Справа № 204/4328/23

Провадження № 2/204/1782/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(з а о ч н е)

07 вересня 2023 року м. Дніпро

Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська, у складі:

головуючого – судді Приваліхіної А.І.,

за участю секретаря судового засідання – Єрмак Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Дніпрі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, -

В С Т А Н О В И В:

23 березня 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою до відповідачки ОСОБА_2 із вимогою про стягнення боргу за договором позики(а. с. 1-4).

В обґрунтування позовних вимог вказано, що 31 травня 2019 року між позивачем та відповідачкою укладено договір безпроцентної позики грошових коштів № 31/05/19-8 в сумі 94323 гривні, що на день укладання договору еквівалентно 3510 доларів США за курсом НБУ 26,872573 гривні, із поверненням у визначений договором строк. 29 червня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду № 7 до договору позики № 31/05/19-8, якою змінено строк та графік повернення позики, а також суму, а саме 99825 гривень, що еквівалентно 3630 доларам США у відповідності до курсу АТ «КБ «Приватбанк» на дату укладення додаткової угоди – 27,5 гривень. Позивач свої зобов`язання виконав, надавши відповідачці грошові кошти у розмірі 99825 гривень, що підтверджується власноруч написаною розпискою ОСОБА_2 від 29 червня 2021 року. Однак відповідачка взяті на себе зобов`язання за договором позики не виконала в повному обсязі. Відповідачкою в рахунок погашення заборгованості сплачено 260 доларів США. Іншу частину зобов`язання за договором позики, зокрема в частині повернення грошових коштів у розмірі 3370 доларів США, що еквівалентно сумі 129812 гривень 40 копійок, нею не виконано, через що вона змушена звернутися за захистом своїх прав до суду з даним позовом. Тому вона прохає суд стягнути з відповідачки суму заборгованості за договором позики у сумі 129812 гривень 40 копійок, штраф у сумі 115777 гривень 25 копійок та 3 % річних у сумі 2208 гривень 59 копійок, а всього 247798 гривень 24 копійки разом із судовим збором у сумі 1982 гривні 38 копійок та витрати на правову допомогу у сумі 26000 гривень.

Ухвалою суду від 26 квітня 2023 року у справі відкрито спрощене позовне провадження з викликом сторін та призначено судове засідання на 11 годину 17 травня 2023 року (а. с. 16).

Позивач та його представниця у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, надали суду заяву про розгляд справи за їх відсутності, в якій позовні вимоги підтримали в повному обсязі, прохали позов задовольнити (а. с. 56).

Відповідачка в судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином (а. с. 31, 32, 36), будь-яких заяв та клопотань до суду не надала, причини неявки суду не повідомила.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог та, спираючись на вимоги ст. ст. 223, 247, 280 ЦПК України, ухвалив заочне рішення.

Судом встановлено, що 31 травня 2019 року сторонами був укладений договір позики № 31/05/19-8 (а. с. 52-53 та на звороті), за яким позивач передав у власність відповідачки грошові кошти у сумі 94323 гривні, що на день укладання договору за курсом НБУ 26,872573 гривень еквівалентно 3510 доларів США. В свою чергу, відповідачка зобов`язалася повернути позику у визначений цим договором строк та згідно з визначеним цим договором умовами, зокрема, що загальна сума у гривнях, яка підлягає поверненню у строки та в порядку, передбаченому цим договором, буде відповідати 3510 доларів США за курсом НБУ на дату здійснення платежу, але не пізніше ніж через 3 місяці з моменту укладання цього договору, тобто до 31 серпня 2018 року. За домовленістю сторін позика є безпроцентною.

Пунктом 5 даного договору визначено, що позичальниця зобов`язана повернути позикодавцеві суму позики, визначену у п. 1 даного договору відповідно до графіку повернення позичальницею грошових коштів: до 30 червня 2019 року – 2419 гривень, що еквівалентно 90 доларам США; до 31 липня 2019 року – 5643 гривні 24 копійки, що еквівалентно 210 доларам США; до 31 серпня 2019 року – 86261 гривню, що еквівалентно 3210 доларам США.

При цьому, пунктом 6 цього договору позики визначено, що вона може бути повернута достроково.

Разом з цим, приписами п. 10 даного договору позики визначено, що у разі прострочення виконання зобов`язання позичальниця зобов`язується сплатити позикодавцю суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та 3 % річних від простроченої суми. За несвоєчасне повернення позики позичальниця зобов`язалася сплатити позикодавцю неустойку у розмірі 1 % за кожен календарний день існування простроченої заборгованості від суми заборгованості.

Крім того, пунктом 12 договору визначено, що забезпеченням виконання позичальницею зобов`язання за цим договором є передача у заставу рухомого майна – автомобіля Renault, модель Kangoo, шасі НОМЕР_1 , 2013 року випуску, тип – спеціалізований вантажний фургон малотоннажний – В, колір – червоний, державний номер НОМЕР_2 , що належить позичальниці на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 , виданого 06 квітня 2017 року центром 0741.

31 травня 2019 року сторонами укладено додаткову угоду №  7 до вищевказаного договору позики (а. с. 53  та на звороті), якою внесено зміни до п. 1, 5 та 6 даного договору шляхом викладення їх в новій редакції.

Так, сторони погодили п. 1 договору у такій редакції: позикодавець передав у власність позичальниці, з позичальниця приймає у власність від позикодавця грошові кошти в сумі 99825 гривень 00 копійок, що є еквівалентом 3630 доларів США, за курсом продажів доларів США в АТ «КБ «Приватбанк», встановленим на момент укладення даного договору (1 долар США = 27,50) гривень, в свою чергу позичальниця зобов`язується повернути позику у визначений цим договором строк, та згідно з визначеними цим договором умовами сторони домовились, що загальна сума в гривнях, яка підлягає поверненню у строки та порядку передбаченому цим договором буде відповідати еквіваленту 3630 доларів США, за курсом продажів доларів США в АТ «КБ «Приватбанк» - на дату здійснення платежу, не пізніше ніж через 3 (три) місяці з моменту укладення даного договору, тобто до 31 серпня 2021 року. За домовленістю сторін позика є безпроцентною.

Пункт 5 договору сторони виклали в наступній редакції: «Позичальник зобов`язаний повернути Позикодавцеві суму позики, визначену в п. 1 даного договору відповідно до Графіка повернення Позичальником грошових коштів: до 30 червня 2021 року включно – 5775 гривень, що еквівалентно - 210 доларам США; до 31 липня 2021 року включно – 5775 гривень, що еквівалентно - 210 доларам США; до 31 серпня 2021 року включно – 88 275 гривень, що еквівалентно 3 210 доларам США».

При цьому, у пункті 6 договору сторони визначили, що позика може бути повернута позикодавцю достроково, а забезпеченням виконання позичальником зобов`язань за цим договором є передача в заставу рухомого майна: автомобіль RENAULT, модель KANGOO, шасі (кузов, рама) НОМЕР_4 , 2013 року випуску, тип спеціалізований вантажний фургон малотоннажний - В, колір червоний, державний номер НОМЕР_2 , та належить позичальниці на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 , виданого 06 квітня 2017 центр 0741. Додатковим забезпеченням виконання позичальницею зобов`язань за цим договором є підписана генеральна довіреність від 31 травня 2019 року, посвідчена приватним нотаріусом Кучер А.А. та зареєстрована в реєстрі за № 1800.

Разом з цим, сторони погодили, що будь-які грошові розрахунки, які відбувалися до моменту підписання даної Угоди, не будуть враховуватися при майбутньому поверненні позики, а грошові кошти були передані позикодавцем позичальниці в день підписання даної Угоди, на підтвердження чого, відповідно до ч. 2 ст. 1047 Цивільного кодексу України, позичальниця надала позикодавцю власноруч написану нею розписку (а. с. 54).

Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Приписами ст. 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з вимогами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Вимогами ст. 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Нормою ст. 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Вимогами ч. 2 ст. 207 ЦК України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до вимог ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до вимог ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з вимогами ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Приписами ст. 629 ЦК України визначено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Положеннями ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до вимог ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Приписами ч. 1 ст. 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначеній родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Нормами ч. 2 ст. 1047 ЦК України встановлено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та у постановах Верховного Суду від 26 квітня 2022 року у справі 753/1349/20 та від 16 січня 2020 року у справі № 761/45701/16-ц.

