Справа №760/3016/21

2/760/8624/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 липня 2023 року Солом`янський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Калініченко О.Б.

при секретарі Соколовській А.А.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Буглак Олеся Гурамівна, про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, скасування державної реєстрації права власності, -

В С Т А Н О В И В :

04.02.2021 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа приватний нотаріус КМНО Буглак О.Г., відповідно до вимог якої сторона позивача просить:

1. визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , серія та номер: 3485 від 19.12.2020 року, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Буглак О.Г.;

2. скасувати державну реєстрації права власності на вказану квартиру за відповідачами.

В обґрунтування позову зазначає, що 21.07.2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ «СІТІ-ДЕВЕЛОПМЕНТ» був укладений Попередній договір купівлі-продажу квартири.

Відповідно до п. 1.1. Попереднього договору сторони зобов`язуються в строки, встановлені п. 1.3.1. цього договору, укласти Договір купівлі-продажу квартири, відповідно до якого Товариство зобов`язується передати у власність (продати) окрему квартиру, характеристики якої вказані в п. 1.4. статті 1 Попереднього договору, яка знаходиться в житловому будинку АДРЕСА_2 , а покупець зобов`язується прийняти у власність (купити) дану квартиру та належним чином сплатити її вартість в обсязі згідно з розділом 2 Попереднього договору.

Згідно з п.п. 1.3.1. п. 1.3. Попереднього договору сторони зобов`язуються укласти основний договір протягом ІІ кварталу 2015 року, але в будь-якому разі не раніше отримання Товариством правовстановлюючих документів на Об`єкт будівництва - надання Державною реєстраційною службою України та/або відповідними державними органами документ, що є необхідними для належного укладення та нотаріального посвідчення Основного договору.

За п. 1.4. Попереднього договору квартира має наступні характеристики: АДРЕСА_3 ; Поверх 13; номер квартири: АДРЕСА_4 ; кількість кімнат: 1; Загальна площа (кв. м): 46,01 кв. м.

Також між сторонами був укладений Договір про забезпечення виконання зобов`язань № СС/Д4/154-296/Н від 21.07.2014 року, згідно з п. 1.1. якого для підтвердження зобов`язань, що виникли у сторін з Попереднім договором щодо укладення та виконання Основного договору та забезпечення виконання таких зобов`язань, покупець сплачує Товариству суму грошових коштів, розмір, порядок та умови сплати якої встановлюються розділом 2 цього Договору. Вказана сума коштів буде, після її належної сплати за даним Договором, зарахована до платежів за Основним договором у момент укладення такого основного договору.

За положеннями п.п. 2.1.1. п. 2.2. Договору про забезпечення виконання зобов`язань покупець зобов`язується у строк до 01.09.2014 року сплатити Товариству 97% вартості квартири, що становить 377 344, 11 грн.

21.07.2014 року була підписана Додаткова угода № 1 до Договору № СС/Д4/154-296/Н про забезпечення виконання зобов`язань від 21.07.2014 року.

За п. 1 Додаткової угоди сторони змінили п. 2.2. Договору № СС/Д4/154-296/Н про забезпечення виконання зобов`язань від 21.07.2014 року, виклавши його в наступній редакції: сторони домовилися, що об`єктом нерухомості, майнові права на який передаються за даним Договором, є об`єкт, розташований на об`єкті капітального будівництва за адресою: АДРЕСА_5 , з наступними характеристиками: об`єкт: АДРЕСА_5 ; № квартири: 138; Поверх: 13; Примітки: вказана площа - згідно технічного паспорту.

Згідно з п. 2. Додаткової угоди номер квартири АДРЕСА_4 (будівельний) змінюється на 138 згідно технічного паспорту.

Отже, за умовами договорів, зазначених вище, та додаткової угоди позивачка отримала майнові права на квартиру АДРЕСА_1 та право на укладення основного договору купівлі-продажу зазначеної квартири після завершення будівництва об`єкта.

На виконання умов Договору про забезпечення виконання зобов`язань позивачка здійснила внесення коштів в якості оплати за квартиру, право власності на яку планувала оформити в майбутньому, після завершення будівництва, в сумі 377 000 грн.

За доводами представника позивачка виконала всі умови для подальшого підписання основного договору купівлі-продажу зазначеної вище квартири, однак житловий будинок не був добудований, не введений в експлуатацію у встановлені строки та отримав статус довгобуду.

В середині 2020 року позивачка дізналася, що інвестори будинку розпочали оформлювати право власності на квартири. Коли вона зв`язалася із організацією, яка займалася цими питаннями, з метою отримати більш детальну інформацію щодо процедури та необхідних документів, їй повідомили, що право власності на її квартиру вже оформлене за іншою особою.

24.11.2020 року вона звернулася до Солом`янського управління поліції ГУ НП в м. Києві із заявою про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 190 КК України, щодо незаконного заволодіння квартирою.

Згідно інформаційної довідки № 232995423 від 18.11.2020 року та № 235676283 від 07.12.2020 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно власником спірної квартири зазначалася ОСОБА_4 . Підставою державної реєстрації зазначено договір купівлі-продажу від 06.11.2020 року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Фесік С.В., з позовною заявою про оскарження якого позивачка звернулася до суду.

Попереднім власником квартири, всупереч ухвали Солом`янського районного суду м. Києва від 17.12.2020 року, якою було накладено арешт на спірну квартиру та яка підлягає негайному виконанню, 19.12.2020 року було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Буглак О.Г., з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про що свідчать відомості з інформаційної довідки № 242465519 від 30.01.2021 року.

Тому, вважає, що Договір купівлі-продажу повинен бути визнаний недійсним, оскільки вчинений в період дії ухвали про накладення арешту на квартиру, яка була відчужена з метою приховання шахрайський дій та подальшого унеможливлення виконання рішення суду. Отже реєстрація права власності за відповідачами є незаконною, протиправною та такою, що підлягає скасуванню.

Враховуючи викладене, просить задовольнити позов.

Ухвалою судді Солом`янського районного суду м. Києва від 09.02.2021 року позовну заяву залишено без руху. 15.02.2021 року на виконання вимог ухвали до суду було подано заяву про усунення недоліків.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 19.02.2021 року відкрито спрощене позовне провадження у справі та визначено сторонам строк на подання відзиву, відповіді на відзив, заперечень та пояснень.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 19.02.2021 року вирішено питання про витребування доказів.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 19.02.2021 року задоволену заяву сторони позивача про забезпечення позову.

Відповідачами копії ухвал про відкриття провадження у справі та копії позовних заяв з додатками отримані 21.07.2021 року, відзив та будь-яких інших заяв чи клопотань у визначених строк не подано.

Відповідно до ч. 8 ст. 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Третя особа пояснення щодо позову в порядку, передбаченому ст. 181 ЦПК України, не подавала. На виконання вимог ухвали від 19.02.2021 року приватним нотаріусом Буглак О.Г. надано належним чином засвідчену копію договору купівлі-продажу від 19.12.2020 року, сері та номер: 8541.

Так як розгляд справи відбувається в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи, сторони у судове засідання не викликалися.

Суд вважає за можливе розглянути справу за матеріалами, наявними у справі.

Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши надані докази, суд приходить до наступного.

Судом встановлено, що відносно квартири АДРЕСА_1 19.12.2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Буглак О.Г., що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 242465519 від 30.01.2021 року та наданою копією самого договору, зареєстрованого в реєстрі за № 8541.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319).

За положеннями ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 ст. 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

У відповідності до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (ст. 657 ЦК України).

Позивачка звернулася до суду щодо визнанням вказаного договору купівлі-продажу недійсним та скасування державної реєстрації права власності за відповідачами.

Положеннями ст. 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного особистого немайнового або майнового права та інтересу є підставою для звернення особи до суду із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів осіб.

Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені ст. 215 цього Кодексу, у відповідності до якої підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Загальним правовим наслідком недійсності правочину (ст. 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв`язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

В абз. 5 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

За твердженнями позивачки, оспорюваний договір був вчинений в період дії ухвали Солом`янського районного суду м. Києва від 17.12.2020 року, якою накладено арешт на вказану квартиру, постановленої в рамках справи 760/27346/20 за її позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 06.11.2020 року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Фесік С.В., за яким право власності було набуто попереднім власником - ОСОБА_4 .

Статтею 124 Конституції України визначений принцип обов`язковості судових рішень, який із огляду на положення ст.ст. 18, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Відповідно до п. 1, 2 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження.

Згідно з ч. 2 ст. 3 Закону речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Державній реєстрації прав підлягають обтяження речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, зокрема, заборона відчуження та/або користування; арешт (п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону).

У відповідності до положень ст. 24 Закону підставами для відмови в державній реєстрації прав є, зокрема: наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно.

Тобто, аналізуючи наведені норми вбачається, що наявність у Реєстрі запису про заборону відчуження майна є перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій до того часу, поки таке обтяження не буде зняте.

При цьому, той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо (постанова Верховного Суду України від 25.05.2016 року по справі № 6-605цс16).

Вищий спеціалізований суд України в ухвалі від 17.03.2013 року (справі №6-21 250св13) сформував дві правові позиції.

По-перше, продаж майна, обіг якого був обмежений у зв`язку з накладенням арешту (про що продавцю було відомо), порушує публічний порядок. По-друге, якщо доведено наявність заборони на відчуження та обізнаність продавця про її існування, той факт, що ця заборона не була зареєстрована у відповідному реєстрі, не має правового значення, тобто не може бути перешкодою для визнання правочину недійсним.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 25.05.2016 року (справа №6-605цс16).

Отже, якщо відчужується майно, на яке було накладено арешт, у відповідності до ст. 228 ЦК України порушується публічний порядок, навіть при умові, якщо така заборона з тих чи інших причин не була зареєстрована у відповідному реєстрі.

Верховний Суд притримується вказаної позиції, звертаючи увагу на наявність вини при кваліфікації такого правочину.

В свою чергу, Верховний Суд у постанові від 16.02.2022 року (справа № 204/9189/19, провадження № 61-19483св21) дійшов висновку про те, що саме по собі накладення арешту на нерухоме майно боржника, за відсутності на час укладення договорів купівлі-продажу у державному реєстрі запису про таке обтяження, а також доказів щодо обізнаності боржника про встановлену заборону відчужувати майно, не може бути підставою для визнання оспорюваних правочинів недійсними.

Водночас ст. 228 ЦК України чітко встановлює, що правочин, який порушує публічний порядок, вважається нікчемним. Нікчемним вважається правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У такому випадку визнання його недійсним не вимагається.

Разом з тим, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Однак, згідно з ч. 3 ст. 228 ЦК України, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. З викладеного можна зробити висновок, що коли правочин порушує публічний порядок він є нікчемним і в силу ч. 2 ст. 215 ЦК України, визнання його недійсним судом не вимагається.

З огляду на це, слід зазначити про позицію Великої Палати Верховного Суду (№ 916/3156/17 від 10.06.2019 року) про те, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

При цьому, якщо враховувати дану позицію, то за подібних підстав слід звернути увагу, що на час розгляду даної справи завершено розгляд по суті іншої справи № 760/27346/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 06.11.2020 року та скасування державної реєстрації права власності, в рамках якої була постановлена ухвала від 17.12.2020 року про накладення арешту на квартиру.

З огляду на таке, первісний спір, не завершений процес судового розгляду якого слугував підставою звернення позивачки до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 19.12.2020 року, станом на час розгляду справи по суті вже вирішений, а саме в його задоволенні відмовлено.

Таким чином, відпали підстави вважати порушеними права та інтереси позивачки укладенням оспорюваного нею договору купівлі-продажу квартири, оскільки судом визнано безпідставними її претензії на предмет зазначеного договору - спірну квартиру.

Отже, стороною позивача не доведено того факту, що при укладенні оспорюваного правочину спірна квартира була відчужена ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 умисно, зокрема з метою уникнення виконання рішення суду по справі № 760/27346/20. Матеріалами справи також не спростовується, що на час укладення та нотаріального посвідчення оспорюваного договору купівлі-продажу в реєстрі обтяжень була відсутня інформація про арешт нерухомого майна відповідача.

Крім того, в даному випадку позбавлення нових власників - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які є добросовісними набувачами, спірної квартири призведе до порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Викладене узгоджується з висновком ВС у згаданій вище постанові від 16.02.2022 року.

В якості обґрунтування правової підстави своїх позовних вимог та звернення до суду з даним позовом, так само як і при оскарженні договору купівлі-продажу від 06.11.2020 року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Фесік С.В., за яким право власності на спірну квартиру набула ОСОБА_4 , сторона позивача посилається на: Попередній договір купівлі-продажу квартири від 21.07.2014 року, Договір про забезпечення виконання зобов`язань № СС/Д4/154-296/Н від 21.07.2014 року, Додаткова угода № 1 до Договору № СС/Д4/154-296/Н про забезпечення виконання зобов`язань від 21.07.2014 року, укладені між ТОВ «СІТІ-ДЕВЕЛОПМЕНТ» та ОСОБА_1 .

Так, за доводами сторони позивача, за умовами вказаних договорів та додаткової угоди позивач отримала майнові права на квартиру АДРЕСА_1 та право на укладення основного договору купівлі-продажу зазначеної квартири після завершення будівництва об`єкта. Позивач, здійснивши внесення коштів в якості оплати за квартиру в сумі 377 000 грн., виконала всі умови для подальшого підписання основного договору купівлі-продажу зазначеної квартири.

Відповідно до ст. 635 ЦК України суть попереднього договору полягає в тому, що його сторони зобов`язуються в майбутньому укласти основний договір. При цьому попередній договір визначає умови, на яких сторони зобов`язуються в певний строк укласти основний договір, тобто, за попереднім договором виникає лише двостороннє зобов`язання сторін укласти основний договір у майбутньому, позаяк, укладенням попереднього договору лише обумовлюються наступні дії його сторін.

Однак, вбачається, що договір купівлі-продажу квартири ТОВ «СІТІ-ДЕВЕЛОПМЕНТ» з позивачем укладений не був, та відповідно, право власності на спірну квартиру за останньою не зареєстроване.

Як вірно зазначив ВГСУ в своїй постанові від 20.09.2017 року (справа № 923/1004/15), попередній договір не може вважатись самостійним для переходу права власності на майно.

Крім того, суд акцентує увагу, що за правилами ч. 2 ст. 635 ЦК України сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, має відшкодувати другій стороні збитки, завдані прострочкою, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Стаття 635 ЦК України не передбачає такого правового наслідку порушення взятого на себе в попередньому договорі зобов`язання щодо укладення основного договору, як спонукання до його укладення в судовому порядку.

Зазначене узгоджується з вимогами ч. 3 ст. 635 ЦК, згідно з якою зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку, встановленого попереднім договором.

За таких обставин інша сторона попереднього договору може претендувати на відшкодування збитків відповідно до ч. 2 ст. 635 ЦК України.

Припинення зобов`язання з попереднього договору внаслідок неукладення основного договору протягом встановленого попереднім договором строку унеможливлює спонукання до укладення основного договору в судовому порядку, виконання обов`язку в натурі чи виникнення основного договірного зобов`язання як правової підстави для виникнення в набувача права власності на майно.

Така позиція висловлена в постанові ВСУ від 02.09.2015 року (справа №6?226цс14).

Тобто винна сторона за попереднім договором зобов`язана виключно відшкодувати збитки, а примусити продавця на підставі умов попереднього договору продати нерухоме майно - неможливо.

Доводи відносно того, що позивачка отримала майнові права на квартиру, суд вважає помилковими, оскільки, враховуючи положення ч. 2 ст. 656 ЦК України, вони можуть бути предметом саме договору купівлі-продажу, до якого застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Суд бере до уваги, що рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 18.05.2021 року в справі № 760/27346/20, яке набрало законної сили 08.07.2021 року, ОСОБА_1 було відмовлено в задоволенні позову до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 06.11.2020 року та скасування державної реєстрації права власності, з огляду на те, що обраний спосіб захисту порушеного права - шляхом визнання одного оспорюваного договору з 4-х недійсними - не є ефективним засобом відновлення порушеного права, оскільки, за загальним правилом, наслідком встановлення судом недійсності правочину є реституція.

Відповідно, визнання одного з договорів відчуження спірного майна недійсним не матиме наслідком набуття позивачкою права власності на квартиру, а тому не відновить порушеного права позивачки, яка не була власником майна, відчуженого за оспорюваним нею договором купівлі-продажу.

За правилами ч. 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Враховуючи викладене, вимоги сторони позивача є безпідставними та необґрунтованими, а тому задоволенню не підлягають.

Відповідно до ч. 1 ст. 158 ЦПК України суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи.

За правилами ч. 9 вказаної статті, у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду (ч. 10).

Таким чином, суд вважає за необхідне скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою суду від 19.02.2021 року.

Керуючись ст. 124 Конституції України, ст.ст. 15, 16, 202, 203, 215, 317, 319, 328, 626, 627, 655, 657 України, ст.ст. 2, 3, 4, 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст.ст. 4, 5, 12, 13, 18, 76-81, 89, 153, 158, 178, 258, 259, 263-265, 268, 273, 274-279 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_7 ), ОСОБА_3 ( АДРЕСА_7 ), третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Буглак Олеся Гурамівна, про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, скасування державної реєстрації права власності.

Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва 19 лютого 2021 року, якою застосовано арешт майна шляхом заборони відчуження нерухомого майна, власниками якого є ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , а саме: квартиру АДРЕСА_1 .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляцій скаргу подано не було.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: