Справа № 127/9532/15-ц

Провадження № 2/127/3464/15

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.09.2015 м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Волошина С.В.,

за участю: секретаря Тонкопій Ю.І.,

представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Пул енд Беа Україна» про поновлення на роботі, оплату за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького міського суду Вінницької області 27.04.2015 року звернувся ОСОБА_3 (надалі позивач), з позовом до ТОВ «Пул енд Беа Україна» (надалі відповідач) про поновлення на роботі, оплату за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позов мотивований тим, що 21.11.2011 року позивача на підставі наказу № П – 359 прийнято на роботу до відповідача на посаду касира. 01.11.2013 року на підставі наказу № 186 позивача переведено на посаду старшого продавця – консультанта. 23.03.2015 року на підставі наказу № 74 позивача звільнено з займаної посади старшого продавця – консультанта за угодою сторін згідно п. 1 ст. 36 КЗпП України. Проведене звільнення позивач вважає незаконним та безпідставним, оскільки підставою для звільнення стала його заява про начебто його бажання звільнитись за угодою сторін. Проте, така заява не відповідала його внутрішньому волевиявленню, була написана внаслідок застосування до нього психологічного тиску з боку працівників відповідача. Вказана заява написана ним у п’ятницю 20.03.2015 року, у зачиненій кімнаті одного із приміщень відповідача, за адресою м. Київ, проспект Оболонський 1 – б, ТЦ «Dream Town», (магазин відповідача), у присутності менеджера по персоналу відповідача ОСОБА_4 та менеджера по продукту ОСОБА_5. Змушуючи позивача написати вказану заяву, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 вказали, що жодних претензій до нього як до працівника вони не мають, але питання про його звільнення вже вирішено та від нього нічого не залежить, що залишилось лише формально оформити таке звільнення. Крім того вони пригрозили, що у випадку не написання ним заяви про бажання звільнитися саме за угодою сторін, звільнення оформлять по статті «за прогул», появу на роботі в нетверезому стані чи навіть за розкрадання, що створить позивачу у подальшому проблеми для можливості працевлаштування в іншому місці. Внаслідок застосування до позивача психічного тиску та погроз, позивач був змушений написати заяву про своє бажання звільнитись за угодою сторін з 23.03.2015 року, однак жодного бажання звільнятись позивач не мав. При цьому, текст заяви був повністю продиктований позивачу менеджером по персоналу ОСОБА_4, після чого він забрав її, відмовившись надати позивачу копію. У суботу 21.03.2015 року (на наступний день і за день до звільнення) позивач звернувся з заявою у письмовій формі на ім’я керівника відповідача ОСОБА_6, який безпосередньо наділений повноваженням на прийняття та звільнення працівників, у якій повідомив, що його заява про бажання звільнитись за угодою сторін 23.03.2015 року написана під тиском та не відповідає його внутрішній волі, просив вважати її недійсною, відкликати та анулювати. Крім того, 21.03.2015 року із аналогічною заявою позивач звернувся і на ім’я міжнародного менеджера по персоналу Рафала. Вказані заяви надіслані позивачем на електронні адреси керівників на офіційному поштовому сервері відповідача. У понеділок 23.03.2015 року, тобто в останній робочий день, заяву про відкликання, анулювання та недійсність заяви про бажання звільнитись за угодою сторін позивач надіслав на ім’я керівника відповідача цінним листом з описом вкладення через УДППЗ «Укрпошта». Вказаними обставинами позивач обґрунтовує те, що до моменту звільнення ним було належним чином повідомлено керівника відповідача про відсутність бажання та згоди на звільнення, про недійсність заяви про звільнення та її відкликання, у зв’язку з написанням її під психічним тиском та примусом. Незважаючи на це позивача було звільнено.

