ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 вересня 2022 року                                                                        м. Чернівці

справа № 716/1273/20

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого        Владичан А. І.

суддів: Кулянди М.І., Перепелюк І.Б.

секретар Собчук І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних на стороні відповідача ОСОБА_3 про визнання недійсним договору, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 13 липня 2022 року, та додаткове рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 04 серпня 2022 року (головуючий у 1-й інстанції Сірик І.С.),-

В С Т А НОВ И В :

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третьої особи, яка не заявляє самостійних на стороні відповідача ОСОБА_3 про визнання недійсним договору.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 73 років, померла її мати ОСОБА_4 . Починаючи з 2002 року і до дня смерті матері вона здійснювала за нею догляд та проживала разом із нею, оскільки мати потребувала сторонньої допомоги через поганий стан здоров`я. Мати неодноразово зазначала, що належну їй квартиру за адресою АДРЕСА_1 вона, як її донька успадкує.

Наприкінці лютого 2006 року стан здоров`я її матері погіршився, у зв`язку із чим вона потрапила на стаціонарне лікування до Заставнівської центральної районної лікарні. Інколи провідати її матір приходила онучка ОСОБА_4 – ОСОБА_2 .

Посилалася на те, що оскільки вона здійснювала догляд за матір`ю, проживала разом із нею, від прийняття спадщини не відмовлялася тому вважається такою, що прийняла спадщину.

________________________________________________________________________

Провадження 22ц/822/739/22

  Однак їй стало відомо, що у березні 2006 року між відповідачкою ОСОБА_2  та її матір`ю було укладено договір довічного утримання, згідно якого до відповідачки перейшло право власності на належну її матері квартиру за адресою  АДРЕСА_2 . 

В подальшому на підставі рішення виконавчого комітету Кострижівської селищної ради №10/3 від 31.10.2011 року взамін договору довічного утримання було видано свідоцтво про право власності від 07.11.2011 року.

Зазначала, що основним обов`язком, який виникає у набувача за договором довічного утримання є обов`язок догляду за особою, яка передає своє майно, аж до моменту її смерті. Також у набувача в подальшому існує обов`язок щодо поховання відчужувача за договором довічного утримання, однак відповідача обов`язку по догляду за її покійною матір`ю не здійснювала, так як лише вона здійснювала догляд за матір`ю, впродовж багатьох років, тоді як формально цей обов`язок був покладений на відповідачку. Похованням матері також вона займалася, а не відповідачка. Крім того, даний договір був укладений ОСОБА_5 після перенесеного інсульту, тому враховуючи вік померлої та її незадовільний стан здоров`я, під час укладення договору ОСОБА_4 не усвідомлювала та не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

Вважала, що договір довічного утримання укладений між її матір`ю ОСОБА_4 та ОСОБА_2 є таким, що вчинений під впливом помилки та таким, що підлягає визнанню недійсним у судовому порядку.

ОСОБА_4 не усвідомлювала та не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними під час підписання договору довічного утримання, оскільки оскаржуваний договір підписувався під час її перебування у Кострижівській селищній лікарні одразу після перенесеного нею інсульту, і відповідно її покійна матір помилялася щодо обставин що мають істотне значення внаслідок перенесеного інсульту, так як інсульт це гостре порушення мозкового кровообігу.

  Просила визнати недійсним договір довічного утримання (догляду) укладений 06.03.2006 року між  ОСОБА_4 та  ОСОБА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Заставнівського районного нотаріального округу Бурдейним Юрієм Івановичем за реєстровим номером 950. Рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 13 липня 2022 року в задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.

Додатковим рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 04.08.2022 року заяву представника третьої особи ОСОБА_3 адвоката Спіжавка Тараса Григоровича про вирішення питання щодо розподілу судових витрат задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000 гривень.

   Не погоджуючись з вказаними рішеннями суду ОСОБА_1 , подала апеляційну скаргу, посилаючись на незаконність та необґрунтованість оскаржуваних рішень, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушенням норм матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги мотивує тим, що в липні 2020 року їй стало відомо, що колишній чоловік її доньки ОСОБА_2 , а саме ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом про поділ спільного майна подружжя, зокрема і квартири АДРЕСА_3 , яка належала її матері ОСОБА_4 (бабусі ОСОБА_2 ). Зі слів доньки дізналася, що у березні 2006 року між її донькою та її матір`ю , в той момент коли її мати перебувала в лікарні після перенесеного інсульту, було укладено договір довічного утримання, згідно якого до ОСОБА_2 перейшло право власності на квартиру АДРЕСА_3 , яка належала її матері.

Вказує, що оскільки оспорюваний договір укладався в лікарні одразу після перенесення ОСОБА_4 інсульту, що безумовно впливало на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, тому такий договір є недійсним.

Посилається на те, що відповідачка в судовому засідання позов визнала, надавши відповідну заяву та особисто пояснювала, що ніколи утриманням та доглядом своєї бабуся не займалася, договір довічного утримання був укладений у лікарні під час перенесення бабусею інсульту, про вказаний договір вона своїй матері не говорила, оскільки на укладенні такого договору наполягала на той час сім`я її колишнього чоловіка, яка і займалася привезенням нотаріуса до лікарні.

  Враховуючи, що відповідач визнала позов, суд першої інстанції повинен був ухвалити рішення про задоволення позову, оскільки у даній справі немає жодних доказів, які б свідчили що рішення про задоволення позову може порушити права інших осіб. Відповідач ОСОБА_2  є одноосібним власником квартири  АДРЕСА_3 , яку вона отримала від своєї бабусі. Колишній чоловік відповідачки ОСОБА_3 , за власною ініціативою вступив до участі у справі в якості третьої особи, не має жодних прав до спірної квартири, а тому його права не зачіпаються рішенням суду про задоволення позову.

Крім того вказує, що не погоджується із додатковим рішенням суду першої інстанції, оскільки про наявність судового засідання про розгляд заяви про стягнення витрат на правничу допомогу їй не було відомо, а тому вона не змогла подати заяву про зменшення судових витрат на правову допомогу.

Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення заявленої суми витрат на правову допомогу оскільки у задоволенні позовних вимог відмовлено, оскільки у даній справі представник третьої особи повністю знехтував приписами ч.1 ст.134 ЦПК України, та навіть не вважав за необхідне звернутися до суду із письмовими поясненнями на позов, або, хоча б окремо подати попередній орієнтовний розрахунок судових витрат. За таких обставин суд першої інстанції повинен був відмовити у відшкодуванні витрат на правову допомогу із застосуванням приписів ч.2 ст.134 ЦПК України.

Крім того, з матеріалів справи вбачається завищеність суми витрат, яка зазначена в актах наданих третьою особою, оскільки згідно акту виконаних робіт №2 від 10.02.2021 року, зустріч консультації клієнта, узгодження правової позиції, збір доказів, підготовка адвокатський запитів зайняли в адвоката 10 годин та вартість 10000 гривень. Провадження у справі відкрито 14.09.2020 року акт складений 10.02.2021 року, однак з січня 2020 року по грудень 2021 року ОСОБА_3 перебував в Німеччині, тому жодних зустрічей адвоката із клієнтом не могло бути. Аналогічно, як і не було збору доказів по справі, направлення адвокатських запитів в межах даної справи, отримання доказів на адвокатські запити, а також необхідності 10 годинних консультацій в розмірі 10000 гривень.

Враховуючи відсутність будь-яких письмових пояснень третьої особи, збору доказів, зустрічей із клієнтом та вчинення інших юридично значущих дій, витрати на правову допомогу на рівні 15 000 гривень є явно завищеними.

Разом з тим, зазначає, що третьою особою не надано суду детального опису робіт з посиланням на конкретну кількість часу витраченого на кожну дію у справі, а відсутність деталізованого розрахунку наданої правової допомоги є ще однією окремою підставою для відмови у відшкодуванні витрат на правову допомогу.

Просить скасувати рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 13 липня 2022 року, та постановити нове судове рішення яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі. Скасувати додаткове рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 04.08.2022 року, та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні вимог третьої особи про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги, оскільки жодних доказів, які б свідчили про не усвідомлення своїх дій ОСОБА_6 , матеріали справи не містять. При цьому приватний нотаріус, який посвідчував договір довічного утримання, однозначно висловився про повну дієздатність ОСОБА_7 .

Посилається на те, що про існування оспорюваного договору довічного утримання апелянту було відомо протягом багатьох років, але звернутися до суду вирішила тільки зараз, тому він переконаний що таке звернення обумовлене слуханням іншої справи щодо поділу квартири як спільного сумісного майна подружжя. апелянтом пропущений строк позовної давності на оскарження даного правочину.

Просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

  Заслухавши доповідача про суть оскаржуваного рішення, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, враховуючи наступне.

Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, тобто ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно зі статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, тощо.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 13 липня 2022 року відповідає.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено жодними належними та допустимими доказами, які б дали підстави вважати, що ОСОБА_4 на момент вчинення оспорюваного правочину не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, в зв`язку з чим укладений договір вважався би укладеним під впливом помилки та таким, що підлягає визнанню недійсним.

Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша

статті 1 ЦК України).

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Частиною другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до частини першої статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 15.05.2010 року (а.с.8).

ОСОБА_4 , являється матір`ю позивача ОСОБА_1 , що вбачається із копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 08.05.1959 р. (а.с. 9).

Як вбачається із свідоцтва про укладення шлюбу, ОСОБА_8 22.02.1981 року уклала шлюб з ОСОБА_9 та змінила прізвище на " ОСОБА_10 " (а.с.10).

06.03.2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання, який посвідчений приватним нотаріусом Заставнівського районного нотаріального округу Чернівецької області Бурдейним Ю.І. та зареєстрований в реєстрі за № 950 (а.с.56).

Згідно вказаного договору довічного утримання від 06.03.2006 року, відчужувач ОСОБА_4 передала у власність відповідача ОСОБА_2 належну їй квартиру за адресою АДРЕСА_1 , а відповідач зобов`язалася надавати відчужувачу ОСОБА_4 довічне утримання та догляд.

07.11.2011 року на підставі рішення виконавчого комітету Кострижівської селищної ради №10/3 від 31.10.2011 року взамін Договору довічного утримання було видано ОСОБА_2 свідоцтво про право власності.

Відповідно до ст. 744 ЦК України визначено, за договором довічного тримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Згідно з ст. 745 ЦК України договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Підставою для звернення до суду з даним позовом ОСОБА_1 обґрунтовувала невідповідністю оспорюваного договору довічного утримання загальним підставам дійсності правочинів, зазначених у частині 5 статті 203 ЦК України, оскільки такий договір було укладено під впливом помилки за обставин перебування її матері в лікарні, після перенесеного інсульту, що свідчить про те, що вона на момент укладання договору довічного утримання не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 міститься висновок про те, що «недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину недійсним, повинен довести суду відсутність в усіх учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Відповідно до статей 79, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За правилами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 у порушення статей 79, 81 ЦПК України не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту недійсності спірного договору довічного утримання.

Таким чином, обравши способом захисту своїх прав визнання договору довічного утримання недійсним, позивачка ОСОБА_1 у силу положень ЦПК України щодо змагальності сторін зобов`язана довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог, що нею не виконано, хоча є процесуальним обов`язком.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність доказів на обґрунтування позовних вимог, не доведено відсутності волевиявлення ОСОБА_4 на укладення спірного правочину, або ті обставини, що вона на момент укладання договору довічного утримання не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати.

Крім того, як встановлено судом першої інстанції, приватний нотаріус Бурдейний Ю.І., який посвідчував договір довічного утримання, однозначно висловився про повну дієздатність ОСОБА_4 при укладанні договору.

Відповідно до глави 6 розділу I Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, нотаріус зобов`язаний установити волевиявлення особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії, та встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину. Установлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін. Установлення дійсних намірів однієї із сторін правочину може бути здійснено нотаріусом за відсутності іншої сторони. Правочин посвідчується нотаріусом, якщо кожна із сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на правочині.

Враховуючи наведене колегія суддів приходить до висновку, що в момент підписання договору довічного утримання особи, які його підписали, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі. Правочин був вчинений у формі, встановленій законом, посвідчений нотаріально та зареєстрований у встановленому порядку. Правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, про що зазначено в договорі.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що відповідачкою не виконувалися умови укладеного договору, колегія суддів наголошує, що невиконання відповідачем умов договору довічного утримання не є підставою для визнання його недійсним, а могло бути підставою для звернення до суду з позовом про його розірвання.

Суд виходить із того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після його укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 02 лютого 2022 року у справі № 676/2884/19, від 22 грудня 2021 року у справі № 711/11701/17.

Таким чином, наслідком невиконання або неналежного виконання договору довічного утримання відповідно до вимог статті 755 ЦК України є його розірвання. У справі, що переглядається, відсутні будь-які посилання на докази, що за життя ОСОБА_4 оспорювала договір довічного утримання, відсутні.

Суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що позивачем не наведено жодних мотивів, які б давали підстави вважати, що ОСОБА_4 на момент вчинення оспорюваного правочину не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, в зв`язку з чим укладений Договір вважався би укладеним під впливом помилки та таким, що підлягає визнанню недійсним. 

Щодо доводів апеляційної скарги про визнання позову відповідачкою, тому суд першої інстанції повинен був ухвалити рішення про задоволення позовних вимог, то колегія суддів зазначає наступне.

Визнання позову відповідачем не є безумовною підставою для його задоволення, ураховуючи, що вирішуючи спір по суті суд повинен дослідити матеріали справи, надати належну правову оцінку наявним у справі доказам та ухвалити судове рішення з урахуванням вимог законності та обґрунтованості, а не виходити виключно із факту визнання позову відповідачем.

Вказаного висновку  дійшов  Верховний Суд  у постанові від 10 вересня 2018 року по справі № 588/11/17.

Згідно з імперативними вимогами ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Якщо одна із сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.

Вмотивованість рішень суду необхідно розглядати як самостійну вимогу, яка не є тотожною вимогам законності й обґрунтованості.

Згідно з існуючим науковим підходом, обґрунтованим є судове рішення, якщо воно ухвалене судом на підставі обставин у судовій справі, які повно і всебічно з`ясовані на основі доказів, що були досліджені судом. Вмотивованим є судове рішення, в якому належним чином зазначені підстави, на яких воно ґрунтується. Під умотивованістю розуміється повне і всебічне відображення в рішенні суду мотивів, якими він керувався при ухваленні свого рішення, при оцінюванні доказів для встановлення наявності або відсутності обставин, на які сторони посилалися як на підґрунтя своїх вимог і заперечень, із зазначенням, чому певні докази були взяті до уваги або відхилені, й віддзеркалення мотивів щодо позиції суду при застосуванні норм матеріального і процесуального права.

Мотивованість судового рішення є свідченням того, що доводи та міркування сторін (учасників) судового процесу були належним чином оцінені та враховані або відхилені судом на підставі конкретно визначених мотивів; усім зібраним у справі доказам (зібраним судом або поданим учасникам справи) було надано належну правову оцінку; надано обґрунтування прийняття (врахування) та відхилення кожного доказу; наведені норми права, якими урегульовані спірні правовідносини, з наданням обґрунтування того, чому ті чи інші правові норми мають бути застосовані у конкретній спірній ситуації, враховуючи попередні два пункти.

Відповідно до ч. 4 ст. 245 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються: 1) фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; 2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення;3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; 4) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду; 5) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; 6) норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.

Колегія суддів  вважає, що судом першої інстанції вказані положення законодавства  враховано, норми права та мотиви їх застосування зазначені, обставини справи встановлені, тому доводи апеляційної скарги, що суд повинен обмежитись лише висновком про задоволення позову, у зв`язку із визнання позову відповідачем є безпідставними.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив судове рішення, яке відповідає вимогам закону.

Щодо доводів апеляційної скарги про незаконність додаткового рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 04 серпня 2022 року, то колегія суддів зазначає наступне.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Згідно із ч.1 ст. 13 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч.1 ст. 141ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 2 ст. 141 ЦПК України, встановлено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі, гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно із частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі, впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Суд також враховує положення частини шостої статті 137 ЦПК України, за якими обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Статтею 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» передбачено, що видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 зазначеного Закону).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що третя особа ОСОБА_3 у порушення вимог статті 181 ЦПК України  не подав письмових пояснень на позов, та не додав попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, які очікує понести у зв`язку з розглядом справи, що в свою чергу може бути підставою для скасування оскаржуваного додаткового рішення суду першої інстанції, оскільки згідно з частиною другою статті 134 ЦПК України у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

Зазначене узгоджується із положенням частини першої статті 182 ЦПК України про те, що учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а  також запереченнях проти заяв і клопотань при розгляді справи судом.

Відповідно до частин першої-другої статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку з розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

Аналіз частини другої статті 134 ЦПК України свідчить про те, що у разі неподання попереднього розрахунку у суду є право відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат.

Як вбачається із матеріалів справи, 12 жовтня 2020 року ОСОБА_3 , від імені якого діє адвокат Спіжавка А.Ю., подав до суду заяву про залучення його як третьої особи. Ухвалою Заставнівського районного суду Чернівецької області від 12.10.2020 року залучено до участі у цивільній справі №716/1273/20 в якості третьої особи яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_3 .

Таким чином на момент подання заяви ОСОБА_3 ,

( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) вже був обізнаний про розмір витрат на професійну правничу допомогу, які він очікує понести та не мав жодних об`єктивних перешкод для зазначення вказаного розрахунку в поданій заяві. Більш того, заяву про вступ ОСОБА_3 у справу в якості третьої особи, подано адвокатом Спіжавкою А.Ю., яка могла надати попередній (орієнтовний) розрахунок наданих нею послуг.

Отже, в даному випадку виконання вимог частини першої статті 134 ЦПК України цілком залежало від дій третьої особи та його представника.

Відповідно до частини четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За змістом частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами.

Зважаючи на те, що третьою особою не надано орієнтовного розрахунку суми судових витрат на професійну правничу допомогу, розмір яких йому та його адвокату був достовірно відомий ще на час вступу у справу, колегія суддів використовуючи свої дискреційні повноваження, передбачені частиною другою статті 134 ЦПК України, з урахуванням обставин, встановлених у справі, не вбачає підстав для задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення, тому постановлене судом першої інстанції додаткове рішення від 04 серпня 2022 року підлягає скасуванню.

Крім того, колегія суддів зазначає, що як вбачається із матеріалів справи, 18 липня 2022 року протягом п`яти днів, з дня проголошення судового рішення, адвокатом Спіжавка Т.Г., який згідно ордеру серії СЕ №1008659 від 28.04.2022 року, представляє інтереси ОСОБА_3 , подано до суду заяву про судові витрати, до якої долучив договір про надання правової допомоги укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_11 від 08.01.2020 року, додаток №2 до договору від 05.01.2021 року, згідно умов якого оплата правової допомоги становить 1 000 гривень за кожну годину витраченого виконавцем часу для виконання послуг відповідно до договору, а також акт виконаних робіт №2 від 10.02.2021 року. (а.с.11-12 т.2).

Як вбачається із акту виконаних робіт №2 від 10.02.2021 року адвокат надав, а клієнт прийняв наступні послуги у справі за № 716/1273/20 а саме: зустріч, консультація клієнта, узгодження правової позиції, збір доказів, підготовка адвокатських запитів (затрачено часу 10 годин, вартість 10000 грн.); підготовка та подання заяви про ознайомлення з матеріалами справи, підготування та подання заяви про виклик свідка, ознайомлення із матеріалами справи, участь у судових засіданнях (затрачено часу 5 годин, вартість 5000 грн.); загальна сума гонорару 15000 гривень.

Зазначеним актом передбачається, що сторони претензій один до одного не мають.

Згідно положень частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, однак як вбачається із акту виконаних робіт №2 від 10.02.2021 року, адвокатом Спіжавка А.Ю. зазначений загальний перелік послуг наданих клієнту, без детального його опису, що унеможливлює суд визначити реальний обсяг наданого адвокатом Спіжавка А.Ю. своєму клієнту ОСОБА_3 , правничої допомоги, що свідчить про належне не обґрунтування понесення ним витрат за надання правничої допомоги у розмірі 15 000 грн у суді першої інстанції.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.

Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2020 року у справі № 757/16448/17-ц (провадження № 61-48191св18).

Із врахуванням вищевикладеного, колегія суддів зазначає, що не надання попереднього розрахунку судових витрат не є безумовною підставою для відмови у їх стягненні, якщо такий розрахунок попередньо (з першою заявою по суті спору) не надавався, однак колегія суддів застосовуючи положення закону про завдання та принципи цивільного судочинства, пропорційність у цивільному судочинстві, а також конкретні обставини справи, вимоги, з якими третя особа звернулася до суду, приходить до висновку про відмову у задоволення заяви про стягнення судових витрат та скасуванні додаткового рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 04 серпня 2022 року.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня  2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Керуючись ст.ст. 374, 376 ЦПК України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 13 липня 2022 року, залишити без змін.

Додаткове рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 04 серпня 2022 року скасувати.

В задоволенні заяви представника третьої особи ОСОБА_3 , адвоката Спіжавки Тараса Григоровича, про вирішення питання щодо розподілу судових витрат у справі за позовом  ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_3 про визнання недійсним договору, відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.

Дата складання повного тексту постанови 23 вересня 2022 року.

Головуючий А.І. Владичан

Судді: М.І. Кулянда

І.Б. Перепелюк