УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2015 рокум. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого суддів: Горелкіної Н.А., Євтушенко О.І., Маляренка А.В., Іваненко Ю.Г., Ситнік О.М.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про стягнення коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 квітня 2015 року та рішення апеляційного суду Вінницької області від 13 травня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У грудні 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду з указаним вище позовом, свої вимоги обґрунтовуючи тим, що ОСОБА_7 зобов'язався з 01 січня 2012 року щорічно виплачувати позивачу гроші в сумі 500 000 грн, які є її часткою в одержаних доходах від підприємницької діяльності фірм, які не увійшли в розподіл майна під час підписання мирової угоди від 26 вересня 2011 року.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 03 квітня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 13 травня 2015 року рішення місцевого суду скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами процесуального права.

Перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково на таких підставах.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 16 вересня 2011 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було розірвано шлюб.

26 вересня 2011 року між сторонами було укладено мирову угоду щодо розподілу спільного майна, яку рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 30 вересня 2011 року було затверджено та закрито провадження у справі про поділ спільного майна подружжя.

Відповідно до розписки, яка, як установлено в судовому засіданні, написана ОСОБА_6, під текстом розписки є запис, який написаний ОСОБА_7, про те, що з його слів записано вірно, ним прочитано, ОСОБА_7 зобов'язався виплачувати ОСОБА_6, починаючи з 01 січня 2012 року по 31 грудня щорічно 500 000 грн, які є її часткою в одержаних доходах від підприємницької діяльності фірм, що не увійшли в розподіл майна під час підписання мирової угоди від 26 вересня 2011 року.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не вказано, на підставі якої норми матеріального права вона просить стягнути на її користь кошти в рахунок відшкодування вартості належної їй частки в одержаних доходах від підприємницької діяльності за 2012-2014 роки.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що оскільки ОСОБА_6 коштів ОСОБА_7 не передавала, у зв'язку з цим у останнього обов'язків не виникало, а тому вимоги договору позики до зазначених правовідносин застосовані бути не можуть.

Крім того, апеляційний суд дійшов висновку, що розписка, надана позивачем, не може бути прийнята до уваги, оскільки зазначена розписка була складена і підписана ОСОБА_7 ще до моменту підписання мирової угоди, на виконання майбутньої мирової угоди, то відомості про таку розписку мали б міститись в ухвалі Ленінського районного суду м. Вінниці від 30 вересня 2011 року про визнання мирової угоди, укладеної між ОСОБА_8 та ОСОБА_7

Також у розписці зазначено про те, що ОСОБА_7 зобов'язується сплачувати суму коштів в розмірі 500 000 грн щорічно, однак у розписці не зазначено, прибуток від яких підприємств ОСОБА_7 зобов'язується сплачувати позивачу.

Крім того, в мировій угоді зазначено, що решта рухомого та нерухомого майна, перелік якого наведено в позовній заяві ОСОБА_8 від 30 червня 2011 року, належить іншим фізичним та юридичним особам, не є об'єктом їх права спільної сумісної власності та не може бути предметом поділу між ними.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій повністю погодитися не можна, виходячи з наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Зі змісту позовної заяви ОСОБА_6 убачається, що вона просила суд стягнути на її користь кошти на виконання зобов'язання відповідача, вказаного у розписці від 26 вересня 2011 року.

Позивач заявив позов з підстав, визначених ст. ст. 57, 61 СК України, ст. ст. 386, 509, 525 ЦК України.

З′ясування підстави позову має суттєве значення для встановлення судом фактів матеріально-правового значення для вирішення спору по суті.

Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та на виконання положень ч. 4 ст. 10 ЦПК України не роз'яснив ОСОБА_6 її право уточнити підстави позову з огляду на обраний нею спосіб захисту порушеного права.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Досліджуючи розписки чи договори, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Суди попередніх інстанцій належним чином не визначили факти, які необхідно встановити для вирішення спору, які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню, не з'ясували, чи має позивач право на отримання коштів, зазначених у розписці, підійшли формально до розгляду справи та дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні позову.

Таким чином, судами допущено порушення норм процесуального права, що відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування рішення і передачі справи на новий розгляд. Оскільки зазначені порушення було допущено судом першої інстанції та не усунено судом апеляційної інстанції, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 квітня 2015 року та рішення апеляційного суду Вінницької області від 13 травня 2015 року скасувати, справу повернути на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий0Головуючий0 Головуючий Н.А. Горелкіна

Судді:О.І. Євтушенко Ю.Г. Іваненко А.В. Маляренко О.М. Ситнік