Вказані обставини і стали підставою для звернення до суду з відповідною позовною заявою, згідно якої позивач просить визнати недійсною заяву про звільнення за угодою сторін 23.03.2015 року, визнати незаконним та скасувати наказ відповідача № 74 від 23.03.2015 року про звільнення позивача з посади старшого продавця – консультанта за угодою сторін, згідно п. 1 ст. 36 КЗпП України, також просив поновити його на відповідній посаді, стягнувши з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи 24.03.2015 року по день ухвалення рішення по справі та моральну шкоду в розмірі 20 000 грн.

В ході розгляду справи представником позивача на розгляд суду внесено заяву, згідно якої він додатково обґрунтовуючи позовні вимоги зазначив те, що згідно табелю обліку робочого часу за 21, 22, 23 березня 2015 року позивач не працював та вказані дні зазначені в табелі для позивача як вихідні, враховуючи викладене, посилаючись на ч. 5 ст. 254 ЦК України та Інструкцію про порядок ведення трудових книжок працівників (абзац 2 п. 2.27), від 29.07.1993 року № 58, вказував на те, що звільнення працівника може бути здійснено лише у його робочий день та не може бути здійснено у його вихідний.

03.07.2015 року в судовому засіданні представником позивача ОСОБА_1, на розгляд суду внесено заяву про зменшення розміру вимог щодо відшкодування моральної шкоди, та просив стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 2 000 грн., вказану заяву судом прийнято.

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка (ст. 62 ЦПК України) позивач ОСОБА_3, повідомив суду за дві неділі до звільнення до магазину де він працював завітали менеджер по персоналу відповідача ОСОБА_4 та менеджер по продукту ОСОБА_5 Вони сказали, що необхідно провести зріз знань, оскільки певна інформація надійшла з головного офісу, яку необхідно перевірити. Вони провели опитування позивача і після чого без будь – яких пояснень сказали, що прийдуть ще раз через дві неділі. Коли вони прийшли вдруге, ОСОБА_4 подякував за роботу і дістав зразок заяви про звільнення за згодою сторін. Коли заява була написана ОСОБА_4 вказав позивачу які дати слід вписати в заяву. 20.03.2015 року позивач пропрацював половину дня, та ОСОБА_4 сказав йому щоб він збирався та йшов додому. Він пішов додому та в цей час перебував стані шоку і на наступний день за допомогою засобів електронної пошти написав листа генеральному директору відповідача в Україні ОСОБА_6 та міжнародному директору Рафалу про незгоду зі своїм звільненням. Коли він прийшов на роботу 23.03.2015 року йому сказали, що його звільнено. Він бажав поспілкуватись з роботодавцем в особі ОСОБА_6, однак останній не захотів з ним зустрічатись. Потім до нього дзвонила працівник відповідача ОСОБА_7 і сказала, що може виправити в трудовій книжці підставу звільнення «за скороченням штату», щоб виплатити компенсацію, однак потім вона його почала ігнорувати. Наміру звільнятись він не мав, джерел інших доходів окрім як заробітна плата у нього не було. Ініціаторами звільнення був ОСОБА_4 та ОСОБА_5, будь – яких інших альтернатив, підстав звільнення йому не пропонували. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 сказали йому, що якщо він не погодиться на звільнення то його звільнення проведуть за іншою підставою, а саме за ініціативою роботодавця, і він не зможе влаштуватись з таким записом в трудовій книжці на іншій роботі. Буквально йому сказали сідай і пиши бо він не може далі тут працювати. Заява про звільнення писалась 20.03.2015 року а датувалась 23.03.2015 роком.

Представник позивача ОСОБА_1, в судовому засіданні змінені позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив їх задоволити, пояснив, що 20.03.2015 року позивач був на роботі та до нього прийшли ОСОБА_4 і ОСОБА_5, які сказали йому що треба звільнятись, оскільки вони хотіли прийняти на роботу іншу особу, шляхом психічного тиску, вони змусили написати позивача заяву про звільнення. На наступний день позивач написав листа на ім’я ОСОБА_6 а також Рафала про те, що він не бажає звільнятись. Відповіді на вказані листи він так і не отримав, і 23.03.2015 року коли він вийшов на роботу, його до роботи не допустили. Діями з незаконного звільнення позивачу завдано моральної шкоди, які проявились у його душевних стражданнях, породжених втратою роботи та невизначеності, після втрати роботи. На запитання суду повідомив, що психологічний тиск проявився у погрозах, у разі не написання заяви про звільнення за згодою сторін, застосувати інші підстави звільнення, а саме з ініціативи роботодавця. Заяву позивача про звільнення після її написання забрав ОСОБА_4.

Представник відповідача ОСОБА_2, в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, в їх задоволенні просила відмовити, зазначила, що п. 1 ст. 36 КЗпП України передбачено можливість проведення звільнення за згодою сторін, в даному випадку таку згоду було досягнуто. Законодавство України не містить підстав для відкликання заяви про звільнення за згодою сторін. До роботи позивача були претензії, його робота не влаштовувала, він не проходив тести, йому вказували на недоліки в роботі. Заяву про звільнення позивач написав у п’ятницю 20.03.2015 року, з 23.03.2015 року (тобто з понеділка). Представник не заперечувала, що дійсно позивач по справі вказану заяву писав у присутності ОСОБА_4 і ОСОБА_5, точніше сказати, писалась заява без їх присутності, однак її написанню передувала розмова з позивачем. Вона також погоджується з тим, що дійсно ініціаторами розмови про звільнення були представники відповідача ОСОБА_5 і ОСОБА_4 23.03.2015 року, з позивачем проведено остаточний розрахунок. Зразок заяви про звільнення позивачу надали представники відповідача, чи то був ОСОБА_5 чи ОСОБА_4 їй невідомо. Також представник відповідача посилалась на свої письмові заперечення проти позову, що долучені до матеріалів справи, зміст яких зводиться, до того, що підписуючи заяву про звільнення позивач зазначив, що «підписуючи цю заяву, я підтверджую, що є працездатним та повністю усвідомлюю свої дії». Що стосується доводів позивача про здійснення на нього психологічного тиску при написанні заяви то вказані доводи не відповідають дійсності та не підтверджуються жодними належними та допустимими доказами. Щодо доводів позивача про відкликання заяви про звільнення то вказує на те, що лист про відкликання заяви отримано відповідачем лише на наступний день після видання наказу а саме 24.03.2015 року. Законом не передбачено можливість в односторонньому порядку анулювати домовленість щодо звільнення шляхом відкликання заяви про звільнення зі сторони працівника. Анулювання домовленості про звільнення може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника, разом з тим відповідач не надавав згоди на анулювання попередньої домовленості про звільнення за згодою сторін.

В судовому засіданні свідок ОСОБА_4, повідомив, що він працює у відповідача менеджером по персоналу. За час роботи позивача по справі у відповідача на позивача поступали скарги від менеджерів та інших працівників. По цій причині він особисто дав позивачу зразок заяви на звільнення, і ініціатором такого звільнення був саме він, як представник особи, що наділена правом прийму – звільнення з роботи. Причиною звільнення позивача був конфлікт з менеджерами. Адреса офісного приміщення, де працює ОСОБА_4 є м. Київ, вул. Б. Хмельницького 19/21. Коли він їхав зі свого офісу до колишнього місця роботи позивача то він заздалегідь взяв в папці зразок заяви про звільнення за угодою сторін. На запитання суду він повідомив, що правом прийму – звільнення з роботи у відповідача наділений генеральний директор ОСОБА_6, наказ про звільнення з роботи чи прийняття на роботу підписує саме він. Після того, як позивачем було написано заяву про його звільнення він одразу її забрав та особисто відвіз з магазину де працював позивач (м. Київ, проспект Оболонський 1 – б, ТЦ «Dream Town») у відділ кадрів відповідача за адресою м. Київ, вул. Б. Хмельницького 19/21.

В судовому засіданні свідок ОСОБА_5 повідомив, що він працює на посаді комерційного директора – менеджером по персоналу у відповідача. За результатами бесіди з позивачем досягли згоди про його звільнення. Розмову було ініційовано з боку ОСОБА_4 та його сторони, оскільки були виявлені недоліки в роботі позивача. Зокрема позивач не справлявся з роботою по поставкам товару. Були неодноразові розмови, і в кінці кінців сказали, що якщо він не виправиться за 2 неділі то будуть прийняті відповідні міри. За дві неділі будь – яких змін в роботі позивача не було і йому запропоновано звільнитись за згодою сторін, під час власне написання заяви позивач був сам. Будь – якого тиску на нього не було. Його робоче місце знаходиться по вул. Б. Хмельницького 19/21, та цього дня коли позивачем писалась заява про звільнення він з ОСОБА_4 поїхав до місця роботи позивача (м. Київ, проспект Оболонський 1 – б, ТЦ «Dream Town») з єдиною ціллю – досягти домовленості з позивачем про його звільнення за згодою сторін. На запитання суду він повідомив, що спілкування між працівниками відповідача, вирішення робочих та інших питань здійснюється за допомогою електронної пошти, це нормальна ділова практика. Як звільняють інших працівників у відповідача та за якими статтями йому невідомо.

Суд, заслухавши пояснення учасників процесу, свідків, дослідивши матеріали цивільної справи, оцінивши докази в їх сукупності та взаємозв’язку встановив наступні фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини врегульовані нормами трудового законодавства.

Як встановлено судом, 21.11.2011 року позивача, згідно наказу № П – 359 прийнято на роботу до відповідача на посаду касира. 01.11.2013 року на підставі наказу № 186 позивача, за його заявою, переведено на посаду старшого продавця – консультанта, на якій він працював по день звільнення. Вказані обставини не заперечується сторонами по справі, а тому згідно ч. 1 ст. 61 ЦПК України не підлягають доказуванню. (а.с. 7 – 8).

Своєю заявою, яка датована 23.03.2015 року, позивач по справі просив звільнити його з посади старшого продавця – консультанта, яку він обіймає з 21.11.2011 року згідно п. 1 ст. 36 КЗпП України, за угодою сторін з 23.03.2015 року. В заяві наведено, що підписуючи її, він підтверджує, що є працездатним та повністю усвідомлює свої дії (а.с. 33).

Як вбачається з опису вкладення у цінний лист та квитанції УДППЗ «Укрпошта», позивач 23.03.2015 року (в день звільнення) о 13 год. 04 хв. на адресу генерального директора ТОВ «ПУЛ ЕНД БЕА Україна» ОСОБА_6 надіслав листа, згідно якого повідомив останнього, як особу, яка наділа правом прийму – звільнення працівника з роботи, що заява про звільнення написана ним не з власного бажання, а під дією морального тиску з боку менеджера по персоналу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в зачиненій кімнаті, в їх присутності та без свідків. Просив розглянути питання анулювання його заяви про звільнення, поновлення на раніше займаній посаді, відновлення його робочого графіку з 24.03.2015 року (а.с. 9 – 11).

Згідно штрихкодового ідентифікатора № 0420519111917 Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта» наведений вище лист вручено уповноваженій особі за довіреністю 24.03.2015 року об 11 год. 16 хв., тобто на наступний після проведення звільнення день. (а.с. 40 – 42).

23.03.2015 року на підставі наказу № НОМЕР_1 «Про припинення трудового договору (контракту)» генеральним директором ТОВ «ПУЛ ЕНД БЕА Україна» ОСОБА_6 позивача звільнено з займаної посади старшого продавця – консультанта за угодою сторін згідно п. 1 ст. 36 КЗпП України. З наказом позивач ознайомлений, трудову книжку отримав 23.03.2015 року. (а.с. 34, 35)

Згідно табелю обліку затраченого робочого часу посадових осіб та робітників ТОВ «ПУЛ ЕНД БЕА Україна» за березень 2015 року позивач з 21.03.2015 року по 23.03.2015 року (включно) мав вихідні дні, та відповідно не працював (а.с. 36).

Разом з тим, згідно відомості нарахування коштів № 571 від 23.03.2015 року з позивачем проведено остаточний розрахунок по платежам, які належали йому при звільненні. (а.с. 37).

У відповідності до ч. 4 ст. 60 ЦПК України докази не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає в себе можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до ч. 6 ст. 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору з поміж інших є також угода сторін.

Згідно п. 8. Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року, «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам необхідно мати на увазі, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п.1 ст.36 КЗпП (322-08) (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

У цьому зв’язку судом достовірно встановлено, та не заперечується сторонами по справі, що позивач 20.03.2015 року власноручно написав заяву про звільнення його з посади продавця – консультанта ТОВ «ПУЛ ЕНД БЕА Україна», відповідно до п. 1 ст. 36 КЗпП України, з 23.03.2015 року за угодою сторін, яка була задоволена генеральним директором ТОВ «ПУЛ ЕНД БЕА Україна», про що 23.03.2015 року підписано відповідний наказ № НОМЕР_1, з яким позивача ознайомлено та на його виконання проведено з останнім остаточний розрахунок та видано трудову книжку. Трудовий договір відповідно до п. 1 ст. 36 КЗпП України припинено у визначений сторонами строк, та у особи наділеної правом прийму – звільнення працівника з роботи не було підстав відмовляти працівнику у припиненні трудового договору з тієї підстави, що в цей день, працівник, згідно затвердженого графіку не працював. День 23.03.2015 року для ОСОБА_6 був робочим. Про досягнення домовленості про звільнення позивача з займаної посади з наведеної підстави з боку відповідача свідчить резолюція, що накладена на заяві з написом «до наказу» та відповідним підписом і датою «23.03.15». (а.с. 33 – 34).

Станом на день підписання наказу про звільнення від 23.03.2015 року стороною відповідача не було надано згоду на анулювання домовленості про звільнення. Більше того, стороною позивача в судовому засіданні не доведено, що станом на день підписання наказу про звільнення відповідач володів інформацією про те, що наведена в заяві від 23.03.2015 року інформація про бажання позивача звільнитись за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України не відповідає його внутрішній волі. Письмову заяву позивача про бажання анулювати його волевиявлення про звільнення за вказаною підставою відповідачем отримано лише 24.03.2015 року. (а.с. 41, 42).

Судом не приймаються до уваги доводи сторони позивача з приводу того, що 21.03.2015 року, до підписання наказу про звільнення, позивачем в належній формі повідомлено генерального директора ТОВ «ПУЛ ЕНД БЕА Україна» ОСОБА_6, та міжнародного менеджера Рафала про анулювання своєї заяви про звільнення, оскільки з представлених суду роздруківок вказаних листів не вбачається, що вказаними посадовими особами вказані листи отримано до 23.01.2015 року, а також того, що ними у будь – якій формі висловлено згоду на анулювання домовленості про звільнення позивача з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. (а.с. 106, 107, 109,110).

Ст. 60 ЦПК України встановлено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

В судовому засіданні не знайшли свого підтвердження доводи позовної заяви з приводу того, що заява позивачем про звільнення писалась у зачиненій кімнаті під психологічним тиском працівників відповідача ОСОБА_5 та ОСОБА_4, а також у зв’язку з висловленими на його адресу погрозами звільнення з інших підстав (з ініціативи роботодавця), оскільки такі доводи не підтверджені жодними належними та допустимими доказами. Допитаний в судовому засіданні в якості свідка позивач не повідомив суду будь – яких обставин чи підстав, які могли би бути сприйняті позивачем як реальні погрози з боку працівників відповідача звільнити його з ініціативи роботодавця, також не зазначив жодних доказів, які могли би свідчити про існування в дійсності наведених ним обставин.

Згідно ч.1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов’язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до ст.116 КЗпП України в день звільнення працівнику мають бути виплачені всі належні йому суми. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У цьому зв’язку судом не приймаються до уваги доводи представника позивача з відповідним посиланням на табель обліку робочого часу відповідача за березень 2015 року, згідно якого 21, 22, 23 березня 2015 року позивач не працював та вказані дні зазначені в табелі для позивача як вихідні, та ч. 5 ст. 254 ЦК України разом з Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників (абзац 2 п. 2.27), від 29.07.1993 року № 58, з приводу того, що звільнення працівника може бути здійснено лише у його робочий день та не може бути здійснено у його вихідний, оскільки з аналізу другого речення ст.. 116 КЗпП України та буквального тлумачення вказаної норми закону, слідує, що працівник у день звільнення може не працювати, якщо про день звільнення за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України досягнуто відповідну домовленість. З вказаної норми закону випливає, що якщо працівник в день звільнення не працював, то відповідні суми, що належні працівнику при звільненні мають бути виплачені йому не пізніше наступного дня після пред’явлення ним відповідної вимоги. КЗпП України не містить прямої норми яка забороняє проводити звільнення за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, у вихідний для працівника (згідно затвердженого графіку) день, якщо про це досягнуто відповідну домовленість.

З ухвали Верховного Суду України від 01.10.2008 року, постановленої під головуванням судді Луспеника Д.Д., вбачається, що Верховний Суд України при перегляді рішень судів першої та апеляційної інстанції, які розглядали справу з аналогічними обставинами, які залишені в силі, вбачається, що суд прийшов до висновку, що анулювання домовленості про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (за згодою сторін) може мати місце лише при взаємній згоді на це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Зі сторони відповідача такої згоди не було. Також Верховним Судом України у своєму рішенні від 13.01.2010 року зазначено, що на відміну від звільнення працівника за ст.. 38 КЗпП України, можливість продовження роботи протягом двох тижнів та відкликання працівником заяви про звільнення законом не передбачена. (а.с. 163 – 164; 168 – 170). Аналогічні за змістом правові позиції містяться також в Ухвалі Вищого адміністративного суду України від 05.02.2014 року у справі N К/800/60597/13, а також в Постанові Верховного Суду України від 15.10.2013 року (а.с. 174 – 179).

З описаного вище слідує, що звільнення позивача відбулось у відповідності з законом, а тому немає правових підстав для визнання незаконним та скасування наказу про звільнення позивача з займаної посади, поновлення його на роботі, стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а як наслідок в задоволенні позовних вимог позивача в цій частині слід відмовити.

Вирішуючи позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди, що заявлені позивачем на суму 2000 грн., суд виходить з наступного.

Порядок та правові підстави відшкодування моральної шкоди визначаються ст. 23 Цивільного кодексу України.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України, моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів.

Обов’язок відшкодування моральної шкоди виникає із факту протиправної поведінки щодо позивача.

Стаття 2371 КЗпП України передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (зі відповідними змінами) роз'яснено, що відповідно до ст. 2371 КЗпП України (набрав чинності з 13 січня 2000 року) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси, вказаний висновок висловлений в Постанові Верховного Суду України від 25.04.2012 року у справі № 6 – 23цс12.

Враховуючи те, що судом не встановлено порушень трудового законодавства з боку відповідача при проведенні звільнення позивача, тому в цій частині позовних вимог також слід відмовити.

Враховуючи те, що позовні вимоги позивача залишаються судом без задоволення, судові витрати, які просить стягнути представник позивача з відповідача слід залишити за позивачем.

Вимога представника відповідача, щодо стягнення з позивача на його користь судових витрат у виді витрат на правову допомогу в сумі 17 000 грн. не ґрунтується на вимогах Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», відповідно до ст. 1, якого розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Суд не приймає до уваги зазначені представником відповідача у відповідному розрахунку розміри затраченого часу по деяким позиціям, оскільки наведені розрахунки, враховуючи складність спору та його суть є значно завищеним. Так суд погоджується з витратами наведеним в розрахунку в частині правового опрацювання матеріалів справи на протязі 1 год. 20 хв., разом з тим суд вважає, що враховуючи обсяг заперечень та їх зміст, на їх підготовку представником відповідача, враховуючи її кваліфікацію та ступінь розвитку копіювальної та комп’ютерної техніки не могло бути затрачено більше 1 год. 30 хв., на підготовку та написання клопотань про долучення письмових доказів (в кількості 3 шт.) по 30 хв. на кожне, на підготовку та написання клопотання про залучення особи яка надає правову допомогу, та клопотання про компенсацію витрат на правову допомогу по 20 хв. на кожне, на підготовку та написання клопотання про допит свідків відповідно 30 хв., на підготовку та написання пояснень з врахуванням практики ВСУ та ВССУ та клопотання про надання додаткових пояснень, щодо можливості звільнення працівника у вихідний за графіком для працівника день по 1 год. на кожне з них. Разом з тим суд не враховує зазначене представником відповідача витрачання часу на підготовку та написання клопотання про надання додаткових письмових пояснень та долучення доказів (щодо витрат на правову допомогу), оскільки ці витратити є штучно створеними з огляду на те, що про такі витрати представник відповідача могла би заявити по завершенню розгляду справи перед дебатами а не у кількох засіданнях рахувати розмір витрат на будь – яке уточнення витрат на правову допомогу. Також суд не враховує такі витрати як виїзд та участь в судовому засіданні в Вінницькому міському суді Вінницької області 25.05.2015 року та 15.06.2015 року (19 год.), оскільки час участі у судовому засіданні суд розраховує на основі затраченого представником відповідача часу в судовому засіданні, згідно журналу, а час для доїзду до м. Вінниці не є окремою процесуальною дією поза судовим засіданням в розумінні Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах».

Таким чином за підрахунками суду, на вчинення окремих процесуальних дій поза межами судового засідання представником відповідача затрачено 7 год. 30 хв., та в судовому засіданні відповідно затрачено 2 год. 42 хв., разом відповідно – 10 год. 12 хв., що з розрахунку 487, 20 грн., за 1 год. участі становить 4969, 44 грн.

Разом з тим, відповідно до ч. 4 ст. 88 ЦПК України у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави. В контексті цієї статті вимога представника відповідача про стягнення з позивача витрат на правову допомогу не підлягає до задоволення, однак вказана сума має бути компенсована відповідачу за рахунок держави.

Судовий збір позивачем на стадії подання позову не сплачувався, оскільки він звільнений від його сплати, а тому судові витрати в розмірі 243 грн. 60 коп. в рахунок компенсації витрат на сплату судового збору слід віднести на рахунок держави.

На підставі викладеного, керуючись ст. 43 Конституції України, ст.ст. 21, 36, 47, 116, 237 – 1КЗпП України, ст.ст. 10, 11, 57-61, 79, 88, 209, 212-215, 218  ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ПУЛ ЕНД БЕА Україна» про поновлення на роботі, оплату за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди – відмовити.

Судові витрати у виді витрат на правову допомогу, яка надавалась Товариству з обмеженою відповідальністю «ПУЛ ЕНД БЕА Україна» на підставі довіреності ОСОБА_2, в розмірі 4969, 44 (чотири тисячі дев’ятсот шістдесят дев’ять) гривень, 44 коп. компенсувати за рахунок держави.

Судові витрати у виді судового збору віднести на рахунок держави.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення через Вінницький міський суд Вінницької області, а особи, які брали участь у справі, але не були присутні під час проголошення рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: