Справа № 309/985/22

П О С Т А Н О В А

Іменем України

        20 вересня 2023 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі

головуючого                                судді КОНДОРА Р.Ю.

суддів                                        СОБОСЛОЯ Г.Г., ГОТРИ Т.Ю.

за участю секретаря                ЗУБАШКОВА М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу № 309/985/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хустського районного суду від 1 серпня 2022 року, повний текст якого складено 3 серпня 2022 року, головуючий суддя Піцур Я.Я., -

встановив:

16.02.2022 ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діяв адвокат Човганин М.І., звернувся до суду із зазначеним позовом до ОСОБА_2 мотивуючи таким.

На підставі спадкового договору від 05.11.2013 позивач є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно п. 5.1. спадкового договору на позивача був покладений обов`язок надати право постійного проживання в квартирі одноособово (без родини та інших членів сім`ї) дружині відчужувача – ОСОБА_2 .

Однак позивач не має можливості вільно користуватися своєю власністю у зв`язку з протиправною поведінкою відповідачки, яка систематично порушує правила співжиття, не сплачує комунальні послуги, руйнує та псує майно, що, своєю чергою, робить неможливим їхнє спільне проживання у вказаній квартирі.

Позивач неодноразово звертався до правоохоронних органів, органів місцевого самоврядування щодо протиправної поведінки відповідачки, але це не дало результатів.

Діючи на захист свого права власності порядком усунення перешкод у його здійсненні, посилаючись на викладені обставини та на приписи ст.ст. 317, 319, 391 ЦК України, ст. 116 ЖК України, позивач ОСОБА_1 просив суд виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Хустського районного суду від 01.08.2022 у позові відмовлено.

Відмовляючи в позові суд першої інстанції виходив із його необґрунтованості, з того, що відповідачка проживає в належному позивачу жилому приміщенні на законній підставі, водночас не є членом сім`ї позивача в розумінні норм ЖК України, не проживає спільно з ним в одному жилому приміщенні, тому норми ЖК України на спірні правовідносини не поширюються і про порушення відповідачкою саме правил співжиття ітися не може. Припинення ж сервітуту із виселенням відповідачки без надання іншого жилого приміщення в розумінні норм ЦК України буде непропорційним і невиправданим втручанням у житлові права відповідачки. Підстави позову власне про усунення перешкод позивачу у здійсненні права власності на квартиру не обґрунтовані належним чином.

Позивач ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Човганин М.І., оскаржив рішення суду як ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Доводи скарги зводяться до такого.

Відповідачка проживає в квартирі на належній правовій підставі і в розумінні ст. 64 ЖК України відноситься до членів сім`ї наймача.

Відтак на неї поширюються положення ст. 116 ЖК України, якими передбачені умови виселення внаслідок протиправних дій мешканця житлового приміщення.

Позивач не проживає в цьому житлі, однак, мав намір на це, що його не може реалізувати через поведінку відповідачки, яка не допускає його в квартиру. Отже, позивач із незалежних від нього причин не може реалізувати своє право власності та користуватися успадкованою квартирою.

Протиправність поведінки відповідачки підтверджується доказами, яким суд першої інстанції оцінки не дав.

Можливість застосування до спірних правовідносин норм ст. 116 ЖК України підтверджується правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постанові від 30.05.2018 у справі № 209/3302/13-ц. Якщо ж позивач послався не на ті норми законодавства, що належить, суд повинен був самостійно застосувати норми закону, якими регулюються спірні правовідносини.

Сторона просить рішення суду скасувати, позов – задовольнити.

Заслухавши доповідь судді, пояснення: позивача ОСОБА_1 та його представника адвоката Розмана С.Ю., які апеляцію підтримали, у порядку ст. 212 ЦПК України відповідачки ОСОБА_2 та її представника адвоката Бітюри А.А., які скаргу не визнали, обговоривши доводи сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до такого.

За приписами ст. 3 ч. 1 п.п. 3, 5, 6, ст. 11, ст. 12 ч. 1, ст.ст. 13, 14, 15, 16, ст. 20 ч. 1 ЦК України, ст. 3 ч.ч. 1, 3, ст. 4 ч. 1, ст.ст. 12, 13, 19, ст.ст. 43, 44, 49, 76-82 ЦПК України:

кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів;

особа діє у цивільних відносинах вільно, здійснює свої права на власний розсуд, а також виконує цивільні обов`язки у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства і повинна діяти добросовісно, розумно, обачно, передбачаючи наслідки;

при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди, зловживання цивільними і процесуальними правами не допускається;

цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, які на свій розсуд розпоряджаються цивільними та процесуальними правами, реалізують право на судовий захист;

кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, і зобов`язана належно довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, обов`язок доказування позову лежить на позивачеві;

доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Вимоги позову можуть бути задоволені за умов, коли вони відповідають вимогам закону, договору та є доведеними у належний процесуальний спосіб (ст.ст. 89, 263-265 ЦПК України).

Встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мешканець АДРЕСА_3 , (відчужувач) уклав зі своїм сином ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , мешканцем АДРЕСА_4 , (набувачем) спадковий договір, посвідчений 05.11.2013 приватним нотаріусом Хустського районного нотаріального округу Рошинець Н.П. за реєстровим № 5459 (реєстрація у Спадковому реєстрі 05.11.2013 за № 55262481), відповідно до якого відчужувач передає після своєї смерті належну йому квартиру АДРЕСА_2 у власність набувачу на умовах цього договору (а.с. 5-7).

Окрім іншого спадковий договір містить такі умови:

за згодою сторін на набувача покладаються такі обов`язки:

надати право постійного проживання одноособово (без родини та інших членів сім`ї) в квартирі, яка є предметом цього договору, дружині відчужувача – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , …;

сторони домовилися, що набувач має право за згодою ОСОБА_2 надати їй інше житло, придатне для проживання, незалежно від площі та місця розташування цього житла взамін на проживання в квартирі, що є предметом цього договору (п. 5.1.);

право власності на вказану квартиру переходить до набувача у разі виконання ним умов цього договору та після смерті відчужувача (п. 6.);

сторони підтверджують, що укладення договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін (п. 8).

Спадковий договір є чинним і як такий є правомірним і обов`язковим до виконання, надання ОСОБА_2 права проживання в квартирі на визначених спадковим договором умовах було обов`язковою умовою набуття ОСОБА_1 права власності на квартиру (ст.ст. 202, 204, 328, 509, 511, 525, 526, 626, 629, 1302, 1305, інші норми ЦК України). Спадковий договір не передбачав спільного проживання ОСОБА_1 , його сім`ї в одній квартирі з ОСОБА_2 .

ОСОБА_1 такі умови спадкового договору беззаперечно прийняв, на підставі цього договору прийняв двокімнатну квартиру АДРЕСА_5 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 відчужувача ОСОБА_3 у свою власність і зареєстрував 15.01.2021 своє право власності (а.с. 8, 9).

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 проживає у АДРЕСА_6 , відповідачка ОСОБА_2 проживає у АДРЕСА_1 , що підтверджується матеріалами справи (а.с. 1, 33 та ін.) і ніким не заперечується.

Між сторонами склалися конфліктні відносини з приводу користування квартирою АДРЕСА_2 , належним до неї двором, господарськими спорудами і рухомим майном. Протягом лютого-жовтня 2021 року виникали конфлікти у зв`язку з протиправним, на думку ОСОБА_1 , відчуженням ОСОБА_2 цінного рухомого майна різного роду, що належало спадкодавцю ОСОБА_3 (килими, картини, електроінструмент, мотоблок, садовий інструмент, посуд, радіатори, предмети з металу тощо), у зв`язку з несплатою рахунків за комунальні послуги, у зв`язку з пошкодженням (зламом) підсобних приміщень, у зв`язку з реєстрацією ОСОБА_2 свого місця проживання за вказаною адресою без його дозволу, у зв`язку з недопуском його відповідачкою до двору та квартири і т.ін.

