Справа № 466/7247/22                                 Головуючий у 1 інстанції: Білінська Г.Б.

Провадження №  22-ц/811/1574/23

Провадження № 22-ц/811/1770/23                         Доповідач в 2-й інстанції: Цяцяк Р. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

       09 жовтня 2023 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

       головуючий – суддя Цяцяк Р.П.,

               судді Ванівський О.М. та Шеремета Н.О.,

за участю: секретаря Суди В.І.;

позивачки ОСОБА_1

та її представника – адвоката Стецик О.П.;

відповідача ОСОБА_2 ;

адвоката Мельник Л.Я. – представника відповідачів

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 04 травня 2023 року, а також за апеляційною скаргою ОСОБА_2 та апеляційною скаргою ОСОБА_3 на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 05 червня 2023 року,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , треті особи – Шевченківський районний відділ у місті Львові Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області та ОСОБА_8 , у якому просила визнати згаданих відповідачів такими, що втратили право на проживання і користування квартирою АДРЕСА_1 (в подальшому – «спірна квартира»).

Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що позивачка з 13.02.1992 року є зареєстрованою та проживає у спірній квартирі, у якій також є зареєстрованими і проживають її малолітній син ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та її дідусь ОСОБА_8 .

Окрім них в спірній квартирі є зареєстрованими відповідачі, які фактично не проживають у ній більше десяти років.

Стверджувалося, що позивачка протягом багатьох років сама доглядає свого дідуся, займається його лікуванням, сплачує всі рахунки за комунальні послуги, підтримує квартиру належному стані, проводить за власні кошти поточні ремонтні роботи в квартирі, а відповідачі ніколи не цікавились спірною квартирою та не допомогали в її утриманні. Тривалий час комунальні платежі ніким із відповідачів не сплачувались, що призвело до виникнення заборгованості у сумі 5 847 грн. 72 коп. по оплаті за послуги з теплопостачання, надані до 01.10.2002 року, які були стягнуті рішенням Шевченківського районного суду міста Львова. Формальна реєстрація відповідачів у спірній квартирі та їх небажання цікавитись квартирою та приймати участь у її утриманні викликає матеріальні труднощі в оплаті комунальних послуг, а тому позивачка вимушена звертатись до суду за захистом своїх прав та прав свого дідуся (том 1, а.с. 3-7).

Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 04 травня 2023 року позов задоволено частково.

Визнано ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .

В задоволенні позову в частині визнання втратившими право користування житловим приміщенням ОСОБА_2 і ОСОБА_3 - відмовлено (том 2, а.с. 3-7).

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 05 червня 2023 року стягнуто з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_3 866 грн. 60 коп. судових витрат на професійну правову допомогу.

У задоволенні заяви представника ОСОБА_2 , адвоката Дацько М.В., від 24.05.2023 року про стягнення з позивачки витрат на правову допомогу у розмірі 20 000 грн. – відмовлено (том 2, а.с. 75-76).

Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 04 травня 2023 року оскаржили позивачка ОСОБА_1 та відповідачка ОСОБА_6 .

Позивачка ОСОБА_1 просить оскаржуване рішення в частині відмови у визнанні ОСОБА_2 і ОСОБА_3 такими, що втратили право на проживання і користування спірною квартирою, скасувати та в цій частині ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити цю позовну вимогу, покликаючись на невідповідність висновків суду в оскаржуваній частині матеріалам справи та на неправильне застосування норм матеріального права.

Апелянт ОСОБА_1  вважає, що згаданими «Відповідачами не надано жодних належних та допустимих доказів щодо предмету доказування – їх фактичного проживання в (спірній) квартирі», а також не спростовано доказів, якими позивачкою обґрунтовано позовну заяву (том 2, а.с. 91-99).

Відповідачка ОСОБА_6 просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, а також стягнути з позивачки на її користь судові витрати, покликаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, та на неправильне застосування норм матеріального права.

Звертає увагу на те, що 09.12.2022 року у спірній квартирі також була зареєстрованою її малолітня дитина – ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також на те, що вона зі згаданою малолітньою дитиною не мають іншого житла у власності.

Також звертає увагу на те, що позов подано до суду у вересні 2022 року, тобто – через півроку після повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну, коли «життя всіх українців перевернулося з ніг на голову», а тому сам позов вважає «зловживанням … процесуальними правами» зі сторони позивачки (том 2, а.с. 79-85).

Додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 05 червня 2023 року оскаржили відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3

ОСОБА_2 просить додаткове рішення в частині відмови у задоволенні заяви його представника скасувати та в цій частині ухвалити нове, яким стягнути з позивачки на його користь 20 000 грн. витрат на правничу допомогу, покликаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та на порушення норм процесуального права (том 2, а.с. 128-129).

ОСОБА_3 просить додаткове рішення в частині вирішення її заяви про стягнення з позивачки на її користь витрат на професійну правничу допомогу скасувати і в цій частині ухвалити нове, яким стягнути з позивачки на її користь 2 590 грн. згаданих судових витрат, також покликаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та на порушення норм процесуального права.

Звертає увагу на те, що заяву до суду про стягнення понесених нею витрат на професійну правничу допомогу було подано лише в її інтересах, а оскільки в задоволенні позовних вимог саме до неї було відмовлено, то вважає неправомірним посилання суду на те, що позов задоволено лише частково (том 2, а.с. 161-170).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення апелянтів та їхніх представників на підтримання доводів поданих ними апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів дійшла наступних висновків.

ЦПК України встановлено, що:

-        кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина 1 статті 4);

-        цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом, і що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (статті 12 і 81);

-        суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина 1 статті 13);

-        доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76);

-        належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (стаття 77);

-        обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання (частина 1 статті 82).

Судом встановлено, стверджується матеріалами справи та визнається всіма її учасниками (а, відтак, доказуванню не підлягає) те, що:

-спірну квартиру було надано ОСОБА_11 у 1975 році на її сім`ю з шести осіб: вона, її чоловік ОСОБА_8 (третя особа по справі) та 4 (четверо) їхніх дітей ( ОСОБА_12 та відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 ) (том 1, а.с. 11);

-у 2003 році ОСОБА_11 померла (том 1, а.с. 12);

-позивачка ОСОБА_1 (1990 року народження) є зареєстрованою у спірній квартирі з 1992 року в якості доньки ОСОБА_14 ;

-відповідачі ОСОБА_4 (1991 року народження) та ОСОБА_5 (1995 року народження) є зареєстрованими у спірній квартирі в якості дітей ОСОБА_13 .

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 9 ЖК УРСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання.

Повага до права людини на житло закріплена також у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Це покладає на державні органи зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав».

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

У рішенні від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежить від фактичних обставин справи, а саме: від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення у справі «Баклі проти Сполученого Королівства», від 11 січня 1995 року).

Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v Italy»), заява № 33202/96, § 110).

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Dakus v. Ukraine») від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 02 березня 2011 року, заява № 30856/03;     «Садов`як проти України» («Sadovyak v. Ukraine») від 17 травня 2018 року, заява №17365/14).

Системний аналіз положень статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку про те, що необхідною умовою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є втрата такою особою інтересу до цього житла.

Матеріалами справи стверджується та визнається самою позивачкою та обставина, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (на яких, зокрема, і було отримано їхніми батьками спірну квартиру у 1975 році) неодноразово здійснювали спроби скористатися наданим їм чинним законодавством правом на приватизацію спірної квартири (том 1, а.с. 85), однак ці спроби були унеможливлені позивачкою ОСОБА_1 (яка була зареєстрованою у спірній квартирі лише у 1992 році на правах дитини члена сім`ї наймача квартири), про що свідчать заяви ОСОБА_1 у відповідні інстанції (том 1, а.с. 83).

В суді апеляційної інстанції позивачкою не було дано пояснень з приводу її вищезгаданих заперечень проти приватизації спірної квартири, які можна було б визнати логічними та справедливими, а справедливість є однією із основних засад цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України).

Також матеріалами справи стверджується те, що позивачкою без погодження з іншими наймачами спірної квартири (зокрема – і відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ) було поселено її чоловіка, що стало одним із факторів неприязних відносин між згаданими особами (том 1, а.с. 84, 109, 134).

У відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 інше житло у місті Львові, на яке за законом вони мають право, відсутнє: дана обставина позивачкою належними та допустимими доказами не спростована.

В той же час, ні у позовній заяві, ні у поданій позивачкою апеляційній скарзі, останньою не наведено, як саме реєстрація відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спірній квартирі порушує права, свободи чи законні інтереси позивачки (частина 1 статті 4 ЦПК України).

За вищенаведених обставин в їх сукупності суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відсутність правових підстав для визнання відповідачів  ОСОБА_2 та  ОСОБА_3 такими, щовтратили право користування спірною квартирою, і доводи апеляційної скарги позивачки ОСОБА_1 цього висновку не спростовують, а тому подана нею апеляційна скарга до задоволення не підлягає.

Позов було подано до суду 20 вересня 2022 року, а вже 31 жовтня 2022 року представником відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було надіслано до суду Відзив на позовну заяву (том 1, а.с. 98-108) до якого було долучено Довідку акушера-гінеколога від 17.10.2022 року № 11 про вагітність (37-38 тижнів) відповідачки ОСОБА_6 (том 1, а.с. 123): тобто, з самого початку розгляду справи ця обставина була відомою, як учасникам справи, так і суду.

ІНФОРМАЦІЯ_3 у відповідачки ОСОБА_6 народився син ОСОБА_10 , який ІНФОРМАЦІЯ_4 також був зареєстрованим у спірній квартирі (том 2, а.с. 86).

Однак, незважаючи на вищенаведені обставини, позовні вимоги позивачкою не уточнювались, орган опіки та піклування до участі у справі не залучався, хоча безспірним є те, що новонароджена дитина повинна проживати з матір`ю: в даному випадку – з відповідачкою ОСОБА_6 , яку оскаржуваним нею рішенням суду визнали такою, що втратила право користування спірною квартирою.

За вищенаведених обставин колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга ОСОБА_15 підлягає до часткового задоволення (лише стосовно задоволення позовних вимог до неї), а саме: оскаржуване рішення в частині визнання згаданої відповідачки такою, що втратила право користування спірною квартирою, підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення – про відмову у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_15 та стягнення на її користь з позивачки 1 488 грн. 60 коп. сплаченого судового збору за подання цієї апеляційної скарги.

ЦПК України також встановлено, що:

-        судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, і що витрати на професійну правничу допомогу належать до витрат, пов`язаних з розглядом справи (частини 1 та 3 статті 133);

-        витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частини 1-3 статті 137);

-        суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 137);

-        обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6 статті 137).

Системний аналіз наведених вище норм законодавства дозволяє зробити наступні висновки:

(1) Договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені в частині 2 статті 27 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність»);

(2) За своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 Цивільного кодексу України;

(3) Як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правової допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару.

Матеріалами справи стверджується наступне.

Частиною 1 статті 134 ЦПК України встановлено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи.

Відзив на позовну заяву представника відповідачок ОСОБА_16 та ОСОБА_3 не містить попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які згадані відповідачки понесла і які очікують понести в зв`язку із розглядом справи (том 1, а.с. 98-108).

Неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат може бути підставою для відмови у відшкодування відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

Вищенаведена правова позиція знайшла своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (том 2, а.с. 38) і в силу положень частини 4 статті 263 ЦПК України є обов`язковою для судів першої та апеляційної інстанцій.

Договори про надання правової допомоги відповідачками ОСОБА_16 та ОСОБА_3 з адвокатом Мельник Л.Я. були укладеними 14 жовтня 2022 року, ці Договори не містять умов щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, і такі (як і Додаткові договори до них) були поданими до суду лише 10.05.2023 року, тобто – вже після ухвалення судом оскаржуваного рішення (том 2, а.с. 17-19, 44-46).

Згаданими відповідачками та їхнім представником не надано суду пояснень з приводу того, чому саме вищезгадані Договори про надання правової допомоги та Додаткові договори до них було подано до суду лише після завершення розгляду справи судом першої інстанції і чому сам Договір про надання правової допомоги не містить розміру адвокатської винагороди.

Відповідачками ОСОБА_16 та ОСОБА_3 , а також їхнім представником до суду першої інстанції до ухвалення ним рішення по суті спору взагалі не було подано жодних документів, які б стосувалися їхніх витрат на правничу допомогу.

Однак, додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 05 червня 2023 року в частині стягнення з позивачки в користь ОСОБА_3 866 грн. 60 коп. судових витрат на професійну правову допомогу позивачкою не оскаржується.

За вищенаведених обставин в їх сукупності колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга ОСОБА_3 на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 05 червня 2023 рокудо задоволення не підлягає, так само, як не підлягає до задоволення вимога ОСОБА_16 про стягнення з позивачки на її користь 2 460 грн. 00 коп. судових витрат на професійну правничу допомогу на стадії розгляду справи судом першої інстанції.

У Відзиві відповідача ОСОБА_2 на позовну заяву зазначено, що він очікує понести в зв`язку із розглядом даної справи 20 000 грн. судових витрат, в обґрунтування розміру яких ним ще 27 грудня 2022 року було подано до суду відповідний пакет документів (том 1, а.с. 72, 213-221).

Натомість, позивачкою та її представником так і не було подано до суду клопотань про зменшення розміру вищезазначених витрат саме відповідача  ОСОБА_2 на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, та (або) доводів і доказів про неспівмірність цих витрат, що унеможливлює вирішення судом питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, оскільки (ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності) суд не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, з власної ініціативи.

Вищенаведена правова позиція знайшла своє відображення у постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 454/3919/18 (провадження № 61-13848св21) і в силу положень частини 4 статті 263 ЦПК України є обов`язковою для суду апеляційної інстанції.

За вищенаведених обставин в їх сукупності колегія суддів приходить до висновку про те, що у суду були відсутніми правові підстави для відмови у повному обсязі у задоволенні заяви представника ОСОБА_2 про відшкодування останньому за рахунок позивачки понесених витрат на професійну правничу допомогу.

Відтак, додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 05 червня 2023 року в частині відмови у задоволенні заяви представника ОСОБА_2 про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення: про стягнення з позивачки на користь ОСОБА_2 20 000 грн. 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 п.2, 376 ч.1 п.п. 1-4, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 04 травня 2023 рокузалишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 частково задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 04 травня 2023 року в частині визнання ОСОБА_5 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 , скасувати та в цій частині ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_15 .

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_16 1 488 грн. 60 коп. сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.

Відмовити ОСОБА_16 у задоволення її вимоги про стягнення з ОСОБА_1 на її користь 2 460 грн. 00 коп. судових витрат на професійну правничу допомогу на стадії розгляду справи судом першої інстанції.

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 05 червня 2023 рокузалишити без задоволення.

Апеляційну скаргу  ОСОБА_2 задовольнити.

Додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 05 червня 2023 року в частині відмови у задоволенні заяви представника ОСОБА_2 про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу скасувати і в цій частині ухвалити нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 20 000 (двадцять тисяч) грн. 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повну постанову складено 12 жовтня 2023 року.

       Головуючий:                                                        Цяцяк Р.П.

       Судді:                                                                Ванівський О.М.

                                                                       Шеремета Н.О.