АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22а -1202 Головуючий І інстанції - Островська О.П.
Категорія Доповідач - Темнікова В.І.
УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 листопада 2006 року Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Луганської області в складі:
головуючого - Темнікової В.І.,
суддів - Пригорнєвої Л.І., Коротенко Є.В.,
при секретарі -Нагорному А.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луганську адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Ленінського районного суду м Луганська Луганської області від 04 жовтня 2006 року за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ДП МО України "Луганський авіаційний ремонтний завод" про стягнення 29320 грн., -
ВСТАНОВИЛА:
Постановою Ленінського районного суду м Луганська Луганської області від 04 жовтня 2006 року в задоволенні позовних вимог було відмовлено через їх необґрунтованість.
Не погодившись з зазначеною постановою, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить постанову суду скасувати і винести по справі нову постанову про задоволення його вимог. При цьому він в скарзі посилається на те, що суд не врахував п.74 гл.8 Указу Президента України № 1053/2001 від 07.11.2001р. "Про положення про проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців", пп.7.14 п.7 Наказу МО України № 237 від 16.07.2002р. "Про затвердження Інструкції про організацію виконання Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками ( мічманами) Збройних Сил України", пп.40.1 п.40, пп.34.9 п.34 Наказу МО України № 75 від 05.03.2001р. "Про затвердження Положення про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України". Не врахував суд також те, що оскільки військовим законодавством не врегульовані питання про відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, то треба було застосовувати положення ч.7 ст.9 КАС України про аналогію закону і застосовувати до даних правовідносин положення ст. 117 КЗпП України. Не врахував суд також те, що грошове забезпечення, премії та інші виплати на даному підприємстві здійснювалися не фінансовими органами МО України, а за рахунок коштів ДП МОУ "ЛАРЗ". Неправомірно також суд вважає, що на позивача не розповсюджуються положення КЗпП України, так як з ним був заключний договір про повну матеріальну відповідальність згідно ст. 135-1 КЗпП України.
Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав:
Згідно ст. 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до вимог КАС України і не може виходити за межі позовних вимог, крім випадків, коли це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Крім того згідно ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких грунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 КАС України.
Як убачається з матеріалів справи, судом під час розгляду цієї справи були створені належні умови для повного дослідження обставин по справі: сторони були належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи і мали реальну можливість як дати свої пояснення по справі, так і надати всі наявні у них докази. Судом були досліджені і оцінені в їх сукупності всі докази, надані сторонами, відповідно до вимог ст. 86 КАС України. Виходячи з наданих сторонами доказів, суд першої інстанції правильно дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог позивача.
Приймаючи постанову по справі суд виходив з того, що ним були встановлені факти про те, що позивач проходив дійсну військову службу у відповідача на посаді начальника цеху. Наказом Міністра Оборони України від 21.09.2004р. за НОМЕР_1 він був звільнений у запас за п. 67"в" за скороченням штату. 18.10.2-4р. у зв'язку з цим його виключено зі списків особового складу. Трудовий договір у відповідності до вимог трудового законодавства з ним не складався, оскільки , працюючи на заводі, він проходив військову службу і отримував грошове забезпечення у відповідності з Положенням про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України. Його відносини з відповідачем регулювалися відповідними Положеннями про проходження військової служби та Законами України і тому вимоги трудового законодавства на нього не поширюється, в тому числі і вимоги ст. 116,117 КЗпП України. Положення про проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців", наказ МО України № 237 від 16.07.2002р. "Про затвердження Інструкції про організацію виконання Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками ( мічманами) Збройних Сил України", наказ МО України № 75 від 05.03.2001р. "Про затвердження Положення про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України" не містять у собі положення про сплату грошового утримання за весь період у разі затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця з військової служби. Тому суд дійшов висновку про необґрунтованість вимог позивача про сплату йому грошового утримання за час затримки остаточного розрахунку з ним після звільнення у сумі 29320грн.
Оскільки передбачені законодавством про працю норми про оплату і порядок вирішення спорів про оплату праці не розповсюджується на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, а спеціальними нормативними актами, зокрема Положенням про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України, Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України і другими нормативними актами про ці органи не передбачено стягнення звільненим з рядів Збройних Сил середньомісячного грошового утримання за час затримки остаточного розрахунку с ними при звільненні, то суд першої інстанції обгрунтовано дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення на користь позивача середньомісячного грошового утримання за період затримки остаточного розрахунку з ним при звільненні у розмірі 29320грн.
Дані висновки суду відповідають матеріалам справи і діючому законодавству.
В зв'язку з викладеним доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, так як не
спростовують правильних висновків, зроблених в постанові судом першої інстанції. Наказ
МО України № 75 від 05.03.2001р. "Про затвердження Положення про порядок виплати
грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України" не тільки не
спростовує цих висновків суду, а навпаки підтверджує особливий характер правового врегулювання питань оплати праці військовослужбовців по відношенню до других працівників заводу, а також на необхідність такого правового врегулювання.
Доводи апеляційної скарги про необхідність застосування до спірних правовідносин аналогії закону, передбаченої ст. 9 КАС України також не заслуговують на увагу, так як дана аналогія застосовується саме у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, а в даному випадку питання оплати праці військовослужбовців законодавчо врегульовано, а те, що деякі питання стосовно оплати праці військовослужбовців по іншому врегульовані в спеціальному законодавстві по відношенню до трудового законодавства, лише вказує на специфіку цих правовідносин, а не на необхідність розповсюдження на військовослужбовців положень трудового законодавства.
Саме по собі складання з позивачем під час проходження служби на підприємстві договору про повну матеріальну відповідальність з урахуванням вище наведеного не є достатньою підставою для розповсюдження на нього трудового законодавства.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, та не є підставою для скасування постанови суду.
Керуючись ст. 198, 200, 205, 206 КАС України, судова колегія, -
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Постанову Ленінського районного суду м Луганська Луганської області від 04 жовтня 2006 року - залишити без змін.
Ухвала набирає чинності з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку протягом одного місяця з моменту її проголошення безпосередньо до Вищого Адміністративного Суду України.