Справа № 638/622/22

        Провадження № 2/638/3274/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.10.2022 Дзержинський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого судді за участю секретаря судового засідання- Поволяєвої О.В., - Шевцової А.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

19 січня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області (далі – ГУ ПФУ в Харківській області), Державної казначейської служби України (далі – ДКЗ України) про відшкодування моральної шкоди, в якому просив суд стягнути солідарно з державного бюджету на його користь компенсацію моральної шкоди, в розмірі 50 000,00 грн.

Позов мотивовано тим, що рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 20 січня 2020 року зобов`язано ГУ ПФУ в Харківській області нарахувати та виплатити позивачу пенсію за період з вересня 2018 року по теперішній час.

Зазначене судове рішення відповідачем не виконано, у зв`язку з чим 27 жовтня 2021 року державним виконавцем винесена постанова про закінчення виконавчого провадження з одночасним направленням повідомлення про вчинення злочину посадовими особами ГУ ПФУ в Харківській області.

На день звернення позивача до Дзержинського районного суду м. Харкова рішення суду не виконане, порушені права позивача на отримання пенсійних виплат не відновлені.

Таким чином тривалим невиконанням посадовими особами ГУ ПФУ в Харківській області рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20 січня 2020 року позивачу завдано моральну шкоду.

15 лютого 2022 року представником ДКЗ України подано відзив на позов, в якому просив суд у задоволенні позову відмовити. Зазначив, що у справах про відшкодування шкоди державою кошти підлягають стягненню з державного бюджету без вказівки суб`єкта виконання. Сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов`язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинили моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань. Позивач не надав до суду доказів понесених моральних втрат та причинного зв`язку між бездіяльністю відповідача та завданням моральної шкоди.

16 лютого 2022 року представником ГУ ПФУ в Харківській області подано до суду відзив на позов, в якому проти задоволення позову заперечував, зазначив, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20 січня 2020 року виконано в добровільному порядку, здійснено нарахування та виплата поточної пенсії позивачу. Останньому нараховано доплату, яка виникла за період з 01 жовтня 2018 року по 31 жовтня 2019 року у розмірі 104634,31 грн., яка міститься на особистому рахунку ОСОБА_1 в Пенсійному фонді України та буде виплачена за наявності бюджетного фінансування, відповідно до Порядку «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637. Відповідно до цієї постанови, виділення коштів для виплат здійснюється Пенсійним фондом України в межах наявних бюджетних призначень Пенсійному фонду України на цю мету шляхом перерахування коштів боржнику.

В судове засідання позивач та представники відповідачів не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Позивач в позові та представник ГУ ПФУ в Харківській області у відзиві просили суд розглядати справу без їх участі.

Представник ДКЗ України про причини неявки суд не повідомив, клопотання про відкладення розгляду справи не надав.

Суд, дослідивши матеріали справи, встановив наступні факти та відповідні ним правовідносини.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 20 січня 2020 року, яке набрало законної сили 20 лютого 2020 року, зобов`язано ГУ ПФУ в Харківській області нарахувати та виплатити позивачу пенсію за період з вересня 2018 року по теперішній час.

На виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20 січня 2020 року держаним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Харківській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Нагорною К.В. відкрито виконавче провадження № 65260962.

27 жовтня 2021 року держаним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Харківській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Нагорною К.В. було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження, в якій зазначено, що рішення суду не виконано без поважних причин, а його виконання без участі боржника неможливе.

Стосовно позивних вимог щодо стягнення з ГУ ПФУ в Харківській області моральної шкоди, спричиненої тривалим невиконанням рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20 січня 2020 року, то суд дійшов висновку про їх часткове задоволення, зважаючи на наступне.

Згідно із ст. 3 Конституції України держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами ст.ст. 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади або органом місцевого самоврядування визначені ст.ст. 1173, 1174 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Згідно із ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до ст. 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Відповідно до цієї норми обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу.

Результат системного аналізу вказаних вище норм матеріального права дозволяє дійти висновку, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю відповідача - ГУ ПФУ в Харківській області, відшкодовується державою незалежно від його вини в порядку, визначеному законом.

Судом встановлено, що спірні правовідносини між сторонами (позивачем та ГУ ПФУ в Харківській області) виникли з підстави тривалого невиконання ГУ ПФУ в Харківській області рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20 січня 2020 року, яке набрало законної сили.

Відповідно до ч. 2, 4 ст. 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.

В рішеннях Конституційного Суду України неодноразово було зазначено, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п. 2 мотивувальної частини рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012, п. 2 мотивувальної частини рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 ); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року, право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.

Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.

Надані представником ГУ ПФУ в Харківській області у відзиві на позов пояснення щодо відсутності вини у невиконанні рішення суду, яке пов`язано з відсутністю бюджетних коштів, не є правовою підставою для відмови у задоволенні позову в частині вимог, пред`явлених до ГУ ПФУ в Харківській області, у зв`язку з невиконанням судового рішення. Представником відповідача не надано доказів правомірності невиконання вказаного вище судового рішення. 

Відповідно до чіткої й усталеної практики Європейського Суду з прав людини (надалі – ЄСПЛ) право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – Конвенція), було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов`язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (див. рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", п. 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (див. рішення у справі "ImmobiliareSaffi" проти Італії", заява N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).

Проблема невиконання остаточних рішень проти держави розглядалась у пілотному рішенні ЄСПЛ проти України у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" від 15 жовтня 2009 року, заява N 40450/04), а також у ряді інших справ проти України, які також розглядались на основі усталеної практики суду з цього питання.

У п. 53 цього рішення ЄСПЛ зауважив, що саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (рішення у справі Войтенка; рішення у справі "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine), N 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі "Дубенко проти України" (Dubenko v. Ukraine), N 74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі "Козачек проти України" (Kozachek v. Ukraine), N 29508/04, від 7 грудня 2006 року). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі "Шмалько проти України" (Shmalko v. Ukraine), N 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine), N 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі "Крищук проти України" (Kryshchuk v. Ukraine), N 1811/06, від 19 лютого 2009 року).

В одній з перших справ проти України, в якій ЄСПЛ розглядав питання наявності ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг на тривале невиконання судових рішень, суд зазначив свою практику, яка полягає у тому, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого ст. 1 Протоколу N 1 (п.53 рішення ЄСПЛ у справі "Войтенко проти України" від 29 червня 2004 року N 18966/02).

При цьому, беручи до уваги усталену практику (рішення від 15 жовтня 2009 року у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", заява N 40450/04, п. п. 56 - 58 та 66 - 70) ЄСПЛ неодноразово постановляв, що у зв`язку з тривалим невиконанням рішень, винесених на користь заявників, мало місце також порушення ст. 13 Конвенції, оскільки заявники не мали ефективного національного засобу юридичного захисту, за допомогою якого вони могли б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням.

У той же час, Україну було зобов`язано вжити необхідних заходів для вирішення цієї проблеми, зокрема, запровадити ефективні засоби юридичного захисту або поєднання таких засобів, здатні забезпечити адекватне та достатнє відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання рішень національних судів відповідно до принципів Конвенції, які закріплені в практиці Суду (див. рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", згадане вище, п. 94 та п. 5 резолютивної частини).

У п. 1 ст. 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" зазначено, що "Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою, і без укладання спеціальної угоди, юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції", а ст.ст. 13 і 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" від 23.02.2006 року передбачено, що "при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права" та змінюють практику застосування національного закону відповідно до Рішення цього Суду.

Отже, забезпечення адекватного та достатнього відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання рішень національних судів є прямим обов`язковим держави. При цьому, держава, запровадивши компенсаторний засіб юридичного захисту, має подбати про те, щоб такий засіб не вважався неефективним.

Стосовно останнього критерію ЄСПЛ також зазначив, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація - коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (див. згадані вище рішення у справах Скордіно, пп. 203 - 204, та Вассермана, п. 50). Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов`язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу (див. згадане вище рішення у справі Бурдова, п. 100).

Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальністю, презумується.

Судовий акт, який набрав законної сили, підлягає обов`язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов`язок. Це означає, що особа, якій належить виконати судовий акт, повинна здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому  ст. 8 Конституції України принципу верховенства права.

При вирішенні питання відносно того, чи спричинена позивачу моральна шкода невиконанням судового рішення, що набрало законної сили, суд вважає, що факт невиконання ГУ ПФУ в Харківській області ухваленого рішення, що набрала законної сили, свідчить про наявність негативних емоцій позивача внаслідок тривалого невиконання судового рішення, що перебуває у причинно-наслідковому зв`язку із діями відповідача, а відтак завдало моральної шкоди позивачу.

 Оскільки невиконання вищевказаного рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20 січня 2020 року триває, позивач зазнав душевних страждань та йому завдано моральної шкоди.

За цих обставин, оскільки неможливість для позивача отримати виконання рішення, винесеного на його користь, протягом тривалого строку становить втручання у його право на мирне володіння своїм майном та є порушенням вимог § 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Протоколу N 1, суд дійшов висновку, що через душевні страждання, які позивач зазнав у зв`язку з надмірно тривалим невиконанням остаточного рішення з вини ГУ ПФУ в Харківській області, за дії (бездіяльність) якого держава несе відповідальність, відповідно до ст. 56 Конституції України, ст.ст. 23, 1167, 1173, 1174 ЦК України, позивач має право на відшкодування йому за рахунок держави моральної шкоди.

Суд вважає необґрунтованими доводи представника ГУ ПФУ в Харківській області щодо невиконання постанови у зв`язку з відсутністю бюджетних асигнувань, зважаючи на наступне.

У рішенні ЄСПЛ від 17 січня 2006 року по справі "Гордєєви і Гурбик проти України" зазначено, що державний орган не може довільно посилатись на брак коштів для оплати заборгованості, присудженої рішенням суду. Таким чином, відмовою протягом декількох років здійснити необхідні заходи для виконання остаточних судових рішень державні органи України частково позбавили положення пункту 1 статті 6 Конвенції її корисного ефекту. Цього достатньо для того, щоб суд міг зробити висновок про те, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

Отже, відповідно до правової позиції Європейського суду, в тому числі, рішення ЄСПЛ від 08 листопада 2005 року по справі "Кечко проти України" (Заява № 63134/00), якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. Тобто, органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Відтак доводи представника відповідача про недостатнє фінансування за бюджетною програмою не узгоджується із правовою позицією Європейського суду з прав людини.

Беручи до уваги встановлений судом факт невиконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20 січня 2020 року та практику Європейського суду з прав людини з вказаного питання, суд вважає, що в даному випадку тривалість невиконання судового рішення є надмірною і не відповідає положенням ЗУ "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень".

Стосовно доводів представника ГУ ПФУ в Харківській області про необґрунтованість вимоги щодо відшкодовування моральної шкоди, то суд вважає їх неспроможними, зважаючи на те, що відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальністю, презумується.

Доводи представника відповідача на відсутність причинно-наслідкового зв`язку між бездіяльністю відповідача під час виконання судового рішення та моральною шкодою позивача, суд також вважає неспроможними, оскільки невиконання рішення суду на користь позивача протягом тривалого часу зумовлено, в тому числі й діями відповідача, який своєчасно не вжив заходів, необхідних для виконання остаточного судового рішення, зважаючи на що суд дійшов висновку щодо наявності причинно-наслідкового зв`язку між бездіяльністю та шкодою.

Щодо визначення розміру суми відшкодування моральної шкоди, що підлягає стягненню з держави у зв`язку з тривалим невиконанням ГУ ПФУ в Харківській області рішення суду, то суд дійшов наступних висновків.

Положеннями ч. 1-3 ст. 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно з роз`ясненнями, які містяться у пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 25 травня 2001 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою належить розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності, прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

В постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року по справі № 638/6944/16-ц зазначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне-за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Дослідивши обставини справи, які слугували підставою для завдання моральної шкоди позивачу, суд зазначає, що такими обставинами є тривале невиконання судового рішення, що набрало законної сили.

Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17 зазначено, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано. При цьому, в сила ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача – органу державної влади.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (Рішення у справі «Рисовський проти України», «Антоненков та інші проти України»).

Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчити про спричинення моральної шкоди.

При визначенні розміру відшкодування спричиненої позивачу моральної шкоди суд виходить із засад розумності, виваженості та справедливості, враховує характер і обсяг страждань, яких зазнав позивач, їх глибину, тривалість, характер немайнових витрат, вік, стан здоров`я позивача та визначає розмір спричиненої позивачу моральної шкоди в сумі 1000,00 грн.

В іншій частині позовних вимог суд відмовляє, оскільки позивачем всупереч вимог ст. 12, 13, 81 ЦПК України не доведений факт спричинення йому моральної шкоди в більшому розмірі, ніж 1000,00 грн.

Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Окрім того, слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 25 Бюджетного кодексу України Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Згідно підпункту 1 пункту 3 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 року №215, реалізація державної політики у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, коштів клієнтів відповідно до законодавства, бухгалтерського обліку виконання бюджетів є основними завданнями Казначейства.

Відповідно до покладених завдань ДКЗ України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду (підпункт 3 пункту 4 цього Положення).

Частиною 2 ст. 5 ЦПК України визначено, що у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Враховуючи покладених завдань ДКЗ України, суд вважає, що в даному випадку ефективним способом захисту буде стягнення з ДКЗ України шляхом безспірного списання з єдиного рахунку ДКЗ України на користь позивача у рахунок відшкодування моральної шкоди грошової суми у розмірі 1000,00 грн., відповідно до Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 845 від 03 серпня 2011р., з подальшими змінами.

Оскільки судом не встановлено спільність дій відповідачів щодо тривалого невиконання судового рішення, підстави для солідарного стягнення моральної шкоди відсутні.

Оцінюючи інші доводи і аргументи позивача та представників відповідачів, викладені у позові та відзивах на позов, а також висловлені під час судового розгляду справи, суд керується прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, викладеної зокрема в рішенні від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», відповідно до якої хоча п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. "Руїз Торія проти Іспанії" (RuizToriya v. Spaine), рішення від 09 грудня 1994 р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Керуючись ст. 2, 4, 10-13, 76-81, 89, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України,-

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди – задовольнити частково.

Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди 1000,00 грн. (одна тисяча гривень нуль копійок).

В іншій частині позову - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 Цивільного процесуального кодексу України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 03 листопада 2022 року.

Суддя О.В. Поволяєва