Своєю чергою, ОСОБА_2 заперечувала протиправність своїх дій, вказувала на те, що позивач незважаючи на її заперечення забрав багато з речей її покійного чоловіка, тому вона його не впускала на подвір`я, не давала забрати інші речі тощо, а стосовно продажу батареї особам ромської народності, то ця річ була нажита спільно з покійним чоловіком і була нею продана, як і інший металобрухт, у зв`язку зі скрутним матеріальним становищем і наявні борги за використаний газ.

З цього приводу ОСОБА_1 неодноразово звертався до органів поліції (а.с. 10-23). 03.09.2021 службою дізнання Хустського РУП ГУ НП в Закарпатській області було зареєстровано кримінальне провадження № 120210780500000224, яке, втім, постановою начальника органу дізнання від 31.10.2021 закрито на підставі ст. 284 ч. 1 п. 2 КПК України за відсутністю складу злочину (а.с. 24).

Повідомляючи про результати перевірки звернень ОСОБА_1 органи поліції вказували на наявність між ним і ОСОБА_2 саме цивільно-правових відносин, що виникли зі спадкового договору від 05.11.2013.

На звернення з приводу реєстрації ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_2 державної реєстрації Виконкому Хустської міськради листом від 25.02.2021 № 172/09-08 повідомив ОСОБА_1 про те, що така реєстрація була здійснена відповідно до закону, на підставі п. 5.1. спадкового договору від 05.11.2013 (а.с. 17).

Під час апеляційного розгляду справи сторони підтвердили свої позиції, в тому числі, позивач ОСОБА_1 підтвердив, що і надалі не має доступу до свого нерухомого майна, відповідачка ОСОБА_2 підтвердила, що не допускає позивача до свого житла і двору, а також, що не має іншого житла.

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (ст. 379 ЦК України). Право користування жилим приміщенням може виникати, зокрема, в порядку сервітуту (ст. 401 ч. 1, ст. 402 ч. 1, ст.ст. 403, 404 ЦК України).

За змістом положень ст. 41 Конституції України, ст.ст. 16, 316-319, 321, 380, 382, 383, 386, 391 ЦК України, ст.ст. 150, 155 ЖК України щодо захисту права власності, власник житлового будинку, квартири здійснює своє право на власний розсуд, незалежно від волі інших осіб, може використовувати його для проживання свого і членів сім`ї, може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, вправі вимагати захисту свого права, в тому числі, вправі вимагати за наявності для того підстав виселення інших осіб з належного йому житла, що в контексті захисту права власності не суперечить закону як таке та є одним із конкретних способів усунення перешкод власнику у здійсненні його права.

Поряд із цим:

власність зобов`язує; власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян (ст. 13 Конституції України, ст. 319 ч.ч. 4, 5 ЦК України);

кожен має право на житло; ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (ст. 47 Конституції України);

фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом (ст. 311 ч. 4 ЦК України);

ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом; житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян … (ст. 9 ч.ч. 4, 5 ЖК України);

громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення; постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (ст. 109 ч. 2 ЖК України).

За змістом положень ст.ст. 64, 66, 67, 156, 162 ЖК України, ст.ст. 7, 9, 12 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», відповідно до інших норм законодавства особа, яка з певної правової підстави проживає в жилому приміщенні, зобов`язана вносити відповідну плату за користування житлом і за житлово-комунальні послуги.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, підписана від імені України 09.11.1995, і Перший протокол до Конвенції, підписаний від імені України 19.12.1996, у м. Страсбурзі, ратифіковані Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, у силу положень ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст. 10 ч.ч. 2, 4 ЦПК України є частиною національного законодавства, Конвенція, протоколи до неї та практика Європейського суду з прав людини застосовуються при розгляді справ як джерело права.

Статтею 8 Конвенції визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (ч. 1); органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (ч. 2).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.11.2004 у справі «Прокопович проти Росії» (Заява № 58255/00) зазначив, що згідно з судовою практикою органів Конвенції поняття «житло» за змістом статті 8 не обмежується жилим приміщенням, що зайняте на законній підставі чи юридично оформлене; «житло» є самостійним поняттям, яке не визначається відповідно до внутрішнього законодавства; чи є конкретне місце проживання «житлом», щодо якого діють гарантії пункту 1 статті 8, залежить від фактичних обставин, а саме, наявності достатніх і стійких зв`язків з певним місцем (п. 36).

У справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) Європейський суд з прав людини у рішенні від 02.03.2011 підтвердив вищевказане розуміння поняття «житла» (п. 40), а також сформулював висновки, відповідно до яких, зокрема:

втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (п. 41);

втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (п. 42);

вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону; зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування; функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам;… (п. 43);

крім того, втручання у право … на повагу до … житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві»; інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою; концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві; враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення; зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (п. 44).

Тож право власника житлового будинку, квартири на пред`явлення відповідних вимог не заперечується як таке, що, однак, не звільняє від обов`язку пред`явити позов із належних підстав, у тому числі, враховуючи наявність у інших осіб відповідного права користування житлом, обґрунтувати та довести його належним процесуальним порядком. Законні підстави для виселення особи з жилого приміщення та пропорційність виселення меті такого виселення без надання іншого жилого приміщення повинні враховуватися. Лише в такому разі можуть мати місце законні підстави для задоволення відповідних вимог.

Виходячи з викладеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову із позбавленням відповідачки житла. Відповідачка ОСОБА_2 наразі користується жилим приміщенням на законній правовій підставі і питання врегулювання позивачем ОСОБА_1 відносин із нею з підстав, наведених ним у позові, лежить у площині відносин сервітуту, відповідальності, зокрема, майнової, сторін за свої дії і за виконання умов спадкового договору в частині користування житлом, а також у площині врегулювання конкретних майнових питань, якщо такі виникли і залишилися неврегульованими між сторонами після смерті ОСОБА_3 . Вимога позивача про виселення відповідачки із займаного на виконання умов спадкового договору жилого приміщення є наразі непропорційним і нелегітимним втручанням у житлові права відповідачки.

Водночас неприйнятною, такою, що порушує законні майнові права та інтереси позивача є позиція відповідачки щодо недопуску позивача до належного йому нерухомого майна. Відповідачка не має права чинити незаконні перешкоди позивачу в доступі до належної йому власності, позивач управі вимагати усунення таких перешкод, своєю чергою, зобов`язаний поважати право відповідачки на приватність і попри належність йому на праві власності займаної нею квартири враховувати відповідну її автономність як житла іншої особи. Відповідачка також зобов`язана утримувати житло та інше майно позивача в належному стані, оплачувати комунальні послуги, не вчиняти дій на шкоду позивачеві тощо. Сторони зобов`язані взаємодіяти задля підтримання жилого приміщення в належному, придатному для проживання експлуатаційному стані.

Посилання позивача на постанову Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 209/3302/13-ц безпідставне, оскільки правова позиція щодо можливості застосування для виселення особи з жилого приміщення положень ст.ст. 116, 157 ЖК України була сформульована за цілком інших фактичних обставин (відповідний спір із колишнім членом сім`ї, який вчиняв установлені протиправні дії).

Відтак суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог закону, рішення є справедливим, чого доводи апеляції позивача не спростовують, тому на підставі ст. 375 ЦПК України скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду – без змін.

Керуючись ст. 374 ч. 1 п. 1, ст.ст. 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд –

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Хустського районного суду від 1 серпня 2022 року – без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду. Повне судове рішення складене 27 жовтня 2023 року.

Судді