Постанова

Іменем України

01 лютого 2023 року

місто Київ

справа № 595/1722/21

провадження № 61-6232св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Воробйової І. А., Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Служба у справах дітей Бучацької міської ради Тернопільської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 31 травня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складіХрапак Н. М., Дикун С. І., Парандюк Т. С.; касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 03 червня 2022 року, постановлене суддею Содоморою Р. О., та постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Шевчук Г. М., Костіва О. З., Міщія О. Я.,

ВСТАНОВИВ:

Вступ

Сторони у справі, подружжя, у якого на території іноземної країни народилася дочка.) У 2021 році мати дитини, відповідачка, надала згоду позивачу, батькові, на тимчасове перебування їхньої малолітньої дитини в Україні строком в межах двох місяців.)

Після спливу приблизно чотирьох місяців перебування малолітньої дитини в Україні та протягом більш ніж двох місяців незаконного перебування цієї дитини в Україні (тоді як позивач мав повернути дитину до її звичайного місця проживання в іноземну країну) звернувся з цим позовом до суду України з вимогами про розірвання шлюбу та визначення місця проживання малолітньої дитини разом із ним.

Під час розгляду судом першої інстанції цієї справи мати дитини, громадянка іноземної країни, звернулася до компетентних органів про повернення дитини до країни її звичайного місця перебування за правилами Гаазьких конвенцій 1980 та 1996 років. До ухвалення оскаржуваних судових рішень відповідач повернула малолітню дитину до країни її звичайного місця проживання.

Суди позов батька дитини задовольнили.

Верховний Суд вирішував правову проблему, чи має право один із батьків, який протиправно, всупереч міжнародно-правовим зобов`язанням України, взятими згідно з Гаазькими конвенціями 1980 та 1996 років, утримує дитину у країні її нового місця перебування, вимагати від суду країни не звичайного місця перебування дитини - визначити таке місце проживання дитини разом із ним у цій країні.

Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій залишили поза увагою те, що Україна не була та не є звичайним місцем проживання малолітньої дитини. В країні свого постійного проживання ця дитина мешкала від народження та на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, а також проживає на цей час, що не заперечується сторонами, тому немає розумних та достатньо вагомих підстав змінювати її звичне місце проживання, що призведе до зміни оточення, місця навчання, погіршення психоемоційного стану дитини тощо, що оцінено судом як таке, що не відповідатиме найкращим інтересам дитини.

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 10 жовтня 2021 року звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Бучацької міської ради Тернопільської області, у якому просив:

- розірвати шлюб, укладений між ним, ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 03 серпня 2013 року, який зареєстровано у Відділі державної реєстрації актів цивільного стануреєстраційної служби Бучацького районного управління юстиції у Тернопільській області, про що в Книзі реєстрації шлюбів зроблено актовий запис № 86;

- визначити місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із батьком ОСОБА_1 .

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 03 серпня 2013 року між ним та ОСОБА_2 укладено шлюб. У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася дочка ОСОБА_3 , яка на час звернення до суду з позовом проживає разом із ним за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 наголосив на тому, що дитина відвідує Бучацький дошкільний заклад ясла-садок «Теремок». Він зареєстрований фізичною особою-підприємцем та отримує дохід від підприємницької діяльності. У його власності є житловий будинок, у якому він з дочкою проживає, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 повідомила позивача, що має намір вивезти їхню доньку, яка є громадянкою України, за межі території України на постійне місце проживання, проти чого він категорично заперечує, оскільки вважає, що він має можливість забезпечити дитину кращими умовами для її проживання та розвитку за зареєстрованим місцем проживання в Україні.

03 лютого 2022 року ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції заяву про забезпечення позову, в якій просив в порядку забезпечення позову зобов`язати ОСОБА_2 надавати ОСОБА_1 можливість безперешкодного спілкування, побачення та спільного проведення часу з малолітньою дочкою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , кожної п`ятниці з 09:00 години до 18:00 години.

Позивач вважав такий захід забезпечення позову доцільним, розумним, справедливим та співмірним, таким, який сприятиме відновленню довірчих стосунків та емоційного контакту між ним та дочкою, відповідатиме інтересам як батька, так і дитини, та в подальшому усуне загрозу невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про визначення місця проживання дитини разом із батьком.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо забезпечення позову

Ухвалою від 03 лютого 2022 року Бучацький районний суд Тернопільської області відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову.

Суд першої інстанції дійшов переконання, що для забезпечення позову шляхом визначення способу участі у вихованні дитини на час розгляду справи судом позивач повинен був надати до суду висновок органу опіки та піклування про визначення порядку участі ОСОБА_1 у вихованні малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Також позивач не подав до суду доказів того, що таке забезпечення позову відповідатиме якнайкращим інтересам дитини, а саме буде забезпечувати збереження її зв`язків із сім`єю та розвиток дитини у безпечному, спокійному та стійкому середовищі. Суд першої інстанції роз`яснив позивачу, що він має право звернутися до суду з окремим позовом про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною шляхом заборони вчинення перешкод у спілкуванні з дитиною та встановлення способу участі у її вихованні.

Постановою від 31 травня 2022 року Тернопільський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ухвалу Бучацького районного суду Тернопільської області від 03 лютого 2022 року скасував та ухвалив нове рішення, яким заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задовольнив.

Суд зобов`язав ОСОБА_2 надавати ОСОБА_1 можливість безперешкодного спілкування, побачення та спільного проведення часу з малолітньою дочкою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , кожної п`ятниці з 09:00 години до 18:00 години.

Здійснив розподіл судових витрат.

Постанову суд апеляційної інстанції обґрунтовував тим, що ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася повторно. Згідно з актом опитування свідків від 19 травня 2022 року жителі АДРЕСА_1 , а саме ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 підтверджують, що ОСОБА_2 зареєстрована у АДРЕСА_1 , але не проживає за цією адресою з 19 січня 2022 року. Факт реєстрації відповідача також підтверджується довідкою про склад сім`ї. Врахувавши вимоги частини другої статті 372 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), апеляційний суд вважав за можливе розглянути справу за відсутності відповідача та керувався тим, що батько, який на час вирішення справи про визначення місця проживання дитини проживає окремо від дитини, також має право на особисте спілкування з нею. Мати не має права перешкоджати батькові спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дитини і відбувається саме в інтересах дитини. З огляду на те, що малолітня дитина проживає окремо від батька, позбавлена батьківського спілкування, суд тривалий час розглядає справу про визначення її місця проживання, в матеріалах справи є висновок органу опіки та піклування Бучацької міської ради щодо розв`язання цього спору, апеляційний суд дійшов переконання про наявність підстав для задоволення заяви про забезпечення позову.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій з приводу вирішення спору по суті

Заочним рішенням від 03 червня 2022 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року, Бучацький районний суд Тернопільської області задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд розірвав шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 03 серпня 2013 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Бучацького районного управління юстиції у Тернопільській області, актовий запис № 86.

Визначив місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із батьком ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, врахувавши вік дитини, яка більше року проживає з батьком, той факт, що дитина залишиться в звичному для себе оточенні, не змінюватиме дошкільний заклад, не припинятиме спілкування з однолітками, виснував, що визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком відповідатиме найкращим інтересам цієї дитини.

Суд апеляційної інстанції дійшов переконання, що скасування судового рішення про визначення місця проживання дитини з батьком, з яким вона проживавала, може призвести до вкрай негативних та непередбачуваних психологічних травм для дитини, а тому не відповідає її інтересам щодо зростання у передбачуваній емоційно-стабільній атмосфері.

Рішення суду першої інстанції в частині розірвання шлюбу в апеляційному порядку не оскаржувалося та набрало законної сили.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційних скарг

Відповідач ОСОБА_2 06 липня 2022 року із використанням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 31 травня 2022 року, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначила, що:

- розгляд справи відбувся за її відсутності, апеляційний суд належно не повідомив її про дату, час і місце судового засідання, незважаючи на те, що вона направляла до суду першої інстанції відомості щодо свого фактичного місця проживання.

