Справа № 2/1306/30/2012

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

20 лютого 2012 року Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області

в складі:

головуючої - судді Павлів З. С.

при секретарі - Михавко І. І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дрогобичі цивільну справу за позовом Комунального підприємства “Туристичний комплекс “Дрогобич”до ОСОБА_1 про відшкодування збитків, -

в с т а н о в и в :

Позивач звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просить стягнути з відповідача –ОСОБА_1 на користь комунального підприємства 25 818 грн. 74 коп. на відшкодування завданих підприємству збитків.

В обгрунтування позовних вимог посилається на те, що 27.05.2009 року Дрогобицьким міськрайонним судом ухвалено рішення у справі № 2-336/2009, яким задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 про поновлення на роботі та оплату заробітної плати за час вимушеного прогулу в сумі 15 700, 78 грн. Дане рішення Комунальним підприємством “Туристичний комплекс “Дрогобич”, правонаступником Комунального підприємства “Тустань”, виконано в повному обсязі. На виплачену заробітну плату позивачем нараховано і сплачено податок з доходів фізичних осіб та внески на загальнообов”язкове державне страхування на суму 10 036, 96 грн. Крім цього, з підприємства стягнуто судові витрати в сумі 81, 00 грн. Вважає, що особою, винною у незаконному звільненні працівника, яка несе матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з її вини підприємству є ОСОБА_1 Тому просить ухвалити рішення про стягнення з відповідачки завдані підприємству збитки.

Представники позивача ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просять їх задоволити в повному обсязі. В обгрунтування своєї позиції представник ОСОБА_3 додатково суду пояснив, що відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" в редакції, чинній на час виконання рішення суду в справі, стягнення на майно боржника звертається в розмірах і обсягах, необхідних для виконання за виконавчим документом з урахуванням витрат на виконання та стягнення виконавчого збору. Аналогічна норма міститься в чинній редакції Закону України "Про виконавче провадження" (ч. 6 ст.52 ). Отже, на виконання рішення суду підприємство зобов'язане було виплатити і виплатило ОСОБА_2 "на руки" заробітну плату за весь час вимушеного прогулу в сумі 15 700,78 грн., а тому твердження відповідачки про те, що відрахування необхідно було зробити з суми, визначеної рішенням суду вважає безпідставними.

Згідно Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Відповідно до Закону України “Про податок з доходів фізичних осіб”працедавець -юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ чи її представництво) або фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності (включаючи самозайнятих осіб), яка укладає трудові договори (контракти) з найманими особами та несе обов'язки із сплати їм заробітної плати, а також нарахування, утримання та сплати цього податку до бюджету, нарахувань на фонд оплати праці, інші обов'язки, передбачені законами. Даним законом визначено, що загальний річний оподатковуваний дохід складається з суми загальних місячних оподатковуваних доходів звітного року, а також іноземних доходів, одержаних протягом такого звітного року. До складу загального місячного оподатковуваного доходу включаються, зокрема, доходи у вигляді заробітної плати, інші виплати та винагороди, нараховані (виплачені) платнику податку відповідно до умов трудового або цивільно-правового договору.

Відповідно до пункту 17.1. Закону України “Про податок з доходів фізичних осіб”особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є працедавець (самозайнята особа), який виплачує такі доходи на користь платника податку (такої самозайнятої особи). Керуючись вищезазначеними положеннями Закону, підприємство нарахувало, утримало та сплатило до бюджету 2 787,72 грн. податку з доходів ОСОБА_2

Відповідно до ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист. Страхові внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, залежно від його виду, встановлюються з кожного виду страхування, як правило, на календарний рік у відсотках: для роботодавців - до сум фактичних витрат на оплату праці та інших виплат найманим працівникам, які підлягають обкладенню прибутковим податком з громадян; для фізичних осіб - до сум оподатковуваного доходу (прибутку). Внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань сплачує виключно роботодавець. Відповідно до ст. 18 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”розмір страхових внесків встановлює Верховна рада України відповідно для страхувальників і застрахованих осіб. Пропозиції про розмір страхових внесків вносить Кабінет Міністрів України разом з проектом закону про Державний бюджет України на наступний рік Закону України “Про державний бюджет України на 2008 рік”(ст.30) внесено зміни до Закону України “Про збір на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, відповідно до яких підприємство нарахувало та сплатило 6 400,60грн. і 385,58 грн. відповідно. Цим же Законом внесено зміни до Закону Украни “Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування”, якими встановлено нові тарифи, за якими підприємство нарахувало та сплатило внески в сумі 138,81 грн.

Згідно ст.22 Основ законодавстка України про загальнообов”язкове державне соціальне страхування, порядок здійснення платежів і резервування коштів, строки сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначаються законами України з окремих видів загальнообов'язкового державного соціального страхування. Саме цими законами та Законом України " Про податок з доходів фізичних осіб" керувалось підприємство при розрахунку нарахувань на суму 15 700,78 грн., виплачену ОСОБА_2 Загальна сума витрат підприємства на виконання рішення суду становить 26 396,70 грн. Різниця між вказаною сумою витрат та позовними вимогами підприємства утворилася через неможливість представити платіжні документи по окремих видах відрахувань. Відтак, підприємство вважає сумою позовних вимог - 25 818 грн. 74 коп. Ці витрати є збитками підприємства в розумінні ст.22 ЦК України, частини другої ст. 224 та частини першої ст.225 ГК України. Наказ про звільнення ОСОБА_2 видавала відповідач. Звільнення відбулося не у зв”язку із скороченням штатів, тому твердження ОСОБА_1, що своїм рішенням вона досягла економії –спростовуються.

Відповідач ОСОБА_1 позовні вимоги не визнала. В обгрунтування своїх заперечень суду пояснила, що нарахування фактично відбулися на суму 19 278 грн., а не на суму, визначену рішенням суду. На її думку, згідно ст. 1166 ЦК України відповідальність може наступити лише за наявності певних підстав. Позивачем не наведено наявності шкоди, оскільки посаду ОСОБА_2 було скорочено. Щодо протиправності її поведінки: під час виконання обов”язків було видано наказ про притягнення ОСОБА_2 до дисциплінарної відповідальності. Вважає, що вина її відсутня, оскільки має бути доведена наявність прямої дійсної шкоди і винні протиправні дії.

Оцінивши встановлені обставини справи, надані докази та відповідні норми закону, суд прийшов до переконання про обґрунтованість позовних вимог, які знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, а тому позов підлягає до задоволення виходячи з наступного:

Відповідно до вимог ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами та іншими учасниками процесу доказів. Частина 1 ст. 57 ЦПК України передбачає, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов”язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрали законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини ( ч. 3 ст. 61ЦПК України).

Факт звільнення ОСОБА_2 з роботи з порушенням встановленого чинним законодавством порядку підтверджено в судовому засіданні долученим до матеріалів справи рішенням Дрогобицького міськрайонного суду від 27.05.2009 року, яке набрало законної сили, і відповідно до якого позов ОСОБА_2 задоволено. Поновлено останнього на посаді заступника директора по експлуатації Комунального підприємства готель “Тустань”та стягнуто з підприємства в його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 15700, 78 грн. Крім цього, у підприємства стягнуто 81 грн. судових витрат.

Вказане рішення суду КП “Туристичний комплекс “Дрогобич”, правонаступник КП готель “Тустань”, виконало: поновлено на роботі ОСОБА_2 та виплачено останньому визначену рішенням суду суму в рахунок оплати за вимушений прогул.

Згідно ч.1 ст.1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Матеріалами справи встановлено і сторонами не оспорюється, а тому доказуванню не підлягає те, що ОСОБА_2 звільнено відповідно до наказу № 160 від 12.11.2008 року “Про звільнення з роботи”за систематичне невиконання без поважних причин трудових обов’язків на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП України. Вказаний наказ видано директором КП готель “Тустань”ОСОБА_1 –відповідачем по справі.

На підставі ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно з п. 8 ст. 134 КЗпП України відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

Відповідно до ст. 237 КЗпП України обов’язок покрити заподіяну підприємству, установі, організації шкоду у зв’язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу покладається на винну в незаконному звільненні службову особу, якщо його звільнення здійснено з порушенням закону.

Пленум Верховного Суду України у п. 33 постанови від 06.11.1992 року № 9 “Про практику розгляду судами трудових спорів роз’яснив, що повна матеріальна відповідальність винних у незаконному звільненні працівників, службових осіб і обов’язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв’язку з оплатою працівникам часу вимушеного прогулу настає у випадку будь –якого порушення закону, а не лише явного.

Згідно з п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 року № 14 “Про судову практику в справах про відщкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками”відповідальність у цих випадках настає незалежно від форми вини.

Суд не бере до уваги посилання відповідача на те, що відрахування з заробітної плати входять в суму виплати, визначену рішенням суду, оскільки дане суперечить вимогам Закону України “Про виконавче провадження”, відповідно до якого стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження.

Крім цього, відповідно до пункту 1.17. Закону України “Про податок з доходів фізичних осіб” працедавець -юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ чи її представництво) або фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності (включаючи самозайнятих осіб), яка укладає трудові договори (контракти) з найманими особами та несе обов'язки із сплати їм заробітної плати, а також нарахування, утримання та сплати цього податку до бюджету, нарахувань на фонд оплати праці, інші обов'язки, передбачені законами.

Відповідно до ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Відповідно до ст. 1 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом (далі - роботодавець), громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом,

Враховуючи вищенаведені норми закону, суд вважає, що підприємство зобов’язане було для забезпечення поновленому працівникові соціальних гарантій, визначених Конституцією України, провести нарахування та сплату, на виплачену за рішенням суду суму стягнутої в його користь заробітної плати, податку з доходів фізичних осіб, внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та внесків на загальнообов’язкове державне страхування на випадок безробіття.

Оскільки дані суми позивачем були сплачені як наслідок виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника, звільненого з порушенням встановленого чинним законодавством порядку, суд вважає підставним включення вищеперелічених відрахувань до збитків підприємства.

Таким чином, судом встановлено, що саме відповідач, на час звільнення ОСОБА_2 посадова особа, на підставі п. 8 ст. 134 та ст. 237 КЗпП України несе повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству оплатою ОСОБА_5 вимушеного прогулу та пов’язаних з цим відрахувань при незаконному звільненні його з роботи.

Відтак, суд приходить до переконання, що позовні вимоги КП “Туристичний комплекс “Дрогобич”є підставними і такими, що підлягають до задоволення.

Відповідно до п. 6 ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання як слід розподілити між сторонами судові витрати, а тому з відповідача в користь позивача слід стягнути судові витрати в сумі 81, 00 грн.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 209, 212, 214-215 ЦПК України, ст. ст. 22, 1166, 1191 ЦК України, ст.ст. 134, 237 КЗпП України, постановами Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 року №14 “Про судову практику в справах про відщкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками”та від 06.11.1992 року № 9 “Про практику розгляду судами трудових спорів”, Конституцією України, Законом України “Про виконавче провадження”, Законом України “Про податок з доходів фізичних осіб”, суд, -

в и р і ш и в:

Позов задоволити.

Стягнути з ОСОБА_1 в користь комунального підприємства "Туристичний комплекс "Дрогобич" завдані підприємству збитки в сумі 25 818,74 грн.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Львівської області через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції.

Суддя