Ухвала

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2015 рокум. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Хопти С.Ф.

суддів: Журавель В.І., Закропивного О.В., Черненко В.А., Штелик С.П.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», третя особа - ОСОБА_2, про визнання недійсним кредитного договору; за позовом публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 25 березня 2015 року, -

в с т а н о в и л а:

У березні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати недійсним кредитний договір та договір іпотеки від 10 липня 2007 року.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 10 липня 2007 року він уклав з публічним акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк») кредитний договір, за умовами якого банк взяв на себе зобов'язання надати йому споживчий кредит у розмірі 858 453,38 швейцарських франків (далі - "CHF") для купівлі житлового будинку, строк повернення кредиту 10 липня 2027 року. Також 10 липня 2007 року між ним та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку разом з господарськими та побутовими надвірними будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, який посвідчено приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Леончуком І.Б., зареєстрований в реєстрі за № 3988). Будинок разом із земельними ділянками (земельна ділянка площею 0,0500 га та земельна ділянка площею 0,1000 га, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_2) був переданий ним в іпотеку банку в рахунок забезпечення виконання боргових зобов'язань за вищевказаним кредитним договором. Зазначав, що 10 липня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за умовами якого останній зобов'язався в повному обсязі відповідати перед банком за повне та своєчасне виконання ним боргових зобов'язань за вказаним кредитним договором. Вказував, що він, укладаючи з банком оспорений кредитний договір, помилився щодо обставин, які мають істотне значення, та оформив кредит у швейцарських франках, оскільки працівники банку запропонували йому отримати кредит саме у CHF, який порівняно із гривнею та доларом США є найдешевшим для обслуговування, та повідомили про те, що банк постійно здійснює дослідження з питань зміни курсів іноземної валюти і протягом всього строку, на який він отримав кредитні кошти (20 років), встановлений Національним банком України офіційний курс гривні до CHF у жодному разі не буде становити більш ніж 5 грн за 1,00 CHF. Однак, після отримання кредиту вартість CHF постійно змінювалася в бік збільшення. Також він не був ознайомлений з тарифами банку.

Вказував, що 10 липня 2007 року він надав банку кредитну заявку, за якою просив перерахувати йому на поточний рахунок грошові кошти у розмірі 858 453,38 CHF, що є еквівалентом 3 561 067 грн 22 коп. При цьому, працівники банку, після укладання кредитного договору, повідомили його про те, що такої великої суми у CHF у банку немає, а тому він може отримати грошові кошти в іншій валюті - у доларах США. На його заперечення він отримав відповідь, що грошові кошти у розмірі 696 180,00 доларів США вже перераховані банком на його поточний рахунок і якщо він не захоче їх отримувати (знімати з поточного рахунку), то банк, починаючи з 10 липня 2007 року, все одно буде нараховувати відсотки за користування кредитом. Вказані дії банку змусили його 10 липня 2007 року підписати заяву про видачу готівки та додатковий договір, п. 2 якого обмежує його у праві реального отримання кредитних коштів саме у CHF і передбачає, що кредитні кошти у готівковій або безготівковій формі можуть бути надані лише у доларах США чи Євро. На його думку, такі дії банку були спрямовані на заробіток банком досить великої суми грошових коштів на конвертації однієї валюти на іншу, а він фактично отримав кредит у гривневому еквіваленті на 45 358 грн 22 коп. менше, ніж та сума кредиту, яка була передбачена кредитним договором. Кошти на погашення кредиту він вносив до каси банку у гривнях, а банк самостійно без будь-якого погодження або отримання його згоди документально оформлював, що нібито він купував за гривню CHF і вносив їх на рахунок для сплати платежів за кредитним договором. У відповідних квитанціях було вказане наступне призначення платежів: "Внесення готівки на поточний рахунок", "Поповнення поточного рахунку". Зазначав, що з 10 липня 2007 року по 9 квітня 2012 року він сплатив в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором 1 827 374 грн 17 коп. Зазначав, що працівники банку змушували його підписувати додаткові угоди до кредитного договору, які містили недостовірну інформацію, чим порушили його права.

