ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 593/920/21Головуючий у 1-й інстанції Шміло В.І.

Провадження № 22-ц/817/58/23 Доповідач - Бершадська Г.В.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 січня 2023 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Бершадська Г.В.

суддів - Гірський Б. О., Хома М. В.,

з участю секретаря - Панькевич Т.І.

сторін

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 23 вересня 2022 року (ухвалене суддею Шміло В.І., дату складення повного тексту не зазначено) у справі №593/920/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання приватної власності на нерухоме майно та скасування витягів з Державних реєстрів речових прав на нерухоме майно,-

ВСТАНОВИВ:

В липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 про визнання приватної власності на нерухоме майно та скасування витягів з Державних реєстрів речових прав на нерухоме майно, в якому просив визнати за ним право приватної власності на 46/100 частки в будинковолодінні та на частку земельної ділянки площею 236,2 кв.м по АДРЕСА_1 , а також скасувати витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 16 серпня 2013 року та від 04 серпня 2015 року.

Позовні вимоги обгрунтовував тим, що рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області від 22 вересня 1999 року проведено реальний поділ будинковолодіння по АДРЕСА_1 між ним та власником іншої частки у спільному майні з виділенням йому конкретних приміщень у житловому будинку. Ухвалою Бережанського районного суду Тернопільської області від 06 лютого 2006 року визначено порядок користування спірною земельною ділянкою та затверджено укладену між ним та власником іншої частки земельної ділянки мирову угоду від 06 лютого 2006 року, згідно якої проведено поділ земельної ділянки і йому виділено частку площею 236,2 кв.м. Постановою Бережанського районного суду Тернопільської області від 04 березня 2014 року Бережанську міську раду зобов"язано передати йому у приватну власність частину спірної земельної ділянки площею 236,2 кв.м. Рішенням сесії Бережанської міської ради № 941 від 05 червня 2014 року йому передано у приватну власність частину спірної земельної ділянки площею 236,2 кв.м. Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 8062708 від 16 серпня 2013 року у нього у спільній частковій власності знаходиться 46/100 частки житлового будинку по АДРЕСА_1 . Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 41704225 від 04 серпня 2015 року у нього знаходиться у спільній сумісній власності 1/1 частки земельної ділянки по АДРЕСА_1 . Інші частки житлового будинку та земельної ділянки на тих же підставах знаходяться у власності відповідача. У зв`язку з тим, що спірний житловий будинок та земельна ділянка знаходяться відповідно у спільній частковій та спільній сумісній власності він позбавлений права в повній мірі володіти, користуватися та розпоряджатися своїми частками у спільному майні, тому звернувся із заявою до Центру надання адміністративних послуг Бережанської міської ради про проведення перереєстрації права власності на його частки у спільному майні. Однак, 29.04.2021 року він отримав відповідь з ЦНАП Бережанської міської ради, де було зазначено, що для проведення перереєстрації майна крім інших документів йому необхідно надати нотаріально посвідчений договір із відповідачем про поділ спільного майна, договір про виділ у натурі частки із спільного майна або відповідне рішення суду. Проте, відповідач відмовляється від укладення нотаріально посвідченого договору про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній та спільній частковій власності. Вважає, що така відмова відповідача є неправомірною та необґрунтованою, оскільки при проведенні первинної реєстрації права власності на нерухоме майно ним було надано державним реєстраторам всі документи, які підтверджують той факт, що реальний поділ нерухомого майна між ним та відповідачем проведено і немає необхідності в укладені з відповідачем договору про поділ майна.

Рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області від 23 вересня 2022 року в позові відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги.

Вважає рішення суду незаконним через невідповідність висновків суду обставинам справи. В загальному мотиви апеляційної скарги є аналогічними мотивам позовної заяви. Додатково апелянт вказує на те, що звертався до відповідача із пропозицію укласти договір про виділення в натурі своєї частки у житловому будинку, що підтверджується листом.

В судовому засіданні ОСОБА_1 підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити. Додатково пояснив, що земельно-кадастрової документації про поділ земельної ділянки не оформляв.

В судовому засіданні ОСОБА_2 апеляційну скаргу не визнав та пояснив, що будь-яких прав свого батька він не порушив, як син успадкував частку матеріа у спільному майні батьків та у спірному будинку не проживає.

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши представників сторін, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, виходячи з наступного.

За ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним нормам процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено наступні обставини справи.

Рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області від 22 вересня 1999 року проведено реальний поділ будинковолодіння по АДРЕСА_1 , з виділенням конкретних приміщень у житловому будинку, між позивачем та його колишньою дружиною ОСОБА_3 .

На підставі даного рішення суду проведено державну реєстрацію права власності, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 8062708 сформованого 16.08.2013 року , відповідно до якого за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної спільної часткової власності на 46/100 частки житлового будинку, що за адресою АДРЕСА_1 .

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 11942995 сформованому 31.10.2013 року за ОСОБА_2 зареєстровано на підставі свідоцтва про право на спадщину право приватної спільної часткової власності на 54/100 частку у вищезазначеному житловому будинку.

Ухвалою Бережанського районного суду Тернопільської області від 06 лютого 2006 року здійснено поділ земельної ділянки кадастровий номер 6120410100:01:001:2113 площею 0,0647 га з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) між попередніми власниками ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у рівних частинах ( по 236,2 кв.м ) за їх згодою і визначено їх межі для кожного власника на підставі затвердженої між сторонами мирової угоди від 06 лютого 2006 року.

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровно право приватної спільної сумісної власності в рівних частках на земельну ділянку кадастровий номер 6120410100:01:001:2113 площею 0,0647 га з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд ( присадибна ділянка), на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно індексний номер : 47840995 від 18.11.2015 року виданого Реєстраційною службою Бережанського районного управління юстиції Тернопільської області.

Сторони є співвласниками земельної ділянки кадастровий номер 6120410100:01:001:2113 площею 0,0647 га з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд ( присадибна ділянка), і їм на праві спільної власності належить по 236,2 кв.м даної земельної ділянки.

Житловий будинок, що за адресою по АДРЕСА_1 є у спільній частковій власності двох власників ОСОБА_1 - 46/100 частки та ОСОБА_2 - 54/100 частки.

Відмовляючи у задоволені позову суд першої інстанції виходив із безпідставності та недоведеності позовних вимог.

З таким висновком погоджується і колегія суддів.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).

Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, в редакції, чинній на момент розгляду справи, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Крім того, відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обв`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4).

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

З аналізу статей 13, 15, 16 Цивільного кодексу України слідує, що право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Позовні вимоги позивача, в яких він просив визнати за ним право приватної власності на 46/100 частки в будинковолодінні та на частку земельної ділянки площею 236,2 кв.м по АДРЕСА_1 є безпідставними з огляду на встановлені обставини справи, так як сторони є співвласниками земельної ділянки кадастровий номер 6120410100:01:001:2113 площею 0,0647 га з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, а житловий будинок, що за адресою по АДРЕСА_1 є у спільній частковій власності двох сторін ОСОБА_1 - 46/100 частки, а ОСОБА_2 - 54/100 частки.

Отже позовні вимоги щодо визнання за ним права приватної власності на частку земельної ділянки площею 236,2 кв.м по АДРЕСА_1 мають на меті виділ (поділ) у натурі присадибної земельної ділянки.

Відповідно до ст. 364 ЦК України , співвласник має право на виділ у натурі частки із майна , що є у спільній частковій власності. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч.13 ст. 79-1 Земельного кодексу України , земельна ділянка припиняє існування як об"єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі: поділу або об"єднання земельних ділянок; скасування державної реєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення внаслідок визнання незаконною такої державної реєстрації; якщо речове право на земельну ділянку, зареєстровану в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України " Про Державний земельний кадастр", не було зареєстровано протягом року з вини заявника.

В матеріалах справи відсутні належні докази, які б підтверджували будь-які дії позивача щодо поділу земельної ділянки та виділення окремої частки з неї з виготовленням необхідної документації та присвоєнням окремих кадастрових номерів.

Доводи апелянта з посиланням на лист від 28 жовтня 2019 року, в якому ним стверджується про пропозицію відповідачу укласти нотаріальну угоду про виділення частки із майна до уваги не беруться, оскільки відсутні дані, які б підтверджували факт отримання даного листа відповідачем.

Відтак колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про безпідставність позову в частині визнання права власності на 46/100, оскільки таке право позивача юридично підтверджене і відповідачем не заперечується, а щодо визнання права власності на 236,2 кв.м. земельної ділянки колегія суддів зазначає, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, так як позивач бажає виділити приналежну до його частини будинку присадибну земельну ділянку.

Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про безпідставність позовних вимог про скасування витягів з Державних реєстрів речових прав на нерухоме майно, оскільки витяг не є документом що встановлює, змінює чи припиняє право власності, а є лише відображенням у реєстрі інформації щодо речових прав на нерухоме майно.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рішення суду є законним, а тому колегія суддів не вбачає підстав для його скасування з мотивів наведених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 389, 390, 141 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 23 вересня 2022 року - залишити без змін.

Судові витрати покласти на сторони в межах ними понесених.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 06 січня 2023 року.

Головуюча:

Судді: