки вони не відповідають фактичним обставинам справи і зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права.

У п.4 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2012 №7 «Про судове рішення в адміністративній справі» цей суд роз'яснив, що за змістом ст.159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законодавства, що регулює спірні правовідносини, подібні правовідносини (аналогія закону), або за відсутності такого закону - на підставі конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), принципів верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені під час судового розгляду справи (у судовому засіданні, у порядку скороченого чи письмового провадження) з урахуванням вимог ст.70 КАС України щодо належності та допустимості доказів або обставин, які не підлягають доказуванню, та висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними

Цим вимогам оскаржене судове рішення не відповідає.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умовами що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 5 п.9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Частиною 1 ст.2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Апеляційним судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що будинок по АДРЕСА_1 є двохквартирним, такі квартири приватизовані відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а позивач відповідно є співвласником квартири №2 (а.с.75, 121).

Рішенням виконавчого комітету Львівської ради народних депутатів від 31.10.1953 №1625 за вказаним будинком закріплено земельну ділянку площею 581,6кв.м (а.с.45).

Наказом Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради від 23.10.2008 №533 «Про зняття з балансу Львівської міської ради житлових будинків, в яких приватизовано житло» цей будинок знято з балансу Міської ради (а.с.76).

На прибудинковій території цього будинку знаходиться Гараж, яким користується позивач. Раніше на цьому місці знаходився сарай літ. «Б», розміром 3,60х6,00м, який в 1991 році був позивачем переобладнаний у вказаний Гараж (а.с.45, 47, 55).

На зазначеній прибудинковій території розташований також гараж літ. «В», розміром 5,90х3,02м (далі - Гараж-1), яким користуються співвласники квартири №1 в цьому ж будинку, зокрема, ОСОБА_4 (а.с.55).

На Гараж позивач не має правовстановлюючих документів та він вважається самовільним (самочинним) будівництвом (а.с.53, 121).

12.03.2011, розглянувши доповідну записку Львівського комунального підприємства «Вулецьке» (далі - ЛКП) та висновок міжвідомчої комісії в Франківському районі від 25.01.2011 №02 §04 (далі - Висновок), керуючись ст.376 ЦК України, ФРА, зокрема, пунктами 1, 5, 6, 7 Розпорядження: затвердила Висновок про знесення самочинно споруджених об'єктів без дозволу на землекористування; зобов'язала ОСОБА_4 (п.5) та ОСОБА_1(п.6) у місячний термін за власні кошти знести самочинно споруджені Гараж та Гараж-1 відповідно та впорядкувати територію; зобов'язала директора ЛКП, у випадку невиконання вимог, зокрема, пунктів 5, 6 Розпорядження, подати документи у ФРА щодо вирішення питання знесення в примусовому порядку самочинних гаражів (а.с.4-5).

Частина 2 ст.19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч.3 ст.24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон №280/97-ВР) органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

За змістом пп.3 п. «б» ч.1 ст.31 цього ж Закону виконавчим органам міських рад делеговано повноваження у галузі будівництва зі здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій; зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке проводиться з порушенням містобудівної документації і проектів окремих об'єктів, а також може заподіяти шкоди навколишньому природному середовищу.

Питання самочинного будівництва та його наслідків регулює ст.376 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст.376 ЦК України об'єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї із наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; відсутній належний дозвіл на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил.

Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього, як на об'єкт нерухомості (ч.2 ст.376 ЦК України).

У відповідності до змісту частин 4, 7 цієї статті якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Отже, аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, залежно від ознак самочинного будівництва особи, зазначені у цих частинах, можуть вимагати від особи, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво: знесення самочинно збудованого об'єкта або проведення перебудови власними силами або за її рахунок; приведення земельної ділянки в попередній стан або відшкодування витрат.

Знесення самочинного будівництва можливе добровільно особою, яка його здійснила (здійснює), а також, за наявності для цього підстав, примусово, однак лише за рішенням суду, зокрема, ухваленим за позовом відповідного органу місцевого самоврядування.

Більше того, згідно із п.3.4 Ухвали №3704 до повноважень районних адміністрацій в галузі будівництва, зокрема, належить розгляд та вжиття заходів у встановленому виконавчим комітетом, департаментом містобудування порядку щодо фактів самовільного будівництва (а.с.125-142).

Пункт 5.1 цієї ж Ухвали наділяє районні адміністрації правом на звернення у встановленому порядку до судових органів з позовними заявами, скаргами щодо справ, що виникають у процесі здійснення наданих районній адміністрації повноважень.

Відповідно до пп.4.3.4 Положення до повноважень районної адміністрації у сфері будівництва віднесено розгляд та вжиття заходів у встановленому виконавчим комітетом Міської ради порядку щодо фактів самочинного будівництва (а.с.122-124).

Підпунктом 4.5.1 цього ж Положення визначено, що районна адміністрація має повноваження звертатися у встановленому порядку до судових органів з позовними заявами, скаргами про демонтаж самочинного будівництва та з інших питань, що виникають у процесі здійснення наданих районній адміністрації повноважень.

Згідно з ч.10 ст.59 Закону №280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Відповідно є помилковою позиція суду першої інстанції щодо правомірності п.6 Розпорядження, оскільки воно прийняте за відсутності у відповідача у спірних відносинах необхідного обсягу повноважень на зобов'язання особи у примусовому (розпорядчому, наказному) порядку знести самочинне будівництво та підміни таким чином суду.

Рекомендування (пропозиція) особі вчинити певні добровільні дії у формі прийняття обов'язкового для виконання рішення суб'єкта владних повноважень (правового акту), виключається.

При ухваленні цього рішення апеляційний суд врахував правові позиції сформульовані Верховним Судом України у постановах від 19 листопада 2014 року №6-180цс14 та 17 грудня 2014 року №6-137цс14.

Апеляційний суд акцентує увагу на тому, що відповідно до ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

За пунктами 1, 3, 4 ч.1 ст.202 КАС України підставами для скасування постанови суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Такі обставини є безсумнівною підставою для скасування постанови суду першої інстанції в частині відмови у задоволені позову про визнання незаконним п.6 Розпорядження та прийняття нової постанови про задоволення позову в цій частині, з наведених вище підстав.

Позивачем також заявлялась вимога про визнання незаконним п.5 Розпорядження.

За змістом ст.6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Водночас суб'єктивна оцінка порушення права не є абсолютною.

В деяких випадках сам законодавець визначає коло осіб, права яких можуть бути порушені внаслідок бездіяльності, вчинення суб'єктом владних повноважень певних дій чи прийняття актів, правомірно обмежуючи право інших осіб на звернення до суду за захистом порушених прав, свобод або інтересів.

Так, відповідно до ч.2 ст.171 цього ж Кодексу право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Тобто оскаржити такий акт інші особи не можуть.

Зі змісту регулювання, яке міститься у КАС України, також убачається, що і право оскаржити індивідуальний акт має особа, якої він стосується.

Позивач оспорив п.5 Розпорядження, який є правовим актом індивідуальної дії. Такий правовий акт породжують права й обов'язки тільки тих суб'єктів (чи визначеного цим актом певного кола суб'єктів), яким його адресовано.

Право на захист - це самостійне суб'єктивне право, яке з'являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оспорення останнього.

Таким чином, відсутність у будь-кого (крім співвласників квартири №1 у вказаному будинку), в тому числі і позивача, прав чи обов'язків у зв'язку із оскаржуваними п.5 Розпорядження не породжує для останнього і права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.

Посилання позивача на порушення його прав є безпідставними, оскільки п.5 Розпорядження не стосуються його безпосередньо.

Подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2015 року №21-34а15.

Звертає на себе увагу той факт, що постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 лютого 2015 року у справі №2а-1497/11 (№876/10360/13) за позовом ОСОБА_4 до ФРА про визнання розпорядження незаконним та його скасування, скасовано п.5 Розпорядження (а.с.146-148).

Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача внести зміни у Розпорядження, то слід вказати таке.

Належні способи захисту - це способи, які прямо передбачені законом або спеціальною нормою, аналіз якої уможливлює обрати такий спосіб захисту, який дає змогу забезпечити виконання її приписів.

У відповідності до пунктів 1, 2 ч.4 ст.105 КАС України адміністративний позов може містити вимоги про, зокрема: скасування або визнання нечинним рішення відповідача - суб'єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень; зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії.

Таким чином, обраний позивачем вказаний спосіб захисту не узгоджується із приписами статей 105 та 162 цього ж Кодексу, якими передбачені безпосередні способи захисту, за допомогою яких особа може захищати своє порушене, невизнане або оспорюване право чи охоронюваний законом інтерес.

Враховуючи, що неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального права не призвело до неправильного вирішення справи в частині двох останніх позовних вимог, а правильне по суті рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань, підстави для скасування оскарженого рішення у відповідній частині відсутні.

Керуючись ст.ст.195, 196, 198, 200, 202, 205, 207, 254 КАС України, суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Франківського районного суду м.Львова від 18 грудня 2012 року в частині відмови у задоволені позову про визнання незаконним п.6 розпорядження Франківської районної адміністрації Львівської міської ради від 12 березня 2011 року №114 «Про знесення самочинних гаражів на АДРЕСА_1» скасувати та прийняти нову постанову, якою позов в цій частині задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати п.6 розпорядження Франківської районної адміністрації Львівської міської ради від 12 березня 2011 року №114 «Про знесення самочинних гаражів на АДРЕСА_1».

В решті постанову Франківського районного суду м.Львова від 18 грудня 2012 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів після набрання нею законної сили.

Головуючий суддя В.Я. Качмар

Суддя О.І. Мікула

Суддя А.І. Рибачук

Повний текст виготовлений 30 квітня 2015 року.