У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 липня 2015 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Рівненської області в складі: головуючого судді Боймиструка С.В., суддів: Буцяка З.І., Гордійчук С.О.,

секретар судового засідання – Демчук Ю.Ю.,

з участю сторін та їх представників: ОСОБА_1, ОСОБА_2. ОСОБА_1, ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дубенського міськрайонного суду від 2 червня 2015 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування житлового будинку,

В С Т А Н О В И Л А:

Рішенням Дубенського міськрайонного суду від 2 червня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування житлового будинку відмовлено.

У поданій на вказане рішення апеляційній скарзі ОСОБА_1 покликався на його незаконність та необґрунтованість через порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Вказував про невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи та про безпідставне зазначення судом про пропущення ОСОБА_1 строку звернення до суду за захистом свого права.

Просив рішення Дубенського міськрайонного суду від 02 червня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, визнати недійсним договір дарування житлового будинку з надвірними будівлями від 21 листопада 1992 року, посвідчений секретарем Рачинської сільської ради Дубенського району Рівненської області ОСОБА_6, реєстровий номер 101, відповідно до якого ОСОБА_7 подарувала дочці ОСОБА_4 житловий будинок з надвірними будівлями, який збудований в 1969 році.

Вказував, що відповідно до норм цивільного законодавства, які діяли на момент укладення спірного договору йому, бабусі та матері належала кожному з них 1/3 частина житлового будинку з надвірними будівлями № 107 по вул. Шевченка в с. Рачин Дубенського району і їхні частки в спільному майні були рівними.

Стверджував, що судом першої інстанції не було врахованого того факту, що в запереченні проти позову і усних поясненнях наданих в судовому засіданні стверджено, що ОСОБА_5 06.04.1987 року виключена з членів колгоспу в зв’язку зі зміною місця проживання. 11 квітня 1987 року вона одружилась з ОСОБА_8 та фактично стала проживати та бути членом житлового господарства, що знаходиться за адресою – вул. Миру, 19, с. Здовбиця, Здолбунівського району, Рівненської області. Згідно ст.126 ЦК УРСР 1963 року, яка діяла на той час, ОСОБА_5 втратила право на частку в майні колгоспного двору в с. Рачин, оскільки „працездатний член колгоспного двору втрачає право на частку в майні двору, якщо він не

______________________________________________________________________________________________________________

Справа № 559/42/15-ц Головуючий у 1-й інст. – Ходак С.К.

Провадження №22-ц /787/1387/2015р. Доповідач – Боймиструк С.В.

менше трьох років підряд не брав участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору”.

Також вказував, що в зв’язку з тим, що ОСОБА_5 на момент укладення оспорюваного договору вийшла з колгоспного двору і не брала в ньому участі 3-4 роки, то право власності на спірне майно мали позивач та його мати по ? частці у вказаному майні.

Зазначав, що ОСОБА_5 не мала права не тільки на все будинковолодіння, а й на частину цього будинковолодіння, однак подарувала ОСОБА_1 будинок, який їй не належав, а належав в рівних долях йому та, власне відповідачці ОСОБА_1

Стверджував, що зазначаючи про пропуск строку звернення до суду помилково було застосовано норми ст.71,76 ЦК УРСР 1963 року, котрі не діють на момент розгляду справи, а до застосування підлягають норми ЦК України 2003 року.

Вважає помилковим твердження суду першої інстанції про те, що з 21 листопада 1992 року (дня укладення спірного договору купівлі-продажу) позивач міг дізнатись про порушення свого права, оскільки на той час йому було лише 8 років і його мати і баба, як його опікуни та законні представники, уклавши договір дарування грубо порушили його права як малолітнього члена колгоспного двору, який мав право на частку в майні цього двору, фактично позбавивши його цієї частки.

Зазначає, що реєстрація права власності на спірне будинковолодіння була проведена 18 грудня 2014 року і вказані обставини об’єктивно стверджують його пояснення про те, що він не міг і не мав мати відомості про укладення договору дарування.

ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 в судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримали та просили її задовольнити.

ОСОБА_4 та її представник ОСОБА_3, просили апеляційну скаргу відхилити, а ухвалу місцевого суду залишити без змін.

ОСОБА_5 у встановленому законом порядку, завчасно була повідомлена про час і місце розгляду справи, однак до суду не з’явилася, і причин неявки суду не повідомила, а тому колегія суддів прийшла до висновку про можливість розгляду справи за її відсутності.

За результатами апеляційного розгляду справи, колегія суддів прийшла до висновку про відхилення апеляційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з пропуску позивачем строку позовної давності.

Такий висновок відповідає обставинам справи та вимогам закону.

З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1, народився 5 жовтня 1984 року в селі Рачин Дубенського району Рівненської області.

Відповідачки в справі: ОСОБА_4 є його матір’ю, а ОСОБА_5 є його бабусею.

З моменту народження позивач ОСОБА_1 проживав і був зареєстрований за місцем народження в с. Рачин вул. Шевченка 107 та був членом колгоспного двору, оскільки господарство відповідно до погосподарських книг Рачинської сільської ради з 1984 року мало статус колгоспного двору. Членами колгоспного двору станом на 01 січня та на 15 квітня 1991 року були: його бабуся ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, матір – ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2 та власне він, ОСОБА_10.

07 квітня 1997 року на підставі рішення Дубенського міськрайонного суду від 27 березня 1997 року його було усиновлено ОСОБА_11 чоловіком його матері. Прізвище та по-батькові йому було змінено з ОСОБА_10 на Павленко, з Станіславович на Олександрович.

Вказані обставини підтверджуються доказами та не заперечуються сторонами.

Позивач ОСОБА_1 вважаючи, що, має право на частку в майні колгоспного двору, 14 жовтня 2014 року, звернувся до суду з позовом про визнання права власності на частку в нерухомому майні. Під час розгляду справи, як він стверджує, дізнався, що 21 листопада 1992 року ОСОБА_7 подарувала дочці ОСОБА_4 житловий будинок з надвірними будівлями, який збудований в 1969 році. Після цього 13 січня 2015 року ним було подано позов в даній справі про визнання зазначеного договору дарування житлового будинку № 107 по вул. Шевченка (раніше вул. Першотравнева 109) недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 120 та ч.2 ст.123 ЦК УРСР (у редакції, що була чинною на час виникнення правовідносин) майно колгоспного двору належало його членам на праві сумісної власності, а розмір частки члена двору встановлювався виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Згідно роз'яснень даних в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Відповідно до роз'яснень даних в п. 6 Постанови Пленуму Верховного суду України №20 від 22 грудня 1995 року «Про судову практику у справах за позовами про визнання права власності» на витребування частки з майна колишнього колгоспного двору, що збереглося на 15 квітня 1991 року, поширюється загальний трирічний строк позовної давності.

На час звернення до суду в даній справі від дати укладення договору дарування минуло понад 22 роки, а з часу досягнення позивачем повноліття 5 жовтня 2002 року – понад 12 років.

Згідно ст. 71 ЦК УРСР 1963 року (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин та досягнення позивачем повноліття) загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність) встановлювався в три роки.

Відповідно до ст. 76 ЦК УРСР 1963 року, перебіг строку позовної давності починався з дня виникнення права на позов. Право на позов виникало з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Згідно ст.75, 80 ЦК УРСР 1963 року, позовна давність обов’язково застосовувалась незалежно від заяви сторін, а закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову було підставою для відмови в позові.

Оскільки правовідносини між сторонами продовжувались і після набрання чинності новим Цивільним кодексом України з 1 січня 2004 року, то відповідно до ст.257, 267 відповідачі заявили про застосування наслідків пропуску позовної давності (а.с.100).

Отже, з часу досягнення позивачем повноліття 5 жовтня 2002 року, він повинен був дізнатись про порушення свого права на частку у власності на будинок № 107 по вул. Шевченка (раніше вул. Першотравнева 109) в с. Рачин, в якому він проживав. Відповідно до ст.ст.9-11 ЦК України 1963 року, будучи правоздатним та дієздатним, маючи право мати майно в особистій власності та користуватись жилими приміщеннями, позивач повинен був усвідомлювати, що будинок, в якому він проживав йому не належить, оскільки його частина, відповідно до ст.128 ЦК України 1963 року, після досягнення ним повноліття, йому не передавалася і з такими вимогами він не звертався до колишніх членів колгоспного двору та за ним після 1 січня 2004 року у встановленому порядку ця частина не реєструвалася.

Після вчинення оспорюваного договору дарування, спірний будинок був переданий відповідачці ОСОБА_4 та за по господарськими книгами рахувався за нею.

Твердження ОСОБА_1 про те, що він дізнався про оспорюваний ним договір дарування в січні 2015 року не заслуговує на увагу та не може бути взяте до уваги оскільки не відповідає дійсності.

З показань допитаних в суді першої інстанції свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12, вбачається, що позивачу було відомо про оскаржуваний ним договір дарування фактично з моменту його укладення, оскільки вони всі проживали однією сім'єю і той факт, що ОСОБА_7 (ОСОБА_5Ф.) подарувала спірний будинок ОСОБА_4 ніхто від позивача не приховував.

Крім того, як вбачається з позовної заяви від 14 жовтня 2014 року в іншій справі ОСОБА_1 вже зазначав, що ОСОБА_4 в грудні 2012 року його повідомляла, що будинок подарований їй його бабусею ОСОБА_7 (а.с.16).

Однак згідно актів обстеження в спірному будинку позивач ОСОБА_1 не проживає з вересня 2011 року. (а.с.47-49).

Вказане свідчить про неправдивість пояснень позивача.

Оскільки рішення місцевого суду постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи  апеляційної скарги не спростовують висновків суду, наведених у ньому, то колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 303, п.1 ч.1 ст. 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Дубенського міськрайонного суду від 2 червня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею чинності.

Головуючий:

Судді: