Справа № 22 ц/133 Головуючий у 1 інстанції Волкова Н.Я.
Категорія 41 Доповідач Кашапова Л.М.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 січня 2007 року
Апеляційний суд Житомирської області в складі:
головуючого - Кашапової Л.М.
суддів - Олексієнка М.М., Омельчука М.І.
при секретарі - Константіновій І.А.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу за
позовом ОСОБА_1 до ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор» про
стягнення заробітної плата за час вимушеного простою
за апеляційною скаргою ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор» на рішення
Коростенського міськрайонного суду від 06 листопада 2006 року -
встановив:
В червні 2005 року ОСОБА_1 звернулась в суд з
вказаним позовом, в якому просила стягнути з відповідача 2082 грн. 08 коп.
заробітної плати за час вимушеного простою.
Посилалася на те, що вона працювала на ЗАТ «АТЗТ «Коростенський
фарфор» з 09. 11. 1993 року по 16. 05. 2005 року відливником 4-го розряду
формовочного цеху, дільниці № 2. На протязі 2003- 2005 років мали місце численні
простою підприємства з незалежних від неї причин, коли адміністрація відправила
її у відпустки без збереження заробітної плати : в 2003 році на 125 календарних
днів, в 2004 році на 130 календарних днів, в 2005 році на 9 календарних днів,
не провівши оплату вимушеного прогулу відповідно до вимог ст.. 113 КЗпП України.
Рішенням Коростенського міськрайонного суду від 06 листопада 2006
року позов задоволено частково.
Стягнуто з АТЗТ «Коростенський фарфор» на користь ОСОБА_1
1601 грн. 23 коп. заробітної плати за час вимушеного простою без вирахування
податків та загальнообов'язкових платежів та на користь держави судовий збір у
розмірі 51 грн. і виплати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи
у розмірі 30 грн.
В апеляційній скарзі ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор» просить
рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову,
посилаючись на те, що висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи
і судом було неправильно застосовано норми матеріального закону.
Зокрема, апелянт зазначає, що поза увагою суду залишились положення
ст. 32 КЗпП України щодо прав власника підприємства на проведення змін в
організації виробництва і праці та той факт , що позивачка у вказані нею
періоди знаходилась дома, знала про прийняті на підприємстві рішення про
запровадження неповного робочого часу чи надання відпусток без збереження
заробітної плати, однак не оскаржила їх у встановлений ст. 233 КЗпП України
тримісячний строк.
Розглянувши справу в межах , визначених ст. 303 ЦПК України,
апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Задовольняючи частково позов, суд виходив з того, що адміністрацією
відповідача порушені вимоги ст. 26 Закону України «Про відпустки» та ст. 56
КЗпП України, оскільки не підприємстві мав місце простой не з вини працівників
підприємства.
З таким висновком суду погодитись неможливо, оскільки він є
необгрунтованим і не відповідає матеріалам справи.
Положеннями ст. 26 Закону України «Про відпустки» та ст. ст. 56, 84
КЗпП України регламентується відповідно надання відпусток без збереження
заробітної плати та введення неповного робочого часу за згодою сторін.
Як вбачається з матеріалів справа, по заяві позивачки їй була надана
відпустки без збереження заробітної плати : з 23. 12. 2002 року по 17. 01. 2003
року згідно наказу НОМЕР_1, та з 25.12.2003 року по 18.01.2004
року згідно наказу НОМЕР_2 /а.с. 23-28/.
Вказані накази нею не оскаржувались.
Наказами НОМЕР_3 та НОМЕР_4
працівників підприємства, в тому числі і позивачку, було переведено на неповний
робочий день при неповному робочому тижні / а. с. 20 -22, 29 - 30/.
Введення тимчасово неповного робочого часу, як зміна істотних умов
праці, передбачено ч. З ст. 32 КЗпП України та п.2. 1 розділу 2 колективного
договору підприємства і було обумовлене випадками зменшення обсягів
виробництва, втратою ринків збуту, важким фінансовим становищем, які не
залежали від адміністрації підприємства. Проти цього не заперечували працівники
підприємства, які , як і позивачка, були ознайомлені із вказаними наказами.
Накази позивачкою не оскаржувались
Виходячі зі змісту ст. 56 КЗпП України, тривалість неповного
робочого часу не обмежується і може встановлюватися як шляхом зменшення
тривалості щоденної роботи, так і зменшенням щоденної роботи при неповному
робочому тижні.
Згідно роз'яснень Державного департаменту нагляду за додержанням
законодавства про працю Мінпраці та соціальної політики України № 10-171 від
15.02.2001 року за наявності змін в організації виробництва і праці, за умови
додержання процедури зміни суттєвих умов праці, як вона передбачена статтею
32 КЗпП України, може бути встановлено неповний робочий час за ініціативою
роботодавців. У цьому випадку у разі незгоди працівника на продовження
роботи в нових умовах трудовий договір припиняється.
Вказані позивачкою періоди, в які вона не працювала, не знайшли
підтвердження в судовому засіданні як періоди простою, її доводи
спростовуються вищевказаними наказами та табелями обліку її робочого часу
/а.с. 31-33/, проти змісту яких вона не заперечувала.
Крім того, суду не надано доказів на підтвердження того, що
позивачка виходила на роботу у спірні періоди, але її не забезпечували
роботою, та що вона про це попереджала власника підприємства або
уповноважений ним орган.
За даних обставин апеляційний суд вважає, що висновки суду
першої інстанції не відповідають дійсним обставинам справи, а тому рішення
суду слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні
позову за безпідставністю позовних вимог.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору відповідно
до п. 18 ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито», судовий
збір в розмірі 51 грн. слід віднести за рахунок держави.
Керуючись ст. ст. 218, 307, 309, 314, 317 ЦПК України, апеляційний суд-
Вирішив:
Апеляційну скаргу ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор» задоволити.
Рішення Коростенського міськрайонного суду від 06 листопада 2006
року скасувати.
Ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову
ОСОБА_1 за безпідставністю.
Судовий збір в розмірі 51 грн. віднести за рахунок держави.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення.
Рішення може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо
до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання законної
сили.