Постанова

Іменем України

06 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 128/3273/20

провадження № 61-2390св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Стрижавська селищна рада Вінницького району Вінницької області,

особа, яка подавала апеляційну скаргу - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 12 січня 2022 року в складі колегії суддів: Сопруна В. В., Войтка Ю. Б., Стадника І. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області про визнання права власності в порядку спадкування за законом.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_3 . Після її смерті відкрилася спадщина на належне їй будинковолодіння АДРЕСА_1 . Спадкоємцями першої черги є позивач та його сестра - ОСОБА_2 .

Позивач зазначив, що спадщину прийняв, так як на день смерті спадкодавця був зареєстрований за адресою місця проживання матері та постійно проживав з нею. Натомість його сестра спадщину в установлений законом строк не прийняла, а отже він є єдиним спадкоємцем першої черги за законом після смерті ОСОБА_3 . Позивач звертався до нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, але йому було відмовлено у звязку із відсутністю документів на підтвердження права власності спадкодавця на спадкове майно, а також право власності спадкодавця на нерухоме майно не зареєстроване відповідно до закону.

ОСОБА_1 єдиний прийняв спадщину після смерті ОСОБА_3 , належний їй будинок збудований на відведеній для цього земельній ділянці, не є самочинним чи незавершеним будівництвом. За життя спадкодавець набула у встановленому на той час порядку право власності на житловий будинок, тому є підстави для визнання за ним права власності на цей будинок в порядку спадкування за законом після смерті матері.

Просив суд визнати за ним право власності в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 на будинковолодіння АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 30 березня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на будинковолодіння АДРЕСА_1 .

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач є єдиною особою, яка прийняла спадщину після смерті матері. За життя спадкодавець набула у встановленому на той час порядку право власності на цей будинок; останній не є самочинним чи незавершеним будівництвом. У позасудовому порядку позивач як спадкоємець першої черги за законом не мав змоги оформити своє право власності внаслідок відсутності правовстановлюючого документа на це майно.

Не погодившись із рішенням суду особа, яка не брала участі у справі - сестра позивача ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 12 січня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 30 березня 2021 рокускасовано та ухвалено нове рішення.

Відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області про визнання права власності в порядку спадкування. Вирішено розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд вказав, що ОСОБА_2 є спадкоємцем першої черги за законом після смерті матері ОСОБА_3 , однак до участі в справі як співвідповідач не була залучена. Натомість, відповідачем у такій справі може бути територіальна громада в особі відповідної ради лише у разі відсутності інших, окрім позивача спадкоємців. Таким чином, позивач пред`явив позовні вимоги до неналежного відповідача, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

11 лютого 2022 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Вінницького апеляційного суду від 12 січня 2022 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 12 січня 2022 року і залишити в силі рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 30 березня 2021 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 21 лютого 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 12 січня 2022 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження постанови Вінницького апеляційного суду від 12 січня 2022 року заявник вказує застосування в оскаржуваному рішенні норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 759/19779/18, від 18 січня 2022 року у справі № 2-362/2004, від 05 грудня 2018 року у справі № 734/808/14-ц.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

Відзив на касаційну скаргу у визначений Верховним Судом строк не надійшов.

Фактичні обставини, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 . Остання є матір`ю позивача ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на будинковолодіння АДРЕСА_1 .

Спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_3 є позивач ОСОБА_1 та його сестра - ОСОБА_2 .

Постановою державного нотаріуса Вінницької районної державної нотаріальної контори від 24 квітня 2019 року відмовлено позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 , оскільки відсутні документи, які посвідчують право власності спадкодавця на спадкове майно та право власності спадкодавця на нерухоме майно не зареєстровано відповідно до закону.

08 січня 2019 року на замовлення позивача, було виготовлено технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно з касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України вказано, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

За статтею 1217 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї (частина третя статті 1268 ЦК України). Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини (частини перша статті 1269 ЦК України).

Статтею 1258 ЦК України передбачено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).

Як установлено апеляційним судом, звертаючись до суду із зазначеним позовом ОСОБА_1 посилався на те, що він є єдиним спадкоємцем за законом першої черги, який прийняв спадщину, так як на день смерті спадкодавця (матері) був зареєстрований та постійно проживав з ним. Натомість інший спадкоємець першої черги за законом - ОСОБА_2 (сестра позивача) спадщину в установлений законом строк не прийняла.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

За статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача.

Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зробила правовий висновок про те, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо неналежного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Згідно з частиною другою статті 416 ЦПК України та частиною першою статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.

У справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 759/19779/18.

У постанові Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17 викладена правова позиція, що відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які можуть бути надані та оцінені судом.

При вирішенні питання, чи прийняв спадкоємець спадщину в порядку, визначеному частиною третьою статті 1268 ЦК України (шляхом постійного проживання із спадкодавцем на час його смерті), місце реєстрації спадкодавця не має вирішального значення, якщо буде встановлено факт фактичного постійного проживання спадкоємця із спадкодавцем на підставі доказів, належним чином оцінених судом (постанова Верховного Суду від 01 липня 2020 року в справі № 222/1109/17).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Апеляційний суд на підставі наданих доказів установив, що ОСОБА_2 є спадкоємцем першої черги після смерті матері ОСОБА_3 , яка прийняла спадщину.

Проте, за наведених умов та встановлених судом фактичних обставин справи ОСОБА_2 не була залучена до участі у справі. Натомість,у якості відповідача позивачем у позові зазначеноСтрижавську селищну раду Вінницького району Вінницької області.

Апеляційний суд встановив, що спір виник стосовно спадкування після смерті ОСОБА_3 . Позов ОСОБА_1 як спадкоємцем першої черги за законом пред`явлено до Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області, яка є неналежним відповідачем, оскільки у справах про визнання права власності в порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець, який прийняв спадщину, а в разі його відсутності - відповідний орган місцевого самоврядування.

За таких обставин Вінницький апеляційний суд у постанові від 12 січня 2022 року дійшов правильного висновку, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 внаслідок пред`явлення позову до неналежного відповідача.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Суд апеляційної інстанції, встановивши належним чином фактичні обставини спірних правовідносин, дійшов обгрнутованого висновку про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у цій справі.

У даному випадку ОСОБА_1 не позбавлений права на звернення до суду із відповідним позовом (вказавши належний склад учасників справи) у порядку, визначеному ЦПК України.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 10 листопада 2021 року у справі № 759/19779/18, від 18 січня 2022 року у справі № 2-362/2004, від 05 грудня 2018 року у справі № 734/808/14-ц, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 759/19779//18 Верховний Суд, скасовуючи рішення судів та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позовних вимог позивача до Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за правом представлення, зазначив, зокрема, щоу справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець, який прийняв спадщину, а у випадку його відсутності - відповідний орган місцевого самоврядування. За таких обставин відсутні підстави для задоволення позовної вимоги позивача до Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації внаслідок пред`явлення позову до неналежного відповідача.

У справі № 734/808/14-ц Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів, зазначив, що позов спадкоємця про визнання права власності на спадкове майно порушує права іншого спадкоємця, який спадщину прийняв, а тому належними відповідачами у цих спорах є спадкоємці, які прийняли спадщину. За відсутності таких спадкоємців відповідачем виступає територіальна громада в особі органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Заявник касаційної скарги належить до спадкоємців першої черги за законом після смерті спадкодавця, проте на час відкриття спадщини не проживала постійно із спадкодавцем та у визначений шестимісячний строк з дня відкриття спадщини до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини не звернулася. В апеляційній скарзі заявниця також не посилалася на те, що прийняла спадщину після смерті спадкодавця у встановленому законом порядку. Враховуючи вказані обставини, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що рішення суду першої інстанції не порушує права заявника та не перешкоджає їй звернутись із самостійними вимогами до належного відповідача про захист свого порушеного права у спосіб, передбачений статтею 16 ЦК України.

У справі № 2-362/2004 Верховний Суд, залишаючи без змін ухвалу суду апеляційної інстанції про закриття апеляційного провадження, зазначив, що суд правильно виходив із того, що рішенням суду першої інстанції, яким визнано за позивачем право власності на земельну частку (пай), розміром 9,08 умовних кадастрових гектар, яка належала спадкодавцю на підставі сертифікату, не стосується прав, інтересів та обов`язків апелянта щодо права власності на нього, оскільки остання спадщину у відповідності до вимог закону не прийняла, протягом 15 років після того як дізналась про смерть спадкодавця (батька) жодних дій, направлених на прийняття спадщини, що могло б свідчити про бажання поновити свої права, не вчиняла.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, встановлені фактичні обставини.

Доводи касаційної скарги щодо наявності в оскаржуваній постанові неточностей не може бути підставою для скасування правильного по суті рішення. Натомість, виправлення описок у рішенні суду вирішується в порядку, визначеному у статті 269 ЦПК України.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Отже доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст постанови апеляційного суду з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційним судом ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України», рішення від 03 квітня 2008 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, оскаржуване рішення відповідає вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційний суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалив законне і обґрунтоване судові рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Апеляційний суд повно встановив обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначив норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 12 січня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук