15.09.22

22-ц/812/536/22

Провадження № 22-ц/812/536/22         Доповідач апеляційної інстанції-Данилова О.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2022 року                                             м. Миколаїв

                                                                                   справа № 489/4450/20

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:

       головуючого Данилової О.О.,

       суддів: Коломієць В.В., Шаманської Н.О.,

       із секретарем Лівшенком О.С.,

переглянувши в апеляційному порядку цивільну справу за позовом

ОСОБА_1

до ОСОБА_2

про встановлення факту, визнання майна спільним майном подружжя, визнання права власності, усунення перешкод у користуванні

за апеляційною скаргою ОСОБА_2

на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва, ухвалене 7 грудня 2021 року суддею Рум`янцевою Н.О. в приміщенні цього ж суду (повне рішення складено 23 грудня 2021 року ),

У С Т А Н О В И В:

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 про захист права власності.

Позивачка зазначала, що проживала з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу з початку 2001 року до літа 2020 року. У цей період у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В той же час за спільні кошти ними придбано квартиру АДРЕСА_1 , транспортний засіб марки Hyundai Tucson, д.н.з. НОМЕР_1 , а також предмети домашнього вжитку.

Посилаючись на те, що ОСОБА_3 чинить перешкоди у користуванні спільним майном, заперечує її права та добровільно не бажає здійснити поділ спільного майна, збільшивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 у період з початку 2001 року до літа 2020 року; визнати об`єктами права спільної сумісної власності подружжя квартиру АДРЕСА_1 та транспортний засіб марки Hyundai Tucson, Vin - НОМЕР_2 , рік випуску 2006, д.н.з. НОМЕР_1 ; визнати за нею право власності на Ѕ частки квартири АДРЕСА_1 та Ѕ частки автомобіля марки Hyundai Tucson, Vin - НОМЕР_2 , рік випуску 2006, д.н.з. НОМЕР_1 , а також побутову техніку та меблі: холодильник марки LG GW-F499BNKZ вартістю 14 869 грн., телевізор марки LG 42LM660T вартістю 11 476 грн., праску марки Filips GC 4887/00 вартістю 1500 грн., комп`ютер марки Bravis 153.25 вартістю 8254 грн., монітор марки Samsung SM 2033SN вартістю 2700 грн., принтер марки Samsung SCX-4300 вартістю 5200грн., пральну машину марки LG Smart вартістю 14000 грн., меблі в дитячу кімнату (шафи – 2 шт, стіл письмовий, диван), загальною вартістю 3000 грн., тумбу – камін вартістю 2000 грн., шафу-купе вартістю 6000 грн. У порядку поділу майна подружжя виділити їй у власність меблі в дитячу кімнату, загальною вартістю 3000грн., телевізор марки LG 42LM660T вартістю 11476 грн., праску марки Filips GC 4887/00 вартістю 1500 грн., комп`ютер марки Bravis 153.25 вартістю 8254 грн., монітор марки Samsung SM 2033SN вартістю 2700 грн., принтер марки Samsung SCX-4300 вартістю 5200грн.; усунути перешкоди у користуванні житлом та вселити її в квартиру АДРЕСА_1 з передачею ключів від квартири.

Відповідач ОСОБА_2 позов не визнав. У відзиві зазначив, що з ОСОБА_1 він познайомився у 2002 році та спільно проживав у період з січня 2003 року по серпень 2004 року та з лютого 2005 року до кінця 2018 року. В подальшому сімейні відносини були остаточно припинені. У 2001 році, ще до знайомства з позивачкою, він придбав за свої кошти та кошти батьків будинок АДРЕСА_2 , де проживав та був зареєстрований 26 лютого 2002 року. У 2004 році він продав будинок та за ці кошти придбав квартиру АДРЕСА_1 , де був зареєстрований з 2 листопада 2004 року. ОСОБА_1 з сином проживала у спірній квартирі з лютого 2005 року та добровільно виїхала у березні 2021 року, забравши побутову техніку та меблі. У квартирі залишився холодильник LG GW-F499BNKZ та пральна машинка Direct Drive. Автомобіль марки Hyundai Tucson, д.н.з. НОМЕР_1 , придбано ним у 2019 році після припинення сімейних стосунків з ОСОБА_1 за його особисті кошти, отримані в борг, про що свідчить його реєстрація 16 травня 2019 року.

Посилаючись на те, що спірні квартира та транспортний засіб є його особистим майном, а спільне майно (меблі, побутову техніку) ОСОБА_1 вже поділила, ОСОБА_2 просив у задоволені позову відмовити.

У відповіді на відзив ОСОБА_1 наполягала на спільному проживанні однією сім`єю з ОСОБА_2 з початку 2001 року, та придбання за спільні кошти квартири (2004 рік) і автомобіля (2017 рік). Позивачка наголошувала, що у період 2001-2020 років вони з відповідачем мали спільний побут, вели спільне господарство, несли витрати на придбання та утримання будинку ( АДРЕСА_2 ), його ремонт, купували майно для сумісного користування. За кошти, отримані у 2004 році від продажу будинку АДРЕСА_2 , вони придбали спірну квартиру, а у 2017 році - автомобіль, який було лише перереєстровано у 2019 році. Надані ОСОБА_2 розписки не є належними та допустимими доказами придбання автомобіля за особисті кошти відповідача.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва  від 7 грудня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з січня 2004 по літо 2020 року. Визнано спільно набутим майном подружжя:

-квартиру АДРЕСА_1 ;

-транспортний засіб марки Hyundai Tucson, Vin - НОМЕР_2 , рік випуску 2006, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 ;

-холодильник марки LG GW-F499BNKZ вартістю 14869,00 грн.;

-телевізор марки LG 42LM660T вартістю 11476грн.;

-праску марки Filips GC 4887/00 вартістю 1500грн.;

-комп`ютер марки Bravis 153.25 вартістю 8254грн.;

-монітор марки Samsung SM 2033SN вартістю 2700грн.;

-принтер марки Samsung SCX-4300 вартістю 5200грн.;

-пральну машину марки LG Smart вартістю 14000грн.;

-меблі в дитячу кімнату (шафи – 2 шт, стіл письмовий, диван), загальною вартістю 3000грн.;

-тумбу – камін вартістю 2000грн.;

-шафу-купе вартістю 6000грн.;

В порядку поділу майна за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 та право власності на Ѕ частину транспортного засобу марки Hyundai Tucson, Vin - НОМЕР_2 , рік випуску 2006, д.н.з. НОМЕР_1

Виділено у власність ОСОБА_4 меблі в дитячу кімнату (шафи – 2 шт, стіл письмовий, диван), загальною вартістю 3000 грн., телевізор марки LG 42LM660T вартістю 11476 грн., праску марки Filips GC 4887/00 вартістю 1500 грн., комп`ютер марки Bravis 153.25 вартістю 8254 грн., монітор марки Samsung SM 2033SN вартістю 2700 грн., принтер марки Samsung SCX-4300 вартістю 5200грн.

В задоволенні позову в частині усунення перешкод шляхом вселення до квартири та передачі ключів – відмовлено. Розподілені судові витрати.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що юридичне значення має факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу лише з 1 січня 2004 року, тобто з часу набрання чинності Цивільним кодексом України. Встановивши, що сторони проживали однією сім`єю з січня 2004 року до літа 2020 року, и ОСОБА_2 не спростував презумпцію спільної власності на спірне майно, суд дійшов висновку про право ОСОБА_1 на рівну частку цього майна.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просив рішення скасувати та відмовити у позові. Апелянт посилався на ті ж обставини, якими заперечував позов, та наголошував на невірній оцінці судом зібраних доказів, зокрема, невірну оцінку показань свідків. Апелянт вважав недоведеним як факт спільного проживання сторін з 2001 року, на що спирався суд при визначенні статусу майна, так і факт придбання нерухомості (будинку, квартири) та автомобіля за спільні кошти. З січня 20019 року вони припинили проживання однією сім`єю як чоловік і жінка, мешкали в одній квартирі, вели окреме господарство. Договір купівлі-продажу автомобіля було укладено 15 лютого 2019 року після припинення фактичних сімейних відносин. При цьому ОСОБА_2 заперечував факт придбання автомобіля у 2017 році у Польщі, зазначаючи про відсутність у нього закордонного паспорту у той період.

Правом відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 не скористалась.

В судове засідання апеляційного суду позивачка ОСОБА_1 та її представник не з`явились, подали заяву про розгляд справи у їх відсутності. Справу розглянуто за участю відповідача ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_5 .

Переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог  апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що, оскільки факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, набув юридичного значення лише за нормами ЦК України, чинного з 1 січня 2004 року, то такий факт може бути встановлено тільки з цього часу. Встановивши факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 1 січня 2004 року, суд дійшов висновку, що все спірне майно, що було придбано у цей період, набуло статус спільної власності подружжя, бо цю презумпцію відповідач не спростував належними та допустимим доказами.

Проте не з усіма висновками суду можна погодитись.

Так, судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали спільно, а саме сумісно вели господарство, несли спільні витрати, купували майно для загального користування, утримували житло, його ремонтували, а також мали взаємні права та обов`язки, притаманні подружжю . Сусіди, знайомі та рідні сприймали їх за сімейну пару.

ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син ОСОБА_6 , батьком якого є ОСОБА_2 .

Сторони спочатку мешкали у будинку АДРЕСА_2 , а після жовтня 2004 року — у квартирі АДРЕСА_1 .

У будь-якому іншому шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спірний період не перебували.

Позивачка ОСОБА_1 зазначала, що такі відносини склались між ними з 2001 року.

Відповідач ОСОБА_2 наполягав, що сталі сімейні відносини між ним та ОСОБА_1 мали місце з початку 2003 року.

При цьому суд першої інстанції вірно виходив з того, що за загальним правилом дії актів цивільного законодавства у часі (стаття 58 Конституції України, стаття 5 ЦК України) такі акти регулюють відносини, які виникли після набрання ним чинності.

Кодекс про шлюб та сім`ю України (КпШС України), який був чинним до 1 січня 2004 року, не містив норми про наслідки спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Таке положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року.

Тому встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період до 1 січня 2004 року законом не передбачено.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 30 червня 2022 року у справі № 682/415/20, від 11 липня 2022 року у справі № 755/6427/19 та інш.

Факт проживання однією сім`єю з ОСОБА_1 з 2004 року відповідач не заперечує.

Встановивши цей факт, суд вважав встановленим, що такі відносини між сторонами існували до літа 2020 року.

Доказів того, що, продовжуючи проживати разом в одній квартирі, сторони фактично припинили сімейні відносини з початку 2019 року, відповідач ОСОБА_2 суду не надав.

ОСОБА_1 звернулась до суду за захистом своїх прав у вересні 2020 року, а виїхала з квартири з речами у березні 2021 року, що не заперечується відповідачем.

Свідок ОСОБА_7 підтвердила факт спільного святкування сторонами дня народження у 2020 році.

Надані ОСОБА_2 акти, складені за місцем проживання, не можуть бути достатніми доказами про припинення сторонами спільного проживання з початку 2019 року.

Отже, твердження апелянта про те, що суд першої інстанції невірно встановив період спільного проживання сторін (до літа 2020 року) , апеляційний суд вважає недоведеним.

Висновок суду першої інстанції щодо спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які не перебували у зареєстрованому шлюбі між собою та у будь-якому іншому шлюбі, у період з 1 січня 2004 року до літа 2020 року, відповідає обставинам справи та вимогам цивільного і сімейного законодавства.

Наступним є питання про обсяг та статус майна, придбаного сторонами у цей період.

Так, судом встановлено, що 15 жовтня 2004 року за договором купівлі-продажу, укладеного в нотаріальній формі, на ім`я ОСОБА_2 придбано квартиру АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 зареєстровано за цією адресою з 2 листопада 2004 року; ОСОБА_1 з сином ОСОБА_8 - з 1 лютого 2013 року.

ОСОБА_2 посилається на те, що квартиру придбано за кошти, отримані від продажу 28 серпня 2004 року житлового будинку з господарськими, побутовими спорудами та будівлями АДРЕСА_2 , який він придбав за особисті (свої та батьків) кошти у 2001 році.

Факт придбання квартири АДРЕСА_1 за кошти, отримані від продажу житлового будинку АДРЕСА_2 , не заперечувала і ОСОБА_1 (а.с. 132).

Ці обставини зазначені у мотивувальній частині судового рішення та позивачкою не спростовані.

Отже, правовий статус спірної квартири напряму залежить від статусу житлового будинку АДРЕСА_2 , кошти за продаж якого було витрачено на купівлю спірної квартири.

При вирішенні питання про правовий статус житлового будинку по АДРЕСА_2 (придбаного у 2001 році та проданого у серпні 2004 року), а, відповідно і квартири АДРЕСА_1 (придбаної у жовтні 2004 року), апеляційний суд керується наступним.

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною визначеною законом підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно за правилами статті 74 СК України.

За змістом статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюється положення глави 8 цього кодексу.

Отже, підставою для визначення майна, набутого чоловіком та жінкою, які не перебувають у шлюбі, є доведеність факту спільного проживання, а саме ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року № 5-рп/99).

За правилами статті 60 (глава 8) СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частки майна дружини та чоловіка у спільній сумісній власності є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (стаття 70 СК України).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності.

Отже, сімейне законодавство встановлює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя,  яка існує поки не спростована.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя (фактичного подружжя) визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна (постанова Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі №214/1520).

Такий висновок ґрунтується на положеннях статті  57 СК України якою визначено, зокрема, перелік видів особистої приватної власності дружини, чоловіка, до якого включене  майно, набуте нею, ним до шлюбу, а також  майно, набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Будинок АДРЕСА_2 було придбано на ім`я ОСОБА_2 10 жовтня 2001 року, тобто до набуття чинності СК України.

Отже, норми глави 8 СК України, в тому числі і передбачена ними презумпція спільної власності на придбане майно особами, які не перебувають у шлюбі, на ці відносини не розповсюджується.

Спори осіб, які живуть однією сім`єю без реєстрації шлюбу, щодо майна, придбаного до 1 січня 2004 року, мають вирішуватися згідно зі статтею 17 Закону «Про власність», норм Цивільного кодексу Української РСР 1963 року та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (пункт 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин ).

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, суди повинні виходити з того, що спільною сумісною власністю, окрім майна подружжя, є майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, статті 18, пункт 2 статті 17 Закону України «Про власність»).

Частиною 2 статті 112 Цивільного кодексу УРСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. Аналогічне положення містить і частина 1 статті 368 ЦК України.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність» майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб необхідно вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, необхідно встановити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Вказані правові висновки викладені Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15, та застосовані Верховним Судом при розгляді справи 546/912/16ц у постанові від 24 січня 2020 року, справі № 755/6427/19 від 11 липня 2022 року та інш.

Таким чином, позивачка ОСОБА_1 мала довести в суді, що будинок АДРЕСА_2 було придбано в результаті спільної праці її та ОСОБА_2 , а саме внаслідок спільних або індивідуальних трудових зусиль, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна.

Оскільки доказів, з яких можливо було б встановити факт внесення позивачкою певних коштів на придбання будинку АДРЕСА_2 , суду не надано, а презумпцію спільної власності на майно, придбане під час спільного проживання до 1 січня 2004 року, стаття 17 Закону “Про власність” та стаття 112 ЦК УРСР 1963 року не передбачали, то апеляційним судом не встановлено достатніх підстав вважати будинок АДРЕСА_2 спільним майном сторін.

На відсутність прав третіх осіб на цю нерухомість зазначено і в тексті договору купівлі-продажу житлового будинку від 28 серпня 2004 року.

Отже, статус спільної власності на житловий будинок АДРЕСА_2 суд вважає недоведеним.

Оскільки  купівля квартири  АДРЕСА_1  здійснена за кошти, отримані ОСОБА_2  від продажу цього будинку, як його особистої власності, то  відповідно до статті 57 СК України квартира АДРЕСА_1 ,  хоча і набута у період спільного проживання сторін,  але за кошти, які належали особисто відповідачу.

Тому підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 щодо визнання за нею права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , апеляційний суд не вбачає.

Враховуючи, що суд першої інстанції помилково застосував презумпцію статусу спільної власності (глава 8 СК) до майна, яке придбане до 1 січня 2004 року, не встановив підстав, передбачених статтею 17 Закону “Про власність” та не дав оцінку тому факту, що спірна квартира була придбана за кошти, отримані за житловий будинок, судове рішення в цій частині підлягає скасуванню з ухвалення в цій частині позовну нового рішення.

Водночас, апеляційний суд не вбачає підстав для скасування судового рішення в іншій частині позовних вимог.

Так, судом встановлено, що транспортний засіб марки Hyundai Tucson, Vin - НОМЕР_2 , рік випуску 2006, д.н.з. НОМЕР_1 , фактично придбано у 2017 році у період проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, що відповідно до статті 74 СК України визначає статус цього майна як спільної власності подружжя.

Презумпцію спільної власності на рухоме майно відповідач не спростував.

При цьому надані позивачем розписки про позику коштів не є достатніми доказами придбання автомобіля за власні кошти. До того ж, достеменно встановити час складання цих документів неможливо.

Крім того, судом встановлено факт проживання сторін однією сім`єю до літа 2020 року, а тому дійсний час придбання автомобіля (2017 або 2019 рік), а також факт реєстрації прав відповідача (16 травня 2019 року) не мають юридичного значення.

Доводів, які би спростовували висновки суду першої інстанції в цій частині позову, апеляційна скарга не містить.

Висновки суду першої інстанції щодо поділу меблів та побутової техніки апелянт не заперечує.

Не можуть бути достатньою підставою для скасування судового рішення і посилання в апеляційній скарзі на невірно визначені позивачкою вартість спірного майна та ціну позову.

В суді першої інстанції ОСОБА_2 не заперечував оцінку майна, наведену позивачкою.

Питання про товарознавче дослідження відповідач не порушував.

Грошову компенсацію вартості частки сторін у спільному майні суд першої інстанції не визначав.

Тому порушень прав апелянта ОСОБА_2 у цій частині апеляційний суд не вбачає.

Крім того, відповідно до статті 141 ЦПК у разі зміни судового рішення, апеляційний суд перерозподіляє і судові витрати.

При вирішенні цього питання апеляційний суд виходить з того, що позивачкою заявлені вимоги майнового характеру та немайнові вимоги.

Ціна позову (майнові вимоги) визначається вартістю частки спірного майна (152400 грн. - вартість 1/2 частки квартири; 44 060 грн. - вартість 1/2 частки автомобіля (12500 злотих х 7,05 : 2, а.с. ); 32100 грн — вартість 1/2 частки предметів побутового вжитку, а всього 228 460 грн.

Судовий збір за майновою вимогою складає 2285 грн.

Судовий збір за встановлення юридичного факту — 420,40 грн.

Судовий збір за немайновою вимогою — 840,80 грн.

Отже, розмір судового збору при поданні позову мав складати 3546,20 грн.

Враховуючи, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково (визнання права власності на 1/2 частку автомобіля (44 060грн.) та інше майно (32 100 грн.), то пропорційно задоволеним вимогам відшкодуванню позивачці підлягає 761,60 грн. судового збору за майновою вимогою та 420,40 грн. за вимогою про встановлення юридичного факту, а всього 1182 грн.

Розмір судового збору при поданні апеляційної скарги - 150 % судового збору, що підлягав сплаті при поданні позовної заяви, що складає 5319 грн. (3546 х 150%).

При поданні апеляційної скарги ОСОБА_2 сплатив 7547,20 грн., які попередньо визначені апеляційним судом за змістом судового рішення. Переплата складає 2213 грн., які мають бути повернуті відповідачеві з державного бюджету.

Вимоги апелянта за апеляційною скаргою задоволені частково, відмовлено у визнанні прав за ОСОБА_1 на 1/2 частку квартири, вартість якої складає 152400 грн.

Пропорційна частка судового збору за цією вимогою складає 2286 грн. (1524 х 150%), які підлягаю відшкодуванню апелянту.

Керуючись статтями 374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 7 грудня 2021 року в частині визнання квартири АДРЕСА_1 спільним майном та визнання за ОСОБА_1 права власності за 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Судове рішення в іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 залишити без змін.

Судове рішення в частині розподілу судових витрат змінити, зменшити стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судових витрат з 3760,52 грн. до 1182 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2286 грн. судових витрат, сплачених ним при поданні апеляційної скарги.

Зобов`язати фінансовий орган – Управління державної казначейської служби України у м. Миколаєві повернути ОСОБА_2 надмірно сплачений ним 21 червня 2022 року судовий збір за квитанцією №0.0.2584414517.1 у розмірі 2213 грн. (дві тисячі двісті тринадцять), що був сплачений на розрахунковий рахунок НОМЕР_3 , МФО 899998.

Постанова набирає законної сили з дня  прийняття, але за наявності підстав, передбачених статтею 389 ЦПК, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання  повного судового рішення.

Головуючий                                        О.О.Данилова

Судді:                                                В.В.Коломієць

Н.О.Шаманська

--------------------------------

повну постанову складено 15 вересня 2022 року