Справа №489/5542/15-ц 22.02.2016 22022016 22.02.2016

Провадження №22-ц/784/541/16

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 489/5542/15-ц Головуючий І інстанції – Спінчевська Н.А.

Провадження № 22-ц/784/541/16 Доповідач – Темнікова В.І.

Категорія 23

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 лютого 2016 року Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Миколаївської області в складі :

головуючого – Темнікової В.І.,

суддів – Базовкіної Т.М., Маляренко І.Б.,

за участю секретаря – Горенко Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 10 грудня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства (далі – ДП) «Миколаївський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» про визнання договору на розроблення проекту землеустрою укладеним, -

В С Т А Н О В И Л А :

В серпні 2015 року позивачка звернулась до суду з даним позовом, в якому посилалась на те, що рішенням Новобузького районного суду Миколаївської області від 26.11.2014 р. в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання права на розробку проекту землеустрою в порядку спадкування визнано за ОСОБА_1 право на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 2 га для ведення особистого сільського господарства із земель запасу в межах території Новобузької міської ради Новобузького району Миколаївської області (за межами населеного пункту) в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5, яка померла 08.09.2013 року. Також позивачка зазначила, що судом при ухваленні вищевказаного рішення було встановлено, що ОСОБА_5 ще за життя отримала дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення у власність вищезазначеної земельної ділянки, на підставі розпорядження Новобузької РДА Миколаївської області від 18.04.2012 р. № 210-р. При цьому, вказаним рішенням органу виконавчої влади в особі Новобузької РДА також надано дозвіл на розробку технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки та рекомендовано їй замовити в землевпорядній організації вищезазначену документацію. Відтак ОСОБА_1 належить самостійно укладати договір на розробку проекту землеустрою з відповідною землевпорядною організацією, при цьому дозволу на розроблення цієї документації від неї вже не потребується, оскільки таке право за життя набула її мати ОСОБА_5, а ОСОБА_1 успадкувала його на підставі судового рішення. Із інформації, поширеної в мережі Інтернет, а саме на офіційному веб-сайті Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, вона дізналась про те, що виконавцем робіт із землеустрою є відповідач в справі – ДП «Миколаївський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» і 10.06.2015 р. засобами поштового зв'язку вона звернулась до даного суб'єкта господарювання з пропозицією укласти договір на розробку проекту землеустрою. Серед документів, що надсилались відповідачу була копія рішення Новобузького районного суду Миколаївської області від 26.11.2014 р. Проте в листі від 22.06.2015 р. № 01-13/446 відповідач повідомив їй, що укладання договору можливе за умови попереднього отримання нею дозволу від Головного управління Держземагентства у Миколаївській області на розробку проекту землеустрою. Таку відповідь вона розцінила як безпідставну відмову укласти договір на розробку проекту землеустрою, так як дозвіл на розробку проекту землеустрою ОСОБА_1 вже має. На підставі вищевикладеного, посилаючись на те, що даний договір згідно ст. 633 ЦК України є публічним договором і відповідач не мав права відмовляти їй в укладанні договору, позивачка просила суд зобов'язати ДП «Миколаївський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» укласти з нею договір на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 2 га для ведення особистого селянського господарства із земель запасу в межах території Новобузької міської ради Новобузького району Миколаївської області.

В подальшому позивачка змінила вимоги позову і просила визнати укладеним договір на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки між нею та ДП «Миколаївський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою», посилаючись на те, що законодавством передбачена обов’язковість укладення даного договору.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 10 грудня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ДП «Миколаївський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» про визнання договору на розроблення проекту землеустрою укладеним відмовлено.

Не погодившись з зазначеним рішенням, ОСОБА_1 звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

В судовому засіданні представник позивачки підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, надавши пояснення, аналогічні змісту апеляційної скарги. Крім того, пояснив, що суд фактично не дав оцінки заявленим вимогам.

Представник відповідача не визнав доводи апеляційної скарги, просив її відхилити, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав:

Згідно ст. 10 ЦПК України обставини цивільних справ встановлюються судом за принципом змагальності. Суд же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, лише створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і ухваленні рішення суд незалежний від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Крім того згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог або заперечень.

Як убачається з матеріалів справи, судом під час розгляду цієї справи дані вимоги закону в повній мірі виконані не були.

Ухвалюючи рішення по справі суд виходив з того, що 10.06.2015 року представник позивачки ОСОБА_6 звернувся до ДП «Миколаївський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» із заявою про укладення між підприємством та ОСОБА_1 договору на розробку проекту землеустрою, для чого, окрім інших документів, одночасно із заявою, він надав відповідачу і рішення Новобузького районного суду Миколаївської області про визнання за ОСОБА_1Ф права на розроблення проекту землеустрою в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 22.06.2015 року відповідач листом повідомив представника позивачки про те, що укладення такого договору можливо лише за умови попереднього отримання ОСОБА_1 дозволу від Головного управління Держемагентства у Миколаївській області на розробку проекту землеустрою.

Крім того, суд виходив з того, що за положеннями ст. 26 Закону України «Про землеустрій» взаємовідносини замовників і розробників документації із землеустрою регулюються законодавством України і договором. Відповідно до абз. 4 ч. 3 ст. 123 ЗК України умови і строки розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок визначаються договором, укладеним замовником з виконавцем цих робіт відповідно до типового договору, який затверджується Кабінетом Міністрів України. Типовий договір про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із Додатками до нього затверджено постановою КМУ № 266 від 04.03.2004р. За положеннями ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. Проте, в матеріалах справи відсутні докази того, що позивачка та відповідач в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, як це передбачено вимогами чинного законодавства. Натомість, наявний у справі лист відповідача від 22.06.2015 року свідчить про те, що між сторонами такої згоди не досягнуто, а відтак відсутні законні підстави вважати такий договір укладеним. Тому суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини по справі, апеляційний суд вважає, що дійшовши правильного висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог, суд разом з тим, приймаючи рішення по справі, не врахував те, що згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Як убачається з системного аналізу змісту первісної та уточненої позовної заяви, з якими позивачка звернулася до суду, вона обґрунтовувала свої позовні вимоги в первісній позовній заяві тим, що договір на розробку проекту землеустрою є публічним і відповідач згідно ст. 633 ЦК України не мав права на відмову позивачці в укладенні договору, а в уточненій позовній заяві вона крім цього посилалася ще й на те, що обов’язковість укладення договору на розробку проекту землеустрою передбачена законом, а тому просила визнати договір укладеним. Однак суд зазначеним позовним вимогам позивачки належної правової оцінки не дав.

Втім, проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини по справі, апеляційний суд вважає, що вимоги позивачки є необґрунтованими, виходячи з наступного.

Закон України «Про землеустрій», на який посилалася позивачка, визначає правові та організаційні основи діяльності у сфері землеустрою і спрямований на регулювання відносин, які виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами із забезпечення сталого розвитку землекористування.

Аналіз цього Закону дає підстави для висновку, що він належить до нормативного акта спеціальної дії, який регулює відносини, що виникають між замовниками і розробниками документації із землеустрою. Стаття 26 ЗаконуУкраїни «Про землеустрій» передбачає, що взаємовідносини замовників і розробників документації із землеустрою регулюються законодавством України і договором.

ЦК України у ст. ст. 3, 6, 203, 626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину). Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, як правильно зазначив суд в рішенні суду, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 208 ЦК України правочин між фізичною і юридичною особами належить вчиняти у письмовій формі, за виключенням випадків, передбачених ч. 1 ст. 206 цього Кодексу. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК України). Інші випадки визнання договору укладеним зазначені у ст. ст. 642 - 643 ЦК України. Частина 1 ст. 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Розкриваючи зміст засади свободи договору у ст. ст. 6, 627, ЦК України визначає, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору. Закріпивши принцип свободи договору, ЦК України разом з тим визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 6 та ст. 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства. Зазначені положення узгоджуються з нормами ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Правильно судом також було зазначено, що відповідно до абз. 4 ч. 3 ст. 123 ЗК України умови і строки розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок визначаються договором, укладеним замовником з виконавцем цих робіт відповідно до типового договору, який затверджується Кабінетом Міністрів України. Типовий договір про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із Додатками до нього затверджено постановою КМУ № 266 від 04.03.2004р. Отже, із аналізу змісту ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 630 ЦК України, постанови КМУ № 266 від 04.03.2004р., абз. 4 ч. 3 ст. 123 ЗК України убачається, що умови типового договору про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, набули юридично обов'язкового значення в силу актів цивільного законодавства і є обов’язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Права і обов’язки замовників і розробників документації із землеустрою визначені в ст. ст. 27, 28 Закону України «Про землеустрій». Проте серед них відсутній обов'язок як замовників, так і розробників документації на укладення договору на розробку проекту землеустрою. Не передбачений такий обов’язок і іншими нормативними актами. В ст. 26 Закону України «Про землеустрій», на яку посилалася позивачка, зазначено тільки те, що взаємовідносини замовників і розробників документації із землеустрою регулюються договором. Однак, вона не містить ствердження про обов’язок сторін даних правовідносин укладати такий договір. Ст. 22 даного Закону передбачає підстави проведення землеустрою, а саме те, що землеустрій здійснюється на підставі укладених договорів між юридичними чи фізичними особами (землевласниками і землекористувачами) та розробниками документації із землеустрою, проте, також не передбачає обов’язку учасників цих правовідносин укладати договір. Не містить такого обов’язку також ст. 118 ЗК України, на яку також посилалася позивачка в своїй позовній заяві. Так, в ст. 118 ЗК України тільки зазначено, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

Із системного аналізу даних норм права випливає, що вони передбачають те, що проект землеустрою розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання на підставі договору, однак, не передбачають прямого обов’язку замовників і розробників документації із землеустрою укладати такий договір.

Таким чином, укладення договору на розробку проекту землеустрою є не обов’язком, а правом замовника та виконавця цих робіт. Але, якщо сторони цих правовідносин дійшли згоди на укладення такого договору, то він повинен відповідати умовам типового договору про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Із порівняльного аналізу договору, який був запропонований позивачкою відповідачу та Типового договору про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, затвердженого постановою КМУ № 266 від 04.03.2004р. із додатками до нього, вбачається, що запропонований позивачкою відповідачу договір не в повній мірі відповідає змісту Типового договору.

Отже, оскільки укладення договору на розробку проекту землеустрою є правом, а не обов’язком, як замовника, так і виконавця цих робіт, то вимоги позивачки про визнання договору між нею та відповідачем укладеним в силу того, що обов’язковість укладання договору передбачена нормами діючого законодавства, зазначеного нею в позовній заяві, а договір, який був надісланий позивачкою відповідачу відповідає Типовому договору, в межах заявлених позивачкою вимог, є необґрунтованими.

Що стосується позовних вимог, викладених позивачкою в первісній позовній заяві, то вони також є необґрунтованими, виходячи з наступного.

Згідно ст. 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Крім того, підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг). У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

Отже, дана норма права передбачає правові наслідки необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору, а саме відшкодування збитків, завданих споживачеві такою відмовою.

Апеляційний суд погоджується із ствердженням позивачки про те, що договір про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, укладання якого як споживач послуги вимагала позивачка від відповідача, за своєю правовою суттю є публічним договором. Однак, із аналізу змісту ст. 633 ЦК України, випливає, що обраний позивачкою спосіб захисту своїх прав через відмову відповідача укласти з нею даний договір шляхом зобов’язання відповідача укласти з нею договір про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не передбачений даною нормою права, а отже заявлені нею позовні вимоги в цій частині є неорбгрунтованими.

Крім того, приймаючи рішення по справі, апеляційний суд враховує також те, що за діючим законодавством право споживача на укладення публічного договору, яке кореспондується у відсутність права у підприємця відмовитися від укладення публічного договору, але за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних послуг, не свідчить про обов’язок для підприємця у всякому разі укладати договір, а тільки свідчить про те, що таке право споживача не є безмежним. Так, ч.5 та 6 ст. 633 ЦК України передбачають, що актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, а також те, що умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

Згідно п.б ч.3 ст.27 Закону України «Про землеустрій» замовники документації із землеустрою зобов'язані надавати вихідну документацію, необхідну для виконання

робіт із землеустрою, а розробники документації із землеустрою згідно п. а ч.2 ст. 28 даного Закону зобов'язані дотримуватися законодавства України, що регулює земельні відносини, а також державних стандартів, норм і правил при здійсненні землеустрою. Крім того, згідно ч.3 ст. 28 Закону України «Про землеустрій» розробники документації із землеустрою несуть відповідно до закону відповідальність за достовірність, якість і безпеку заходів, передбачених цією документацією.

Як убачається з матеріалів справи, позивачкою відповідачу як підставу для розробки технічної документації було надано рішення Новобузького районного суду Миколаївської області від 26.11.2014 р., яким за позивачкою було визнано право на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 2 га для ведення особистого сільського господарства із земель запасу в межах території Новобузької міської ради Новобузького району Миколаївської області (за межами населеного пункту) в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5, яка померла 08.09.2013 року. Проте встановлені судом по даній справі обставини не є обов’язковими для відповідача, який не був учасником цих правовідносин і не приймав участі у розгляді справи.

На час винесення Новобузькою районною державною адміністрацією розпорядження № 210-р від 18 квітня 2012р. про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства матері позивачки ОСОБА_5, компетентним органом, який повинен був вирішувати це питання дійсно була Новобузька районна державна адміністрація. Однак, за життя ОСОБА_5 реалізувала надане їй право. Як пояснив представник позивачки в суді апеляційної інстанції, на замовлення матері позивачки був виготовлений проект землеустрою ПП Янчук, однак даний проект не був затверджений Головним управлінням Держземагенства у Миколаївській області. Дані пояснення представника позивачки підтверджені листами Головним управлінням Держземагенства у Миколаївській області від 16.09.2013р. та від 26.09.2013р. ( а. с 49,50).

З 01 січня 2013 року були внесені зміни до ЗК України і відповідно до ч.4 ст. 122 ЗК України правом на передачу у власність або користування земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності був наділений Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи. У Миколаївській області - це Головне управління Держземагенства у Миколаївській області. І саме тому для затвердження виготовленого проекту з землеустрою мати позивачки зверталася до даного органу.

Оскільки відповідач, як розробник документації із землеустрою, зобов'язаний дотримуватися законодавства України, що регулює земельні відносини, а також державних стандартів, норм і правил при здійсненні землеустрою, то він правомірно порекомендував позивачці звернутися до Головного управління Держземагентства України в Миколаївській області для отримання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, а після його отримання – до нього для укладення відповідного договору, оскільки без такого дозволу у відповідача, як розробника документації із землеустрою, на час звернення позивачки до нього з пропозицією укласти договір не було права приступати до розробки проекту землеустрою.

З урахуванням викладеного, відмову відповідача на укладення договору з позивачкою на підставі наданих нею документів не можна вважати необґрунтованою.

З урахуванням викладеного, а також того, що запропонований позивачкою відповідачу договір не в повній мірі відповідає змісту Типового договор про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, затвердженому постановою КМУ № 266 від 04.03.2004р. із додатками до нього, необгрунтованими є і вимоги про визнання договору укладеним з посиланням на ст. 633 ЦК України.

Проаналізувавши зазначені обставини по справі у їх сукупності, апеляційний суд вважає, що позовні вимоги позивачки є необґрунтованими і у задоволенні її позовних вимог слід відмовити, але не з тих підстав, які зазначені судом в рішенні, яке оскаржується, а з підстав, зазначених в тексті рішення апеляційного суду. У зв’язку з цим рішення суду слід скасувати і ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог позивачки з підстав, наведених в тексті рішення апеляційного суду.

Крім того, при прийнятті остаточного рішення по справі, апеляційний суд згідно ч.3 ст. 303 ЦПК України вважає за можливе вийти за межі апеляційної скарги, так як під час розгляду даної справи апеляційним судом встановлено неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст. 303,307, 309, 314, 316 ЦПК України, судова колегія, -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 10 грудня 2015 року скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Державного підприємства «Миколаївський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» про визнання договору на розроблення проекту землеустрою укладеним відмовити через їх необґрунтованість.

Рішення набирає законної сили негайно після його проголошення, але може бути оскаржене безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів після його проголошення в касаційному порядку.

Головуючий

Судді