ОСОБА_2 08 грудня 2022 року із використанням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати заочне рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 03 червня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року в частині визначення місця проживання дитини, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заявник, наполягаючи на тому, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, як підстави касаційного оскарження судових рішень визначила те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18), у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18), від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17

(провадження № 61-18337св21), від 06 липня 2022 року у справі № 333/3895/19 (провадження № 61-20904св21), згідно з якими суди зобов`язані вирішувати спори щодо визначення місця проживання дитини з урахуванням якнайкращих інтересів дитини;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 752/22028/16-ц

(провадження № 61-384св18), відповідно до якого дитині має бути надана можливість бути заслуханою під час будь-якого судового розгляду, що її стосується, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними правилами національного законодавства;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2020 року у справі № 161/7515/15-ц

(провадження № 61-22505св18), від 12 жовтня 2020 року у справі № 585/2958/17 (провадження № 61-5523св20), від 12 жовтня 2020 року у справі № 521/7401/15 (провадження № 61-15182св19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 161/4641/17 (провадження № 61-17717св19), від 15 жовтня 2020 року у справі № 759/14004/15-ц

(провадження № 61-20758св19), від 15 жовтня 2020 року у справі № 157/398/15-ц (провадження № 61-4160св20), від 20 жовтня 2020 року у справі № 756/536/19 (провадження № 61-22162св19), від 20 жовтня 2020 року у справі № 213/112/19 (провадження

№ 61-20197св19), відповідно до яких суди зобов`язані наводити обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент, межі цього обов`язку залежать від змісту та характеру судового рішення;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 464/5348/21

(провадження № 61-8564св22), відповідно до якого без з`ясування всіх фактичних обставин справи висновок суду не можна вважати обґрунтованим та таким, що відповідає завданню цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), згідно з яким встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій;

- суди першої та апеляційної інстанцій належно не встановили фактичні обставини справи, які мають істотне значення для справи;

- суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили докази, наявні у матеріалах справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 у вересні 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Тернопільського апеляційного суду від 31 травня 2022 року - без змін.

ОСОБА_1 у січні 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а заочне рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 03 червня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 13 вересня 2022 року Верховний Суд поновив ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження постанови Тернопільського апеляційного суду від 31 травня 2022 року та відкрив касаційне провадження у справі.

Ухвалою від 28 грудня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою на заочне рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 03 червня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року.

Ухвалою від 27 січня 2023 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційних скарг правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 03 серпня 2013 року Відділ державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Бучацького районного управління юстиції у Тернопільській області зареєстрував шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , актовий запис № 86.

Сторони у справі є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до довідки про реєстрацію особи громадянином України від 09 вересня 2019 року № 169/2019, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно з рішенням УДМС України в Тернопільській області від 09 вересня 2019 року набула громадянства України на підставі частини першої статті 7 Закону України «Про громадянство України». Відповідно до законодавства України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України з 27 квітня 2017 року.

У довідці від 02 листопада 2021 року № 13, виданій Бучацьким дошкільним навчальним закладом ясла-садок «Теремок», зазначено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відвідує Бучацький дошкільний заклад ясла-садок «Теремок», старшу групу.

Згідно з довідкою від 01 жовтня 2021 року № 15, виданою Бучацькою міською радою, ОСОБА_1 проживає в АДРЕСА_1 . До складу його сім`ї входять дружина ОСОБА_2 та донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На праві власності ОСОБА_1 належить житловий будинок та земельна ділянка, площею 0, 0710 га, кадастровий номер 6121210100:02:002:0013, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до висновку від 22 лютого 2022 року № 42 орган опіки та піклування Бучацької міської ради вважав за доцільне визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із батьком ОСОБА_1 .

Право, застосоване судом

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно з частинами першою, другою статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і треба прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Статтею 160 СК України встановлено право батьків на визначення місця проживання дитини. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Відповідно до статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі потрібно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків стосовно дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й першорядно повинні бути визначені й враховані інтереси дитини з урахуванням об`єктивних обставин спору.

Норми міжнародного права та національне законодавство не містять положень, які б наділяли одного з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судам потрібно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, під час розгляду справ щодо визначення місця проживання дитини суди передусім повинні враховувати інтереси самої дитини, оцінюючи сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) зазначено, що тлумачення частини першої статті 161 СК України дає підстави для висновку, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема, особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) викладено висновок про те, що положення Конвенції про права дитини встановлюють, що в усіх діях стосовно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3). Ці положення Конвенції про права дитини узгоджуються з положеннями Конституції та законів України, тому її правові норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Щодо визначення місця проживання дитини

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Задовольняючи позов про визначення місця проживання дитини з батьком, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що постійним місцем проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є будинок АДРЕСА_1 , де вона мешкає разом із батьком, тому не встановили підстав для зміни звичного для дитини місця проживання та середовища.

Також суди врахували пояснення позивача про те, що ОСОБА_2 , яка є громадянкою іноземної країни, 18 січня 2022 року без його відому забрала дитину з дошкільного навчального закладу «Теремок» та з того часу він своєї дочки не бачив.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18), відповідно до яких законодавство України не містить правових норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. Під час розгляду справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо.

Подібні висновки викладені в інших постановах суду касаційної інстанції, на які посилається заявник у касаційній скарзі, а саме у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18

(провадження № 61-44680св18) та у постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17 (провадження № 61-18337св21), від 06 липня 2022 року у справі № 333/3895/19 (провадження № 61-20904св21), в яких Верховний Суд зазначив про необхідність врахування фактичного місця проживання дитини під час вирішення питання щодо забезпечення найкращих інтересів дитини.

Також у касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 464/5348/21 (провадження № 61-8564св22), про те, що суд повинен достеменно з`ясувати фактичні обставини справи, дослідити та надати належну правову оцінку зібраним у справі доказам у сукупності, що в результаті сприятиме правильному вирішенню питання визначення місця проживання дитини. Тільки так будуть забезпечені найкращі інтереси дитини, а не інтереси та бажання батьків, які вони не можуть чи не бажають вирішувати в позасудовий спосіб. Без з`ясування всіх фактичних обставин справи висновок суду не можна вважати обґрунтованим та таким, що відповідає завданню цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав.

На переконання заявника, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2020 року у справі № 161/7515/15-ц (провадження № 61-22505св18), від 12 жовтня 2020 року у справі № 585/2958/17 (провадження № 61-5523св20), від 12 жовтня 2020 року у справі № 521/7401/15 (провадження № 61-15182св19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 161/4641/17 (провадження № 61-17717св19), від 15 жовтня 2020 року у справі № 759/14004/15-ц (провадження № 61-20758св19), від 15 жовтня 2020 року у справі № 157/398/15-ц (провадження № 61-4160св20), від 20 жовтня 2020 року у справі № 756/536/19 (провадження № 61-22162св19), від 20 жовтня 2020 року у справі № 213/112/19

(провадження № 61-20197св19), згідно з якими пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», заява № 63566/00, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Верховний Суд погоджується з наведеними доводами заявника з таких підстав.

Щодо визначення звичайного місця проживання дитини

Основним питанням, яке підлягало з`ясуванню судами у справі, що переглядається, є встановлення звичайного (постійного) місця проживання дитини, зокрема суди повинні були встановити, чи була Україна таким місцем звичайного проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У постановах Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 613/1185/19 (провадження № 61-2286св21) та від 01 листопада 2022 року у справі № 201/1577/21 (провадження № 61-4217св22) зроблено такі висновки: «Поняття «місце постійного проживання» не визначене Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі - Гаазька конвенція 1980 року), оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.

Звичайне місце проживання підтверджується таким: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.

Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі.

Підсумовуючи, Верховний Суд констатує, що звичайне місце проживання дитини потрібно розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою потрібно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі».

Отже, ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом у цьому спорі, повинен був довести, що Україна та певне житло на її території були постійним та звичайним місцем проживання дитини. Існування постійного місця проживання в Україні (звичайне місця проживання) позивач зобов`язаний був довести доказами, що підтверджують навчання дитини, отримання медичної допомоги та реалізацію стосовно неї інших соціальних послуг на території держави.

У справі, що переглядається, суди зробили висновок про те, що постійним місцем проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є місце проживання її батька - АДРЕСА_1 .

Такий висновок суди обґрунтовували посиланнями на докази, подані позивачем, зокрема, довідку дошкільного навчального закладу від 02 листопада 2021 року про навчання дитини та довідку міської ради від 01 жовтня 2021 року про склад сім`ї позивача.

Втім, зазначені довідки видані уповноваженими особами безпосередньо перед зверненням позивача 10 листопада 2021 року до суду у цій справі та не містять інформації про проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , до жовтня - листопада 2021 року.

ОСОБА_1 у позовній заяві не зазначав, з якого точно часу малолітня дитина проживає в Україні, а лише посилався на те, що після переїзду ОСОБА_2 на постійне місце проживання за межі України у лютому 2020 року дитина залишилася проживати з ним.

У висновку органу опіки та піклування Бучацької міської ради від 22 лютого 2022 року № 42 встановлено певні обставини, які мали бути враховані судами під час вирішення цього спору. Подружжя ОСОБА_9 разом із малолітньою дитиною проживали за межами України. У вересні 2021 року ОСОБА_1 за згодою своєї дружини ОСОБА_2 ввіз їхню малолітню дочку як громадянку іноземної країни на територію України. З цього часу дитина проживала разом із батьком в будинку, який належить йому на праві власності за адресою: АДРЕСА_1 .

Отже, за встановленими органом опіки та піклування обставинами і не спростованими позивачем в суді під час вирішення цього спору ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживала разом із її батьком за місцем його реєстрації з вересня 2021 року. До вересня 2021 року дитина постійно проживала на території іноземної країни, що також узгоджується з доказами, наявними в матеріалах справи.

Твердження позивача про те, що дочка раніше, зокрема станом на лютий 2020 року, проживала постійно з ним в Україні, не підтверджені будь-якими доказами, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували.

Та обставина, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає з батьком в Україні лише з вересня 2021 року, підтверджується й доказами, наданими відповідачем, про те, що дитина з лютого 2020 року відвідує дошкільний навчальний заклад у країні, в якій вона народилася та постійно проживає, а на території України перебувала разом із батьком на підставі нотаріально посвідченої згоди матері, наданої на строк з 20 вересня 2021 року до 20 листопада 2021 року, з обов`язковим поверненням у країну її звичайного місця проживання.

Листом від 25 січня 2022 року за вих. № 10.2-5/188-22 Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) повідомило Бучацький районний суд Тернопільської області про те, що 09 грудня 2021 року до Міністерства юстиції України на підставі Гаазької конвенції 1980 року надійшла заява ОСОБА_2 від 06 грудня 2021 року про забезпечення повернення дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до країни місця постійного проживання дитини. Повідомлено про те, що відповідно до статті 16 Гаазької конвенції 1980 року після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дітей відповідно до статті 3 Конвенції, судові або адміністративні органи Договірної Держави, на територію якої вони утримуються (в цьому випадку - Україна), не можуть вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції.

Тобто відповідачка на час розгляду справи судами вже розпочала процедуру повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції 1980 року, на час ухвалення оскаржуваних рішень зазначена процедура фактично завершена, дитина була повернута та перебуває на території країни місця її постійного проживання, де проживає разом із матір`ю, що не заперечувалося позивачем.

Усі викладені обставини підтверджують, що звичайним місцем проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як до в`їзду в Україну, так і після виїзду з неї, була і залишається країна, в якій дитина народилася та постійно проживала разом із матір`ю.

Позивач не надав доказів того, що саме Україна була та є постійним і звичайним місцем проживання дитини до її повернення до країни звичного місця проживання за процедурою Гаазької конвенції 1980 року.

На території України дитина перебувала разом із батьком на підставі нотаріально посвідченої згоди матері, відповідно до якої правомірним періодом такого перебування був проміжок часу з 20 вересня до 20 листопада 2021 року з застереженням про обов`язкове повернення дитини до країни її звичайного місця проживання після його завершення.

Тобто відповідач дала згоду виключно на тимчасове перебування дитини з батьком на території України і після завершення цього строку розпочався час неправомірного перебування дитини разом із батьком в Україні. Відтак відповідачка, без згоди якої відбулася зміна місця проживання дитини, набула права вимагати негайне повернення дитини за Гаазькою конвенцією 1980 року, оскільки звичайним (постійним) місцем проживання дитини не є Україна.

У зв`язку з невиконанням ОСОБА_1 обов`язку з повернення дитини відповідачка ініціювала процедуру з повернення дитини, яку незаконно утримували на території України, до країни її місця звичайного проживання.

На час ухвалення оскаржуваних судових рішень ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю повернулася до країни, яка за правилами Гаазької конвенції 1980 року є постійним місцем проживання дитини, в якій дитина проживає від народження, а після виїзду з батьком до України, де перебувала чотири місяці (два з яких протиправно), повернулася до країни свого походження, де проживає і на момент розгляду справи, відвідує дошкільний заклад, отримує медичну допомогу, має стале коло спілкування та звичне для неї середовище.

ОСОБА_1 не надав беззаперечних доказів того, що малолітня дитина прижилася в новому для неї середовищі в Україні та що це середовище стало для неї звичайним, тому Верховний Суд, враховуючи зазначені стислі строки перебування дитини в Україні, з вересня 2021 року до січня 2022 року, тобто чотири місяці, не встановив достатніх підстав вважати, що дитина набула нове звичайне для себе та постійне місця проживання в Україні.

Наведені обставини підлягали обов`язковому врахуванню при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, врахував висновки органу опіки та піклування від 22 лютого 2022 року № 42 та зробив необґрунтований висновок про доцільність визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із її батьком ОСОБА_1 .

У статті 19 СК України визначено, що під час розгляду спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Висновок органу опіки та піклування, з яким погодилися суди першої та апеляційної інстанцій, за своїм змістом є надто формальним та невмотивованим, оскільки містить лише загальні оцінки щодо позитивної характеристики батьків, їх працевлаштування та матеріального забезпечення. Також у висновку зазначено, що проведено бесіду з дочкою сторін у справі та з`ясовано, що вона прихильно ставиться до обох батьків. Втім, цей висновок не містить аргументованого обґрунтування того, чому саме потрібно визначити місце проживання малолітньої дитини разом із її батьком, враховуючи те, що у висновку зазначено, що дитина лише з вересня 2021 року проживає в Україні, а до цього часу перебувала в іноземній країні, в якій постійно проживала.

Верховний Суд врахував, що у матеріалах справи немає доказів, які б давали підстави для висновку, що визначення місця проживання дитини з батьком, що фактично призводить до зміни місця звичайного проживання дитини, матиме більш позитивний вплив на дитину. Дитина народилася, проживала та проживає разом із матір`ю на території іноземної країни, прижилася у існуючому середовищі, тому немає вагомих підстав змінювати її звичне місце проживання, що призведе до зміни оточення, місця навчання, можливого стресу та погіршення психоемоційного стану дитини.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, помилково задовольняючи позов про визначення місця проживання дитини з батьком, з урахуванням того, що дитина на час ухвалення оскаржуваних судових рішень повернута в звичайне місце проживання, що не заперечувалося позивачем під час розгляду справи, залишили поза увагою те, що з 24 лютого 2022 року між Україною та країною, в якій дитина постійно проживає, припинено дипломатичні зносини у зв`язку зі збройною агресією останньої, тому таке судове рішення не має правових перспектив бути виконаним найближчим часом.

З урахуванням викладених обставин Верховний Суд дійшов переконання, що висновки судів про визначення місця проживання дитини з батьком не ґрунтуються на фактичних обставинах справи, а тому оскаржувані судові рішення не можна вважати законними та обґрунтованими, відтак вони підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові ОСОБА_1 про визначення місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із батьком. Недопущення протиправної зміни одним із батьків звичайного місця проживання малолітньої дитини (без усвідомленої згоди іншого з батьків) відповідатиме найкращим інтересам дитини.

Батько дитини, який безсумнівно відіграє важливу роль у її житті та розвитку, має право та обов`язок піклуватися про здоров`я дитини, стан її розвитку, незалежно від того, з ким дитина буде проживати.

У разі зміни обставин у стосунках сторін спору, передусім між батьками, місце проживання дитини може бути змінено як за згодою батьків, так і в судовому порядку.

Щодо нез`ясування судами думки малолітньої дитини

Верховний Суд відхиляє доводи заявника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 752/22028/16-ц

(провадження № 61-384св18), відповідно до якого під час вирішення питань, які стосуються життя дитини, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

У справі, що переглядається, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень виповнилося п`ять років. Беззаперечних доказів того, що дочка сторін з урахуванням її віку може сформулювати власні погляди, відповідачка не подала, відповідного клопотання в судах не заявляла. Думку дитини відображено у висновку органу опіки та піклування, в якому зазначено, що з дочкою сторін у справі проведено бесіду та з`ясовано, що вона прихильно ставиться до обох батьків. Потрібно враховувати, що на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень дитина разом з матір`ю перебувала в країні місця її постійного проживання, з якою Україна припинила дипломатичні зносини з 24 лютого 2022 року, що об`єктивно перешкоджало судам заслухати думку дитини щодо суті спору.

Щодо вирішення заяви про забезпечення позову

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Частиною першою статті 6 Конвенції, яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Складовою частиною визначеного статтею 6 Конвенції права на справедливий суд є принцип рівності сторін, який передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу і докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента.

Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.

У рішенні від 08 квітня 2010 року у справі «Гурепка проти України (№ 2)» (заява № 38789/04) ЄСПЛ зазначив, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

У рішенні від 13 грудня 2011 року у справі «Трудов проти Росії» (заява № 43330/09) ЄСПЛ зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання так, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд так, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи.

Згідно з частинами першою-п`ятою статті 128 ЦПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов`язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова

повістка-повідомлення - завчасно.

Відповідно до частини шостої статті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

У частині восьмій статті 128 ЦПК України зазначено, що днем вручення судової повістки є день вручення судової повістки під розписку; день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться (частина перша статті 131 ЦПК України).

У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що постанову Тернопільського апеляційного суду від 31 травня 2022 року ухвалено з порушенням норм процесуального права, оскільки розгляд справи відбувся за її відсутності, апеляційний суд належно не повідомив її про дату, час і місце судового засідання.

В оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася повторно. Відповідно до акта опитування свідків від 19 травня 2022 року відповідач зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , але не проживає за цією адресою з 19 січня 2022 року. Факт реєстрації відповідача за згаданою адресою також підтверджується довідкою про склад сім`ї.

У матеріалах справи, що переглядається, немає інформації про направлення судом апеляційної інстанції повістки ОСОБА_10 про виклик в судове засідання, призначене на 31 травня 2022 року, чи про повідомлення відповідача про судове засідання іншими належними способами, передбаченими процесуальним законодавством.

Водночас обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) цього обов`язку судом призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. Розгляд справи в суді апеляційної інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що суд апеляційної інстанції розглянув заяву про забезпечення позову за її відсутності, належно не повідомленої про дату, час і місце судового засідання, що є підставою для скасування постанови Тернопільського апеляційного суду від 31 травня 2022 рокупро задоволення заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову як такої, що ухвалена з порушенням норм процесуального права.

Водночас Верховний Суд вважає, що не існує правомірних підстав для направлення справи в частині вирішення питання щодо забезпечення позову на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки відповідно до частин дев`ятої, десятої статті 158 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.

Враховуючи те, що Верховний Суд дійшов переконання про скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції в частині визначення місця проживання дитини з батьком й ухвалив в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , тому підстав для забезпечення позову більше не існує, отже ця заява не може бути задоволена в будь-якому разі.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Підсумовуючи, Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18), відповідно до яких під час розгляду справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17

(провадження № 61-18337св21), від 06 липня 2022 року у справі № 333/3895/19 (провадження № 61-20904св21), в яких наголошено на необхідності врахування фактичного місця проживання дитини під час вирішення питання щодо забезпечення найкращих інтересів дитини.

Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій залишили поза увагою те, що Україна не є звичайним місцем проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В країні свого місця постійного проживання дитина мешкала від народження та на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, а також проживає на цей час, що не заперечується сторонами, тому немає розумних та достатньо вагомих підстав змінювати її звичне місце проживання, що призведе до зміни оточення, місця навчання, можливого стресу та погіршення психоемоційного стану дитини.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд зробив висновок, що рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині вирішення вимоги про визначення місця проживання дитини потрібно скасувати, ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з батьком. З урахуванням матеріалів справи, які є достатніми для ухвалення нового рішення, Верховний Суд не встановив підстав для направлення справи на новий розгляд, тому касаційна скарга ОСОБА_10 від 08 грудня 2022 року підлягає частковому задоволенню.

Також Верховний Суд встановив, що суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального законодавства та не виконав обов`язку з повідомлення ОСОБА_10 про судове засідання, призначене на 31 травня 2022 року, тому оскаржувана постанова про забезпечення позову підлягає скасуванню.

Водночас Верховний Суд дійшов переконання про те, що немає підстав направляти справу на новий розгляд до апеляційного суду в частині вирішення заяви про забезпечення позову, оскільки за наслідками перегляду справи по суті Верховний Суд ухвалив нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з батьком. Тобто підстави для забезпечення позову відпали, відтак ця заява позивача не може бути задоволена. З урахуванням того, що Верховний Суд встановив недоцільність нового розгляду апеляційним судом питання щодо забезпечення позову, з цих підстав касаційна скарга ОСОБА_10 від 06 липня 2022 року підлягає частковому задоволенню.

Рішення суду першої інстанції в частині розірвання шлюбу в апеляційному та касаційному порядках не оскаржувалося, тому не переглядалося й Верховним Судом.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має правоскасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини(частини перша-четверта статті 412 ЦПК України).

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційних скарг ОСОБА_10 , скасував рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовної вимоги про визначення місця проживання дитини, ухвалив в цій частині нове судове рішення про відмову ОСОБА_1 в задоволенні цієї вимоги, а також скасував постанову апеляційного суду про забезпечення позову, ухвалив нове судове рішення про відмову в задоволенні цієї заяви.

З наведених підстав судові витрати, понесені ОСОБА_2 за подання заяви про перегляд заочного рішення в розмірі 496, 20 грн, за подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції в розмірі 1 488, 60 грн та за подання касаційних скарг в розмірі 496, 20 грн та 1 984, 80 грн, разом у розмірі 4 465, 80 грн, підлягають відшкодуванню ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Тернопільського апеляційного суду від 31 травня 2022 року скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову.

Заочне рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 03 червня 2022 року в частині вирішення позовної вимоги про визначення місця проживання дитини та постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 листопада 2022 рокускасувати, ухвалити нове рішення.

Відмовити в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 а до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Бучацької міської ради Тернопільської області, про визначення місця проживання дитини.

Стягнути з ОСОБА_1 а на користь ОСОБА_2 на відшкодування судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи, суму у розмірі 4 465, 80 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. А. Воробйова

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

В. В. Яремко