УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2015 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,

суддів: Висоцької В.С., Умнової О.В.,Колодійчука В.М., Фаловської І.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, Бортниківської сільської ради Фастівського району Київської області про визнання права власності на земельну ділянку, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Київської області від 11 червня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7, Бортниківської сільської ради Фастівського району Київської області, у якому просила визнати за нею право власності на земельну ділянку площею 0,2500 га, цільове призначення якої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, АДРЕСА_1, стягнути з ОСОБА_7 на її користь моральну шкоду в розмірі 6 тис. грн та понесені у справі судові витрати.

Позовні вимоги обґрунтувала тим, що 21 серпня 2001 року відповідач ОСОБА_7 купила за договорами купівлі-продажу у ОСОБА_8 житловий будинок АДРЕСА_1.

Земельна ділянка з цільовим призначенням: 0,2500 га - для обслуговування житлового будинку; 0,0167 га - для ведення особистого підсобного господарства, належала ОСОБА_8 на підставі державного акта про право приватної власності на землю від 06 вересня 1999 року.

За договором купівлі-продажу житлового будинку від 01 жовтня 2005 року ОСОБА_7 продала вказаний вище належний їй житловий будинок № 31 ОСОБА_9 та ОСОБА_10 в рівних частках, кожному по Ѕ його частині.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки для обслуговування житлового будинку між сторонами не укладався.

Оскільки згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21 серпня 2001 року ОСОБА_7 придбала у ОСОБА_8 земельну ділянку площею 0,2667 га, а в державному акті на ім'я останнього площа земельної ділянки для обслуговування житлового будинку становить 0,2500 га, то, при продажі 01 жовтня 2005 року ОСОБА_7 будинку ОСОБА_9 та ОСОБА_10, до останніх разом із будинком перейшло і право власності на земельну ділянку, необхідну для його обслуговування в розмірі 0,2500 га відповідно до вимог ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України.

У 2007 році власником вказаного житлового будинку № 31 став ОСОБА_11, який 11 вересня 2007 року продав його позивачеві ОСОБА_6 за відповідним договором купівлі-продажу.

Незважаючи на те, що окремий договір про продаж ОСОБА_6 земельної ділянки для обслуговування купленого нею житлового будинку не укладався, в силу вимог ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України, до неї, як до нового власника будинку, разом із будинком перейшло і право власності на земельну ділянку, необхідну для його обслуговування площею 0,2500 га.

Відповідач ОСОБА_7 не визнає права власності позивача на спірну земельну ділянку площею 0,2500 га, цільове призначення якої для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, тому ОСОБА_6 просила суд задовольнити позов.

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 15 квітня 2015 року позов задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_6 право власності на земельну ділянку розміром 0,2500 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, АДРЕСА_1.

Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 моральну шкоду в розмірі 500 грн.

Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6, Бортниківської сільської ради Фастівського району Київської області судові витрати по справі в розмірі 243 грн 60 коп., по 121 грн 80 коп. з кожного.

В решті позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 11 червня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено у справі нове рішення про відмову в позові.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати рішення апеляційного суду Київської області від 11 червня 2015 року і залишити в силі рішення міськрайонного суду, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалюючи у справі судове рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що у ОСОБА_6 відсутні позасудові можливості оформити право власності на спірну земельну ділянку площею 0,2500 га. з цільовим призначенням для обслуговування належного їй житлового будинку, яке перейшло до неї в порядку ст. 120 ЗК України та ст. 381 ЦК України, а тому позов в частині визнання права власності суд визнав законним і обґрунтованим. Також суд дійшов висновку, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди обґрунтовані та підлягають частковому задоволенню в межах 500 грн.

Апеляційний суд з такими висновками суду першої інстанції не погодився та встановив, що придбана ОСОБА_12 за договором купівлі-продажу від 28 листопада 2014 року у ОСОБА_13 земельна ділянка площею 0,1946 га із зміненою конфігурацією та її площею є частиною спірної земельної ділянки площею 0,2500 га, на яку судом першої інстанції в рамках розгляду даного спору безпідставно визнано право власності за ОСОБА_6 і яка на момент ухвалення рішення не належала відповідачеві ОСОБА_7, а належала особі, яка подала апеляційну скаргу - ОСОБА_12

Оскільки суд першої інстанції вирішив питання про права і обов'язки ОСОБА_12 щодо належної йому на праві власності земельної ділянки і всупереч вимогам ст. 33 ЦПК України не вирішив питання про залучення останнього до участі у справі в якості співвідповідача і оскільки судом апеляційної інстанції на стадії апеляційного провадження вчинення таких процесуальних дій не передбачено Главою 1 Розділу V Апеляційне провадження ЦПК України, то колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_12 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 15 квітня 2015 року, скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову, як це передбачено вимогами ст. 309 ЦПК України.