У грудні 2012 року ПАТ «ОТП Банк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в якому просило стягнути з відповідачів заборгованість за кредитним договором від 10 липня 2007 року у розмірі 7 885 494 грн 37 коп.

Посилалось на те, що 10 липня 2007 року між ЗАТ "ОТП Банк" (правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк») та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк здійснив видачу кредитних коштів ОСОБА_1 в сумі 858 453,38 CHF шляхом їх безготівкового переказу на його поточний рахунок. Вказувало, що у подальшому ОСОБА_1, всупереч умовам кредитного договору, зобов'язання щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитними коштами не виконував, внаслідок чого станом на 11 грудня 2012 року його заборгованість становила: 797 646,25 CHF - сума заборгованості за тілом кредиту, що за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) становила 6 830 985 грн 85 коп.; 90 504,61 CHF - сума заборгованості за нарахованими відсотками за період з 13 лютого 2011 року по 11 грудня 2012 року, що за офіційним курсом НБУ становила 775 075 грн 05 коп.; 279 433 грн 47 коп. - нарахована пеня за неналежне виконання боргових зобов'язань відповідно до п. 4.1.1 договору за період з 12 вересня 2009 року по 30 січня 2012 року. Всього заборгованість ОСОБА_1 станом на 11 грудня 2012 року становить за тілом кредиту, відсотками та пенею 7 885 494 грн 37 коп. Також позивач зазначав, що у зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 умов кредитного договору щодо повернення суми кредиту та сплати відсотків на підставі п. 1.9 договору банком було здійснено вимогу про дострокове виконання ним зобов'язань за кредитним договором у повному обсязі та 18 червня 2012 року направлено досудову вимогу про погашення заборгованості в строк не пізніше 30 календарних днів з дати відправлення вказаної вимоги. Однак на дату подачі позову заборгованість ОСОБА_1 не погашена, сума кредиту та відсотків не сплачена.

Крім того, в якості забезпечення кредиту між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за умовами якого останній зобов'язався відповідати перед банком за повне і своєчасне виконання ОСОБА_1 боргових зобов'язань за кредитним договором у повному обсязі. Вказував, що 25 липня 2012 року на адресу ОСОБА_2 було направлено досудову вимогу про дострокове погашення кредитної заборгованості, які були залишені ним без задоволення.

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 25 березня 2015 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсними кредитний договір від 10 липня 2007 року та договір іпотеки від 10 липня 2007 року.

Скасовано рішення про державну реєстрацію прав, на підставі якого до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна були внесені реєстраційні записи від 10 липня 2007 року № 5271056, № 5271101, № 5271134 про заборону відчуження нерухомого майна (житловий будинок з господарськими та побутовими надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1), земельна ділянка, площею 0,0500 га, кадастровий № НОМЕР_1, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2

Скасовано рішення про державну реєстрацію прав, на підставі якого до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна були внесені записи про державну реєстрацію договору іпотеки від 10 липня 2007 року та про заборону відчуження нерухомого майна (житловий будинок з господарськими та побутовими надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1), земельна ділянка, площею 0,0500 га, кадастровий № НОМЕР_1, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, та земельна ділянка, площею 0,1000 га, кадастровий № НОМЕР_2, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2

Визначено, що розмір грошових коштів, які громадянин України ОСОБА_1 повинен повернути ПАТ «ОТП Банк», становить 1 688 334 грн 83 коп.

У задоволенні позову ПАТ «ОТП Банк» відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ «ОТП Банк», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення його позову та відмову у задоволенні позову ОСОБА_1

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 та відмовляючи у задоволенні позову ПАТ «ОТП Банк», виходив із того, що умови кредитного договору є несправедливими і такими, що суперечать принципу добросовісності та призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду споживача кредитної послуги, а тому кредитний договір та договір іпотеки слід визнати недійсними та стягнути з ОСОБА_1 на користь банку 1 688 334 горн 83 коп., що становить еквівалент державного кредиту за вирахуванням повернутих сум та сплачених процентів за користування кредитом за курсом української гривні до долара США, який існував на момент одержання кредиту. З цих підстав відмовив у задоволенні позовних вимог банку. При цьому суд застосував до даних правовідносин норми ст. 229 ЦК України <nau://ukr/435-15|st229>.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.

Проте погодитись з висновком апеляційного суду не можна.

Згідно із ч. 3 ст. 203 ЦК України <nau://ukr/435-15|st203> волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ст. 215 ЦК України <nau://ukr/435-15|st215> підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

ОСОБА_1, звертаючись до суду з позовом, правовою його підставою зазначав ст. 229 ЦК України <nau://ukr/435-15|st230>.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України <nau://ukr/435-15|st229>).

З роз'яснень, які викладені в п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 <nau://ukr/v0009700-09> "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними", убачається, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Суд, вирішуючи спір, не з'ясував, на які передбачені законом підстави для визнання спірного договору недійсним посилався позивач. З'ясування підстави позову має суттєве значення для встановлення судом фактів матеріально-правового значення для вирішення спору по суті.

У даному випадку має важливе значення мета договору.

Однак суд не врахував, що в розумінні цивільно-процесуального права підставу позову складають власне не норми матеріального права, які підлягають застосуванню до правовідносин сторін (правова підстава позову), а зазначення фактичних обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, тобто юридичних фактів матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини (їх виникнення, зміну, припинення), та докази, на підтвердження зазначених позивачем обставин.

При цьому процесуальне законодавство не вимагає від позивача визначення норми матеріального права, яка підлягає застосуванню (ст. 119 ЦПК України <nau://ukr/1618-15|st119>).

Відповідно до цієї процесуальної норми позивач зобов'язаний зазначити в позовній заяві про фактичні обставини справи, якими він обґрунтовує свої вимоги, та докази, на підтвердження цих вимог.

Суд, ухвалюючи рішення, на вищевказане уваги не звернув, у порушення вимог ст. ст. 212 <nau://ukr/1618-15|st212>-214 ЦПК України <nau://ukr/1618-15|st214> не надав належної оцінки наявним у справі доказам, зокрема, не надав належної оцінки змісту кредитного договору, не звернув уваги на доводи ПАТ «ОТП Банк», не врахував, що всі операції з кредитними коштами були здійснені в один день - 10 липня 2007 року, а також те, що ОСОБА_1 виконував умови кредитного договору тривалий час - протягом п'яти років, що свідчить про усвідомлене ставлення до взятого на себе обов'язку. За таких підстав суд дійшов передчасного висновку про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними на підставі ст. 229 ЦК України.

Апеляційний суд, перевіряючи законність рішення суду першої інстанції та залишаючи його без змін, на зазначене також уваги не звернув, на порушення вимог статей 315 <nau://ukr/1618-15|st315>, 316 ЦПК України <nau://ukr/1618-15|st316> не усунув допущені порушення суду першої інстанції. Крім того, погоджуючись з висновком суду, як на підставу визнання оспорених договорів недійсними, послався на ст. ст. 203, 215 ЦК України. Натомість суд першої інстанції виходив з положень ст. 229 ЦК України.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України <nau://ukr/1618-15|st60> кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Частиною 2 ст. 59 ЦПК України <nau://ukr/1618-15|st59> встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Апеляційний суд не дотримався встановленого ст. 212 ЦПК України <nau://ukr/1618-15|st212> принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

За таких обставин ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 343-345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 25 березня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до апеляційного суду.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий: С.Ф. Хопта

Судді: В.І. Журавель

О.В. Закропивний

В.А. Черненко

С.П. Штелик