УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2015 року Справа № 876/1257/15

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Дяковича В.П.,

суддів: Іщук Л.П., Попка Я.С.,

за участі секретаря судового засідання Сердюк О.Ю.,

представника позивача ОСОБА_1,

розглянувши в відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 17 грудня 2014 року по справі №2а-15/11, № 2-а/442/97/2014 за позовом ОСОБА_3 до Дрогобицької міської ради, третя особа ОСОБА_2, Відділ Держземагенства у м. Дрогобичі Львівської області про визнання недійсним рішення, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 звернулася до суду з адміністративним позовом, в якому просила визнати недійсним п. 15.1 рішення Дрогобицької міської ради №704 від 30 жовтня 2008 року.

Постановою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 17 грудня 2014 року адміністративний позов задоволено повністю.

ОСОБА_2 постанову суду першої інстанції оскаржила, подала апеляційну скаргу, зазначивши, що оскаржувана постанова винесена з порушенням норм матеріального та процесуального права. Просить постанову суду скасувати та прийняти нову, якою в задоволенні позову відмовити.

В обгрунтування апеляційної cкарги вказує, що не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що доказом незаконності рішення міської ради є висновок експерта, оскільки даний висновок є лише суб'єктивною думкою громадянина. Крім того, суд першої інстанції не звернув уваги на порушення позивачем строків звернення до суду з позовом, чим порушив норми процесуального права.

В судовому засіданні представник позивача надав пояснення та заперечив проти доводів апеляційної скарги.

Інші особи, які беруть участь у справі, в судове засідання на виклик суду не з'явилися, що не перешкоджає розгляду справи в їх відсутності згідно з ч.4 ст. 196 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задоволити частково, з наступних підстав.

Судом встановлено, що відповідно до рішення Дрогобицької міської ради від 30.10.2008 року №704 «Про відміну окремих пунктів ухвал сесії рішень виконавчого комітету міської ради та безоплатну передачу у власність та спільну сумісну власність громадянам земельних ділянок «міська рада вирішила відмінити підпункт 1.106 пункт 1 ухвал сесії від 15.06.2004 року №338 «Про безоплатну передачу у власність громадянам земельних ділянок» у зв'язку з договором дарування житлового будинку землекористувачем ОСОБА_4 та п.15.1 вирішила передати безоплатно у власність для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) земельну ділянку площею 705 кв.м. на АДРЕСА_1 ОСОБА_2, яка проживає на АДРЕСА_2 на підставі договору дарування будинку на АДРЕСА_1 від 01.04.2008 року №710939.

Згідно державного акту на право власності на земельну ділянку площею 0,0892 га у межах згідно планом НОМЕР_1, який зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договір землі за №01064400352, вбачається, що ОСОБА_3 є власником земельної ділянки.

З цим не погоджується ні третя особа, ні відповідач, які вказують, що цей акт не має юридичної сили, оскільки рішення про надання земельної ділянки позивачці скасовано судом. Третя особа ОСОБА_2 вважає, що вона має право на спірну земельну ділянку, оскільки вона має рішення Ради від 30.10.2008 року.

Позивач ОСОБА_3 вважає, що оскільки державний акт на право власності, який зареєстрований у встановленому законом порядку ніким не скасований, то вона має право на користування спірною земельною ділянкою.

Розглядаючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення Товариства до суду з позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Колегія суддів дійшла висновку, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Не обговорюючи питання правильності застосування судами норм ЗК та Закону № 161-ХІV, колегія суддів вважає, що в цьому випадку неоднаково застосовано статтю 6 Конвенції стосовно «суду, встановленого законом». Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Дана правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2015 року (справа №21-551а14), а відповідно до ч. 1 ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Таким чином, висновок суду першої інстанції у справі, що розглядається, не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, тому колегія суддів приходить до висновку про скасування постанови суду та закриття провадження у справі у зв'язку з неналежністю розгляду справи в порядку адміністративного судочинства на підставі п.1 ч. 1 ст. 157 КАС України, оскільки дана справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Керуючись ст. ст. 160, 193, 195, 196, п. 4 ч. 1 ст. 198, 206, 254 КАС України, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 17 грудня 2014 року по справі №2а-15/11, № 2-а/442/97/2014 - скасувати і провадження у справі закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя В.П. Дякович

Судді Л.П. Іщук

Я.С. Попко