Висновки апеляційного суду про те, що спірна земельна ділянка на час розгляду справи не знаходилась у власності ОСОБА_7, а перебувала у власності ОСОБА_12, якого не залучено до участі у розгляді справи, ґрунтуються на наступних встановлених апеляційним судом обставинах.

21 серпня 2001 року ОСОБА_7 придбала за договорами купівлі-продажу у ОСОБА_8 житловий будинок АДРЕСА_1. Земельна ділянка з цільовим призначенням 0,2500 га для обслуговування житлового будинку та 0,0167 га для ведення особистого підсобного господарства належала ОСОБА_8 на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 06 вересня 1999 року.

Згідно договору купівлі-продажу житлового будинку від 01 жовтня 2005 року ОСОБА_7 продала належний їй житловий будинок ОСОБА_9 та ОСОБА_10 в рівних частках кожному по Ѕ його частині. У 2007 році власником житлового будинку АДРЕСА_1 став ОСОБА_11, який 11 вересня 2007 року продав позивачеві ОСОБА_6 зазначений житловий будинок за договором купівлі-продажу.

Згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки від 28 листопада 2014 року ОСОБА_13 передала у власність ОСОБА_12 земельну ділянку загальною площею 0,1946 га, яка розташована за адресою АДРЕСА_1. Цільове призначення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер НОМЕР_1. Земельна ділянка належить продавцю на підставі договору дарування земельної ділянки від 09 вересня 2014 року.

Апеляційним судом встановлено, що зазначений у рішенні міськрайонного суду кадастровий номер НОМЕР_2 взагалі не існує, а кадастровий номер НОМЕР_1, яким визначена належна на праві власності ОСОБА_12 земельна ділянка, існує з встановленими межами. Також, судом першої інстанції не вірно зазначена адреса спірної земельної ділянки, оскільки рішенням сесії Бортниківської сільської ради 19 червня 2008 року було змінено назву АДРЕСА_1 на АДРЕСА_1, рішенням сесії Бортниківської сільської ради від 12 червня 2014 року змінено конфігурацію та площу спірної земельної ділянки, а рішенням виконавчого комітету Бортниківської сільської ради від 17 липня 2014 року присвоєно поштову адресу земельній ділянці, яка належить ОСОБА_7, а саме АДРЕСА_1.

Встановлено, що рішенням сесії Бортниківської сільської ради від 12 червня 2014 року затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), яка розташована в АДРЕСА_1 в межах земель Бортниківської сільської ради Фастівського району Київської області.

Даним рішенням також затверджено зміни конфігурації та площі земельної ділянки, що виконані в процесі уточнюючих геодезично-вимірювальних робіт виконавцем фізичною особою-підприємцем ОСОБА_14, із загальної площі 0,2667 га на загальну площу 0,2113 га. Дана земельна ділянка належить ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, зареєстрованого за номером 2020 (бланк АЕБ 693134) 21 серпня 2001 року. Кадастровий номер земельної ділянки згідно витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (після внесення змін): для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,1946 га НОМЕР_1; для ведення особистого селянського господарства площею 0,0167 га НОМЕР_3 (а. с. 155).

Повністю з такими висновками судів погодитися не можна.

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що спірна земельна ділянка і земельна ділянка ОСОБА_12 є різними об'єктами нерухомого майна і рішенням суду першої інстанції питання про права чи інтереси останнього не вирішувалися. Дані обставини мають значення для правильного вирішення спору і мали бути встановлені при розгляді справи у зв'язку з наступним.

При переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року, згідно з положеннями чинного до цієї дати ЗК (ст. 30) до набувача від відчужувача автоматично переходило право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження, з необхідністю подальшого оформлення переходу права власності.

Відчуження об'єктів нерухомого майна в період з 01 січня 2002 року по 20 червня 2007 року (під час дії ст. 120 ЗК в редакції від 25 жовтня 2001 року) не тягло за собою автоматичного переходу права власності на земельну ділянку під будівлями та спорудами. У таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до ст. 120 ЗК 2001 року на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

Відчуження об'єктів нерухомого майна в період з 01 січня 2002 року по 20 червня 2007 року (під час дії ст. 120 ЗК в редакції від 25 жовтня 2001 року) не тягло за собою автоматичного переходу права власності на земельну ділянку під будівлями та спорудами. У таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до ст. 120 ЗК 2001 року на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

До особи, яка придбавала житловий будинок, будівлю або споруду, з 01 січня 2004 року (з моменту введення в дію ЦК) згідно з ст.377 ЦК, а з часу внесення змін до ст. 120 ЗК законом «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Цивільного кодексу України» від 27 квітня 2007 року № 997-V - і згідно з ст. 120 ЗК переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, установлених договором; а якщо договором цього не було визначено, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування.

Чинною редакцією ст. 120 ЗК передбачено, що з 01 січня 2010 року до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, в обсязі та на умовах, установлених для попереднього землевласника (землекористувача) (ст. 377 ЦК України і ст. 120 ЗК в редакції закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю» від 05 листопада 2009 року № 1702-VІ).

Суди при вирішенні даного спору та встановленні характеру правовідносин між сторонами у справі мали вирішити питання щодо можливості застосування Закону, що діяв на час виникнення спірних правовідносин, чого зроблено не було.

Крім того, вирішуючи спір про визначення розміру земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, право власності на які при їх відчуженні перейшло до набувача без визначення в договорі права на земельну ділянку, суд повинен з'ясовувати, зокрема:

- чому це питання не було вирішено в договорі;

- можливість укладення між відчужувачем і набувачем додатка до цього договору щодо права набувача на земельну ділянку;

- чи не свідчить реальна можливість використання всієї земельної ділянки за цільовим призначенням саме про той розмір земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, який існував до їх відчуження.

Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи з урахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил тощо.

Зазначена правова позиція узгоджується з роз'ясненнями викладеними в п. 181 постанови Пленуму Верховного Суду «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 року № 7 (з наступними змінами), та не врахована судами при вирішенні даного спору.

При розгляді справи № 6-107цс12 Верховний Суд України у постанові від 07 листопада 2012 року зробив правовий висновок, відповідно до якого у разі, якщо позивач, не будучи стороною оспорюваного ним договору, домагається відновлення свого права на річ, яка була предметом цього договору, то виходячи з правової природи спірних правовідносин між сторонами існують речово-правові відносини, і належним способом захисту в такому разі є один із способів, передбачених главою 29 ЦК України: віндикація (ст. ст. 387, 388 ЦК України) - якщо річ перебуває у володінні відповідача; визнання права власності (ст. 392 ЦК України) - якщо річ не вибула з володіння позивача, однак його право на неї не визнається відповідачем.

Положення ч. 3 ст. 215 ЦК України при вирішенні такої категорії справ підлягають застосуванню в тому разі, якщо позивач не домагається відновлення свого права на річ, яка була предметом оспорюваного ним договору, а його порушене право може бути відновлене шляхом повернення сторін договору до первісного стану в результаті визнання цього договору недійсним.

Поза увагою суду першої інстанції залишилася та обставина, що позивач не є учасником правочину на підставі якого вважає, що спірна земельна ділянка має належати їй на праві власності, також, право власності на неї не зареєстровано за позивачем, а тому суд мав звернути увагу позивача на невірний спосіб захисту порушеного права (визнання права власності), уточнити позовні вимоги та правові підстави їх пред'явлення, роз'яснити стороні у справі про наслідки вчинення/не вчинення відповідних процесуальних дій, тощо (ст. ст. 1, 3, 10, ЦПК України).

Крім того, суд першої інстанції мав з'ясувати кому належить спірна земельна ділянка на час вирішення спору та, у відповідності до вимог ст. 33 ЦПК України, вирішити питання про залучення такої особи до участі у справі в якості співвідповідача (вбачається, що такою особою є ОСОБА_12.).

Апеляційний суд у повному обсязі допущених судом першої інстанції недоліків не усунув, внаслідок чого порушив вимоги ст. 303 ЦПК України та ухвалив у справі судове рішення яке законним і обґрунтованим визнати не можна.

За таких обставин суди не виконали своїх обов'язків, визначених законом, повно, всебічно й об'єктивно не з'ясували усіх обставин справи та не надали їм належної оцінки та ухвалили рішення, які не можна визнати в повній мірі законними та обґрунтованими, у зв'язку з чим вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 333, 335, 336, 338, 342, 343, 345, 349 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 15 квітня 2015 року та рішення апеляційного суду Київської області від 11 червня 2015 року скасувати, справу передати на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий О.С. Ткачук

Судді:В.С. Висоцька В.М. Колодійчук О.В. Умнова І.М. Фаловська