При цьому, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює їх своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передавання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передавання, а і є моментом виникнення зобов`язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.

Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у постановах від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц, від 08 квітня 2021 року у справі № 500/1755/17, від 22 вересня 2021 року у справі № 761/29374/19 та від 16 лютого 2022 року у справі № 520/19325/18.

Згідно з вимогами ч. ч. 2, 3 ст. 545 ЦК України, якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

При цьому, Верховний Суд у своїх постановах від 15 травня 2019 року у справі № 707/2606/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 751/1000/16-ц, від 25 березня 2019 року у справі № 211/2672/16-ц, від 14 липня 2021 року у справі № 266/7291/18-ц та від 10 серпня 2021 року у справі № 473/995/18 вказав не те, що наявність боргової розписки у позивача, свідчить про невиконання зобов`язань за договором позики відповідачем.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що між позивачем та  ОСОБА_2  було укладено договір позики від 31 травня 2019 року № 31/05/19-8 року (а. с. 52 та на звороті) та додаткову угоду до нього № 7 від 31 травня 2019 року (а. с. 53 та на звороті), за якимпозивач надав у позику відповідачці грошові кошти у сумі 99825 гривень, що еквівалентно 3630 доларів США за курсом АТ «КБ «Приватбанк» на дату складання договору та додаткової угоди й, на підтвердження чого ОСОБА_2  складено та власноруч підписано відповідну розписку від 29 червня 2021 року (а. с. 54 та на звороті).

З огляду на викладене, зважаючи на те, що боргова розписка наявна саме у позивача, суд доходить висновку, що вказане свідчить про те, що ОСОБА_2 зобов`язання за договором позики не виконано.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19) та Верховний Суд у своїй постанові від 19 травня 2021 року у справі № 200/16729/15-ц (провадження № 61-16100св20) вказали на те, що приписами ч. 2 ст. 524 та ч. 2 ст. 533 ЦК України встановлено, що сторони можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті, а тому, у такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Так, судом встановлено, що 31 травня 2019 року відповідачкою за договором позики від 31 травня 2019 року отримано від позивача у власність грошові кошти у сумі 99825 гривень, що еквівалентно 3630 доларів США за офіційним курсом АТ «КБ «Приватбанк» станом на день надання.

При цьому, умовами договору позики сторони погодили визначити обов`язок ОСОБА_2 повернути всю суму позики у готівковій формі у гривні, сума якої на час повернення позики має бути еквівалентною 3630 доларів США за курсом продажів доларів США в АТ «КБ «Приватбанк». Строк повернення позики, сторони визначили датою 31 серпня 2021 року.

Даний договір позики та додаткова угода до нього підписані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що свідчить про погодження сторонами їх умов. Крім того, ОСОБА_2 власноручно написано розписку про отримання грошових коштів за вказаним договором позики, про що вказано в самій розписці (а. с. 54 ).

Зазначений договір та додаткова угода до нього недійсними не визнавалися, а отже їх умови є обов`язковими до виконання сторонами.

Натомість, доказів виконання ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики від 31 травня 2019 року та додаткової угоди до нього від 31 травня 2019 року, повернення ОСОБА_2 суми, визначеної умовами договору та додаткової угоди, матеріали справи не містять.

З огляду на викладене, з урахуванням того, що відповідачка не виконала умов укладеного з позивачем договору позики від 31 травня 2019 року та додаткової угоди від 31 травня 2019 року, враховуючи умови договору позики та положення статті 533 ЦК України, суд дійшов висновку про наявність підстав для повернення боргу у розмірі, визначеному пунктом 1 договору позики з урахуванням внесених до нього змін умовами додаткової угоди від 31 травня 2019 року.

Водночас, суд звертає увагу, що приписами ч. 2 ст. 533 ЦК України визначено, що якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Оскільки пунктом 1 договору позики від 31 травня 2019 року та додатковою угодою до нього від 31 травня 2019 року визначено повернення позики у грошовій сумі в гривнях, в еквіваленті 3630 доларів США за курсом АТ «КБ «Приватбанк» станом на день здійснення платежу, який визначений датою повернення боргу 31 серпня 2021 року, з урахування сплаченої суми, як то вказано самим позивачем у сумі 260 доларів США, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для повернення боргу у розмірі, визначеному пунктом 1 договору позики та додаткової угоди до нього від 31 травня 2019 року з урахуванням різниці сплаченої суми, тобто еквіваленту 3370 доларів США, виходячи із розрахунку 3630 – 260, за офіційним курсом АТ «КБ «Приватбанк» станом на 31 серпня 2021 року – 27 гривень, що дорівнює 90990 гривень (3370* 27,0000), а відтак з відповідачки на користь позивача підлягає стягненню саме вказана грошова сума.

Щодо стягнення суми штрафу, суд зазначає наступне.

Згідно з вимогами ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Статтею 612 ЦК України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Отже, підставою, яка породжує обов`язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов`язання.

Нормами ч. ч. 2-3 ст. 549 ЦК України встановлено, що штрафом є неустойка, яка обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що сторонами було погоджено строк виконання відповідачкою зобов`язання з повернення позики датою 31 серпня 2021 року. Однак вказане зобов`язання відповідачкою не виконано ані в строк, обумовлений договором позики, ані станом на день розгляду справи, тому позивач прохає суд стягнути з відповідачки суму неустойки відповідно до вимог п. 10 вказаного договору позики у сумі 115777 гривень 25 копійок.

Натомість, суд зазначає про те, що Законом України «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19» від 16 червня 2020 року, встановлено, що у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення.

При цьому, приписами ч. 2 ст. 5 ЦК України визначено, що акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

В рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року у справі №1-7/99 зазначено, що надання зворотної дії в часі законам та іншим нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті. Тобто, вказаний вище Закон має зворотну дію в часі.

Враховуючи наведені положення ЦК України та те, що постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» на усій території України було встановлено з 12 березня 2020 року по 30 червня 2023 року включно карантин, суд дійшов висновку, що починаючи з 12 березня 2020 року по 30 червня 2023 року включно позичальницю звільнено від обов`язку сплати пені за прострочення повернення позики.

З огляду на викладене, суд вважає, що позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

Щодо стягнення процентів за користування грошовими коштами, суд зазначає наступне.

Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

При цьому, передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника.

Такий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 14-446цс18.

При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. При цьому, розрахунок 3 % річних здійснюється з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році).

Такий правовий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16.

Так, позивач в позовній заяві просить суд стягнути з відповідачки, відповідно до вимог п. 10 договору позики від 31 травня 2019 року, проценти за користування ОСОБА_2 грошовими коштами позивача у розмірі 2208 гривень 59 копійок, за період часу з 01 серпня 2021 року по 23 лютого 2022 року, однак суд не може погодитися з останнім з огляду на наступне.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що сторонами у договорі позики та додатковій угоді до нього від 31 травня 2019 року було обумовлено дату повернення позики – 31 серпня 2021 року, а відтак право на стягнення 3% річних за користування грошовими коштами у позивача виникає лише 01 вересня 2019 року, а не 01 серпня 2019 року, як то вказує позивач.

З огляду на викладене, враховуючи, що судом задоволено вимогу про стягнення суми позики у розмірі 90990 гривень, ураховуючи те, що право вимоги на стягнення 3 % річних у позивача виникло 01 вересня 2019 року, при цьому, позивачем закінчення нарахування 3 % річних обумовлено датою 23 лютого 2022 року, суд доходить висновку, що з відповідачки на користь позивача за вказаний період часу підлягає сплаті 3 % річних у сумі 1316 гривень 24 копійки, виходячи із розрахунку 90990 гривень (сума позики, що підлягає стягненню) *3 % /100%*176(кількість прострочених днів)/356 (днів у році), а відтак позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

З огляду на викладене, враховуючи, що ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі та на умовах, визначених договором позики та додатковою угодою до нього, однак зобов`язання за вказаним договором позики та додатковою угодою до нього не виконала, суд доходить висновку, що право позивача на повернення його власності – грошових коштів, наданих у позику, порушено, а тому підлягає захисту. Позивач має право вимагати стягнення заборгованості із відповідачки, реалізував це право, звернувшись до суду. Натомість, відповідачка жодних заперечень на предмет позову до суду не надала, своїм правом на надання відзиву не скористалася.

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, а тому, виходячи із наведеного вище, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підтверджені належними, допустимими, чіткими та достатніми доказами, які узгоджуються між собою та доповнюють один одного, що узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом», про що зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» та можуть «випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту», про що зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 21 липня 2011 року у справі «Коробов проти України».

Враховуючи викладене, суд вважає, що позовна заява підлягає частковому задоволенню та із відповідачки на користь позивача на підставі договору позики № 31/05/19-8 від 31 травня 2019 року та додаткової угоди до нього № 7 від 31 травня 2019 року підлягає стягненню борг у розмірі, визначеному пунктом 1 договору позики, тобто еквіваленту 3370 доларів США за офіційним курсом АТ «КБ «Приватбанк» станом на 31 серпня 2021 року, що дорівнює 90990 гривень та 3 % річних у сумі 1316 гривень 24 копійки.

Частиною 1 статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до вимог п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Положеннями ст. 59 Конституції України передбачено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року.

Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Приписами ч. 2 ст. 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

Відповідно до вимог п. 3 ч. 1 ст. 141 ЦПК України, у разі часткового задоволення позову, інші судові витрати, пов`язані із розглядом справи, покладаються на обидві сторони пропорційно розмірі задоволених позовних вимог.

Відповідно до роз`яснень, наведених у п. 48 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17 жовтня 2014 року № 10, підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді регламентовано ЦПК України. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені.

Верховний Суд у постанові від 21 січня 2021 року у справі № 280/2635/20 висловив свою позицію про те, що для цілей відшкодування витрат на правову допомогу заявник може використовувати будь-який документ, який свідчить про фактичне понесення таких витрат.

При цьому, Верховний Суд у своїй постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 вказав на те, що витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України).

Верховний суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 16 травня 2019 року у справі № 823/2638/18 та від 13 грудня 2018 року у справі № 816/2096/17 вказав на те, що від учасника справи вимагаються докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, а не докази обґрунтування часу, витраченого фахівцем у галузі права, тому достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, що саме така кількість часу витрачена на відповідні дії.

Як вбачається з матеріалів справи, правову допомогу ОСОБА_1 у даній справі на підставі договору № 160323-2 про надання правничої допомоги від 16 березня 2023 року (а. с. 44-45) та додаткової угоди № 1 до вказаного договору від 16 березня 2023 року (а. с. 46) надавала адвокатка Макушева Світлана Валеріївна (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії № 3753 від 02 липня 2018 року).

Так, п. 1 додаткової угоди № 1 до договору про надання правничої допомоги від 16 березня 2023 року № 1060323-2 (а. с. 46) визначено, що за надання послуг з правничої допомоги клієнт зобов`язується сплатити адвокату гонорар в розмірі 26000 гривень без участі в судових засіданнях. Вартість участі в судових засіданнях становить 2000 гривень за годину.

На підтвердження наданих послуг адвокаткою надано акт приймання-передачі наданих послуг № 1 від 13 липня 2023 року (а. с. 47), відповідно до якого адвокаткою надано позивачу наступні послуги: з проведення аналізу наявних документів, що були сформовані за результатами виконання сторонами договору позики № 31/05/19-8 від 31 травня 2019 року, проведення аналізу судової практики з питання стягнення заборгованості за договором позики, написання, підготовка, оформлення позовної заяви про стягнення заборгованості за договором позики № 31/05/19-8 від 31 травня 2019 року з додатками, направлення позову. Кількість одиниць – 1; вартість послуг за одиницю – 26000 гривень та аналогічний розрахунок витрат на правову допомогу (а. с. 48).

Верховний суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 16 травня 2019 року у справі № 823/2638/18 та від 13 грудня 2018 року у справі № 816/2096/17 вказав на те, що від учасника справи вимагаються докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, а не докази обґрунтування часу, витраченого фахівцем у галузі права, тому достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, що саме така кількість часу витрачена на відповідні дії.

Разом з цим, Верховний суду у складі Касаційного адміністративного суду у своїй постанові від 16 квітня 2020 року у справі № 727/4597/19 зазначив про те, що аналіз спеціального законодавства щодо діяльності адвоката дає право зробити висновок про те, що законодавством України не встановлено відповідних вимог до розрахункового документа, який повинен надати адвокат при оплаті клієнтом послуг, а також не встановлено форми такого документа. Урахувавши наведене та той факт, що відкриття власного рахунку не є обов`язком адвоката, ВС дійшов висновку, що адвокат може видати клієнту на його вимогу складений у довільній формі документ (квитанція, довідка, тощо), який буде підтверджувати факт отримання коштів від клієнта.

Також судом враховано правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19, відповідно до якої витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України).

Крім того, слід зазначити, що відповідно до закріпленого на законодавчому рівні принципу співмірності, розмір витрат на послуги адвоката при їхньому розподілі визначається з урахуванням складності справи, часу, витраченого адвокатом на надання правничої допомоги, обсягу наданих послуг та виконаних робіт, ціни позову, а також значення справи для сторони.

Ґрунтуючись на вказаному принципі, при здійсненні дослідження та оцінки наданих сторонами доказів суд враховує, зокрема, пов`язаність витрат на правову допомогу з розглядом справи, обґрунтованість витрат та їхню пропорційність до предмета спору.

Таким чином, при визначенні розміру витрат на правничу допомогу на підставі поданих сторонами доказів, суд має виходити з критеріїв: їхньої реальності (тобто встановлення їхньої дійсності та необхідності); розумності їхнього розміру (виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін).

Чинне процесуальне законодавство не обмежує сторін спору жодними нормативними рамками у контексті очікуваного розміру компенсації їхніх витрат, пов`язаних із правничою допомогою адвоката. Отже, за умови дотримання визначеної законом процедури попереднього визначення суми судових витрат, а також порядку подання необхідного об`єму доказів на підтвердження понесених витрат, сторона може розраховувати на відшкодування витрат на правничу допомогу в повному розмірі.

Верховний Суд у своїй постанові від 01 вересня 2020 року у справі № 640/6209/19 зазначив, що розмір відшкодування судових витрат повинен бути співрозмірним із ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також суд має враховувати критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їх розміру виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Таким чином, беручи до уваги принцип співмірності, слід пам`ятати, що свобода сторін у визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу не є абсолютною та безумовною навіть у разі їхньої повної документальної доведеності.

З огляду на викладене, з урахуванням складності справи, співмірності та пропорційності понесених витрат щодо предмета спору, значення справи для сторін, приймаючи до уваги обсяг наданих адвокаткою послуг, суд вважає, що факт понесення витрат на правничу допомогу у заявленому представницею позивача розмірі не доведено, тому суд доходить висновку про стягнення з відповідачки на користь позивача витрати на правничу допомогу у сумі 5000 гривень.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з вимогами пп. 1 п. 1 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір», за подачу позовної заяви майнового характеру, поданої фізичною особою, сплачується судовий збір, який становить 1% від ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Оскільки позовні вимоги задоволено частково, у розмірі 62,45 % від заявленої суми, виходячи із розрахунку (90990+1316,24)*100/247798,24, а позивачем судовий збір сплачено за понижуючого коефіцієнта в розмірі 0,8 ставки судового збору, бо позовна заява подана через підсистему «Електронний суд», що відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 916/228/22, то з відповідачки на користь позивача слід стягнути судовий збір у розмірі 1238 гривень, виходячи із розрахунку (1982,38)*62,45/100.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 12, 13, 76-82, 133, 141, 259, 263-265, 279, 354 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_6 ) про стягнення боргу за договором позики – задовольнити частково.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики № 31/05/19-8 від 31 травня 2019 року у розмірі 90990 (дев`яносто тисяч дев`ятсот дев`яносто) гривень та три відсотки річних у розмірі 1316 (одна тисяча триста шістнадцять) гривень 24 (двадцять чотири) копійки, а всього 92306 (дев`яносто дві тисячі триста шість) гривень 24 (двадцять чотири) копійки.

В іншій частині позовних вимог – відмовити.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у сумі 1238 (одна тисяча двісті тридцять вісім) гривень.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у сумі 5000 (п`ять тисяч) гривень.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи.

Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи, якщо не буде оскаржено у встановленому порядку.

Заочне рішення може бути переглянуте Красногвардійським районним судом м. Дніпропетровська за письмовою заявою відповідача протягом двадцяти днів зо дня отримання ним копії рішення.

Суддя А.І. Приваліхіна