Справа №591/3291/15-ц Головуючий у суді у 1 інстанції - Кривцова Г. В.

Номер провадження 22-ц/788/1747/15 Суддя-доповідач - Околот Г. М.

Категорія - 46

УХВАЛА

і м е н е м У к р а ї н и

15 вересня 2015 року м. Суми

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Сумської області в складі:

головуючого-судді - Околота Г. М.,

суддів - Левченко Т. А. , Собини О. І. ,

при секретарі- Чуприни В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Зарічного районного суду м.Суми від 30 липня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Сумській області, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою та про визнання права користування квартирою,

в с т а н о в и л а :

Рішенням Зарічного районного суду м.Суми від 30 липня 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання права користування житловим приміщенням, визнання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 такими , що втратили право користування житловим приміщенням було відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду представник позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимоги ОСОБА_3 у повному обсязі. В обґрунтування скарги зазначає, що суд першої інстанції не дав оцінки поясненням позивача з приводу його проживання на законних підставах з померлою ОСОБА_7 , а також обставинам, викладеним ОСОБА_7 у позовній заяві по справі № 2-886/09 стосовно проживання ОСОБА_3 разом з нею у квартирі. Крім того, вважає, що суд допустив неправильне тлумачення положень ст.65 ЖК України та дійшов помилкового висновку про необхідність надання згоди на вселення позивача всіх членів сім'ї наймача (матері позивача), а також, що за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому належному їй на праві власності житлі. Також вважає, що суд спотворив зміст ч.2 ст.. 824 ЦК України та не застосував до спірних правовідносин положення ст.. 1219 ЦК України , оскільки вважає, що право користування житлом входить до складу спадщини.., а оскільки відповідачі у спірному житлі не проживали з 2004 року, і після смерті наймача, саме позивач, як єдина особа, яка з нею спільно проживала, став наймачем спірного житла. Крім того, зазначає , що суд не дав оцінку тим обставинам , що відповідачі після 2009 року не вживали заходів для вселення і проживання у спірній квартирі, а тому на підставі ст.. 71 ЖК України втратили право користування житлом.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали,м справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Як встановлено судом першої інстанції квартира АДРЕСА_1 є державною власністю та перебуває в оперативному управлінні Регіонального відділення Фонду державного майна України по Сумській області (а.с.9зв., 31-33).

ОСОБА_7 проживала у вказаній квартирі, як наймач, на її ім'я були укладені всі договори на постачання комунальних послуг (а.с.9, 11-14, 94).

ОСОБА_7 померла 09 травня 2013 року (а.с.6зв.).

Із свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 12 жовтня 1960 року вбачається, що позивач ОСОБА_3 є сином ОСОБА_7 (а.с.9зв.).

Іншим сином ОСОБА_7 був ОСОБА_8, який помер ІНФОРМАЦІЯ_6, його дружина - ОСОБА_9 та діти ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, були зареєстровані у вказаній квартирі з дня народження (а.с.10, 24, 25, 89, 90).

Фактично ОСОБА_9, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 проживають по АДРЕСА_2 (а.с.56).

Позивач ОСОБА_3 з 1995 року зареєстрований по АДРЕСА_3. (а.с.8).

Рішенням Зарічного районного суду м.Суми від 02 липня 2009 року ( справа №2-886/09) частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_7 та визнано ОСОБА_9 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 та зобов'язано її знятися з реєстрації. У задоволенні вимог про визнання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування квартирою було відмовлено. (а.с.10).

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач ОСОБА_3 посилався на те, що він є членом сім'ї наймача квартири, оскільки понад 10 років проживав разом зі своєї матір'ю ОСОБА_7 у спірній квартири, на момент її смерті він був єдиний хто проживав з наймачем у спірній квартирі і після її смерті залишився проживати у квартирі, а тому вважає, що він набув право користування квартирою на підставі ст.. 824, 1218 ЦК України як спадкоємець. Відповідачі тривалий час не проживають у квартирі без поважних причин, добровільно покинули квартиру та мешкають за іншою адресою, втратили інтерес до квартири та не бажають проживати ній, а тому втратили право користування спірною квартирою.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання права користування квартирою та визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою, суд першої інстанції виходив з безпідставності позовних вимог, оскільки позивачем не доведено тих обставин, що позивач вселився в спірну квартиру на законних підставах відповідно до ст.. 65 ЖК України, а також з тих підстав, що право користування житловим приміщенням не може бути набуте у порядку спадкування. Також суд виходив з того, що причиною не проживання відповідачів у спірній квартирі є неможливість потрапляння до неї без згоди позивача, невизнання позивачем права відповідачів користуватися спірною квартирою та неможливість проживання в ній разом із позивачем із-за конфліктних стосунків, що свідчить про поважність причин цієї відсутності.

З таким висновком суду погоджується колегія суддів , виходячи з наступних підстав.

Відповідно до чч. 1, 2 ст. 64 ЖК УРСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до ст. 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселились в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

У п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1985 року № 2 „Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" міститься роз'яснення про те, що при вирішенні спорів про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясовувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи прописані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 11 липня 2012р. ( справа № 6-60цс12) у осіб, які вселились до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача. Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які поживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Уразі вселення особи до житлового приміщення за договором піднайму, вона не набуває самостійного права користування жилим приміщенням, якщо не буде встановлено, що ця особа вселилась як член сім'ї наймача. При цьому під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певного порядку користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

З огляду на вказані норми, правову позицію Верховного Суду України , яка у відповідності до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України, при вирішенні справи потрібно з'ясувати дотримання позивачем встановленого порядку при його вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача , встановити, де у позивача було постійне місце проживання, на яких правах він проживав у спірній квартирі.

З матеріалів справи та паспортних даних позивача вбачається, що позивач з листопада 1995 року та до теперішнього часу зареєстрований по АДРЕСА_3 та є власником цього домоволодіння. (а.с.8).

Відповідно до вимог ст.10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, а частинами 1, 4 ст.60 ЦПК встановлено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, заперечень, крім випадків, установлених ст.61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що позивач вселився у спірну квартиру як член сім'ї наймача з дотриманням встановленого законом порядку та був зареєстрований у вказаній квартирі і що спірне приміщення було його постійним місцем проживання. На вселення позивача у спірну квартиру письмової згоди на це всіх членів сім'ї наймача ОСОБА_7 не надавалося і матеріали справи таких відомостей не містять.

Доказів ведення з наймачем ОСОБА_7 спільного господарства позивачем ОСОБА_3 ні суду першої інстанції, або апеляційному суду не надано.

Посилання позивача на те, що факт його проживання у спірній квартирі підтверджується квитанціями про оплату комунальних послуг, які він оплачував особисто та на договори про надання комунальних послуг, не свідчить про витрати позивача ОСОБА_3 або спільні з наймачем витрати. Будь-яких доказів щодо спільного з наймачем ОСОБА_7 доходу, спільних витрат, позивач ОСОБА_3 у судовому засіданні не надав.

Крім того, матеріали справи не містять відомостей про те, що за час проживання позивача ОСОБА_3 у спірній квартирі разом з наймачем, він особисто або сам наймач ОСОБА_7 зверталися до житлово-експлуатаційних організацій з намірами оформити факт проживання позивача у спірній квартирі.

Отже, порядок вселення позивача ОСОБА_3 в спірну квартиру дотримано не було.

Судом встановлено, що спірна квартира є неприватизованою і являється житлом державного житлового фонду, там постійно зареєстровані з моменту свого народження відповідачі ОСОБА_5 з ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 з ІНФОРМАЦІЯ_2, які члени сім'ї наймача - онуки ОСОБА_7 Відповідачі мають право користування спірною квартирою та не визнають права користування позивача і не висловлювали таку згоду, а тому відсутні правові підстави для визнання за позивачем права користування спірною квартирою.

Вказані обставини доводять, що позивач ОСОБА_3 не був членом сім'ї своєї матері з 2004 року, оскільки мав свою сім'ю, зберігав за собою інше житло , в якому був зареєстрований і яке належить йому на праві власності, тому за ним не можна визнати право користування спірною квартирою .

За наведених обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання за позивачем ОСОБА_3 права користування спірною квартирою.

Проведення позивачем ремонтних робіт у квартирі за власні кошти , а також утримання нерухомості, оплата комунальних послуг , на що посилається апелянт у доводах апеляційної скарги, не можуть бути правовою підставою для визнання за позивачем права на користування спірною квартирою, тому ці доводи колегією суддів відхиляться і до уваги не приймаються.

Доводи апелянта про те, що суд першої інстанції не дослідив та не дав оцінку обґрунтуванню позовної заяви померлої ОСОБА_7 у справі № 2-886/09 де вона зазначала ті обставини, що проживає у спірній квартирі разом із сином ОСОБА_3, а відповідачі разом із своєю матір'ю проживають за іншою адресою, є безпідставними , оскільки ці обставини стосувались іншого предмету спору, рішенням суду від 02.07.2009 року ( а.с.10) не були встановлені обставини, що ОСОБА_3 постійно , як член сім'ї наймача проживав разом із своєю матір'ю у спірній квартирі за згодою усіх членів сім'ї наймача.

Доводи апелянта про те, що батьки неповнолітніх відповідачів на час його вселення, а також самі відповідачі по досягненню ними повноліття і сама наймач ОСОБА_7 не заперечували щодо вселення позивача у спірну квартиру та його проживання і тим самим висловлювали свою згоду на його вселення за відсутності письмової згоди, є безпідставними, оскільки вселення позивача у спірну квартиру в установленому законом порядку, як то передбачено ст.. 65 ЖК України проведено не було, відповідачі і у подальшому не висловлювали свою згоду на таке вселення, а навпаки обставини справи свідчать про те, між сторонами тривалий час існують конфліктні ситуації з приводу користування спірною квартирою.

Твердження апелянта про те, що позивач набув право користування спірної квартирою у порядку спадкування після смерті своєї матері порядку ст.. 1218 ЦК України , а також є наймачем відповідно до ч.2 ст. 824 ЦК України, оскільки постійно проживав з колишнім наймачем, не спростовують наведених висновків суду, оскільки право користування житловим приміщенням не може бути успадкованим , а може бути тільки набутим у порядку встановленим ЖК України, а у позивача відсутні законні підстави вимагати заміну наймача, оскільки відповідно до ст.. 824 ЦК України заміна наймача у договорі найму житла можлива тільки за погодженням з наймодавцем, що позивачем зроблено не було.

Тому приведені в апеляційній скарзі доводи апелянта стосовно спотворення судом першої інстанції змісту ст.. 65 ЖК України та 824 ЦК України колегія суддів до уваги не приймає, оскільки вони є такими ж самими, як і обставини викладені в позовній заяві, які були предметом дослідження у суді першої інстанції та їм була дана належна оцінка, інших доводів апеляційної скарги або нових обставин, що підлягають встановленню, апелянт не навів і ці доводи зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та особистого тлумачення апелянтом норм права.

Доводи апеляційної скарги апелянта з приводу відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 в частині визнання відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, колегія суддів вважає необґрунтованими , з наступних підстав.

Відповідно до ст.71 ЖК України, п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України " Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" від 12 квітня 1985 року № 2 у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Отже, у даному випадку необхідно встановити і довести причину відсутності відповідачів.

Суд у своєму рішенні, відмовляючи у задоволенні цих позовних вимог, вірно вказав про безпідставність позовних вимог ОСОБА_3, оскільки наведеними доказами підтверджується, що відповідачі не проживали у спірній квартирі понад шість місяців з поважних причин, зокрема у зв'язку з тим, що спочатку коли відповідачі були неповнолітніми між їх батьками та позивачем виникли неприязні стосунки, а в подальшому позивач чинив їм перешкоди у користуванні житлом.

Мотивування апелянтом відсутності відповідачів понад шість місяців у спірній квартирі полягало у тому, що останні добровільно залишили квартиру і тривалий час не бажають туди повертатися.

При перевірці законності рішення суду першої інстанції судом апеляційної інстанції було встановлено, що відповідачі, на підтвердження фактів перешкод у користуванні квартирою та не проживання в ній за спірний період , надали суду висновок ДІМ Сумського МВ України , комісійний акт від 02.02.2015 року, які вказують на наявність у них перешкод в користуванні спірною квартирою з боку позивача ОСОБА_3, що дає підстави для висновку про поважність їх відсутності у зазначеній квартирі. ( а.с. 58,59)

Крім того, факт перешкоджання позивачем у користуванні спірною квартирою підтверджується також і показаннями допитаних в якості свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, які спростували доводи позивача про не проживання відповідачів у спірній квартирі з моменти їх вибуття без поважних причин.

У зв'язку з цим, суд обґрунтовано відхилив доводи позивача ОСОБА_3 та показання свідків ОСОБА_14, ОСОБА_15 про те, що відповідачі добровільно залишили місце проживання , переїхав на нове місце проживання і тим самим втратили право на житло у спірному житловому приміщенні з дня вибуття, оскільки їх свідчення не містять обставин щодо причин відсутності відповідачів у спірному житловому приміщенні , а тому не можуть бути розцінені як достовірні докази на підтвердження вимог позивача.

Апелянт помилково вказує, що суд не надав оцінки показанням свідків, оскільки із змісту рішення вбачається, що така оцінка судом надана і вона є вірною.

Крім того, факт поважності причин не проживання відповідачів у спірному житловому приміщенні у період з 2004 року по липень 2009 року встановлений рішенням рішенні суду від 02.07.2009 року по справі № 2-886/09 ( а.с. 10) , а тому ці обставини на підставі ст.. 61 ЦПК України не підлягають доказуванню. Достовірних доказів того, що відповідачі без поважних причин не проживають у спірній квартирі після 2009 року позивач суду не надав, тому доводи апелянта є не обґрунтованими і до уваги колегією суддів не приймаються.

Доводи апелянта про те, що відповідачі постійно проживають у гуртожитку і таким чином мають у користуванні інше житло , не мають правового значення для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням із заявлених правових підстав.

Суд першої інстанції врахував доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази, заслухав покази свідків, перевіривши доводи сторін щодо поважності причин відсутності відповідачів у спірній квартирі понад зазначені у ст.71 ЖК України строки, дав вказаним доказам вірну правову оцінку та прийшов до обґрунтованого висновку про поважність причин такої відсутності відповідачів та необхідності відмови в позові з цих підстав.

Твердження апелянта про те, що суд першої інстанції фактично не вдавався до оцінки доказів наявних у даній справі та не здійснював аналізу фактичних обставин справи, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки суд 1-ї інстанції дотримався встановленогост.212 ЦПК України принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін, та дав їм належну оцінку.

Судове рішення є законним і обґрунтованим й не може бути скасовано з підстав, що наведені в апеляційній скарзі.

На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції є правильними, оскільки ґрунтуються вони на обставинах, які встановлені в судовому засіданні, наданих сторонами доказах, у відповідності з нормами матеріального і процесуального законодавства, рішення суду відповідає вимогам ст.ст.213, 214 ЦПК України, підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги немає, тому відповідно до частини 1 ст.308 ЦПК України апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 307, 308, 313, 314, 315, 317, 325 ЦПК України, колегія суддів,

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - відхилити.

Рішення Зарічного районного суду м.Суми від 30 липня 2015 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий -

Судді -