Справа № 344/15916/15-ц

Провадження № 22-ц/779/550/2016

Категорія 27

Головуючий у 1 інстанції Бабій О. М.

Суддя-доповідач Горейко М.Д.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2016 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючої Горейко М.Д.

суддів: Вакарук В.М., Проскурніцького П.І.

секретаря Драганчук У.М.

з участю апелянта ОСОБА_2, його представника ОСОБА_3, представника відповідача ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - ОСОБА_6 про визнання зобов'язань за розписками спільним боргом та стягнення половини боргу за розписками за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Івано-Франківського міського суду від 26 січня 2016 року, -

в с т а н о в и л а :

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 26 січня 2016 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - ОСОБА_6 про визнання зобов'язань за розписками спільним боргом та стягнення половини боргу за розписками.

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилається, на неповне з'ясування судом обставин справи, неналежну оцінку доказів, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Зокрема апелянт вказує, що висновок суду про недоведеність позовних вимог зроблений без урахування його пояснень про те, що безпроцентні іменні облігації були придбані ним у ПП «Арс-Дім» саме для подальшого їх обміну на квартиру, у зв'язку з чим 31.10.2007 року і був укладений попередній договір міни.

Не взято до уваги судом першої інстанції рішення Тисменицького районного суду від 31.10.2012 року, яким встановлені наведені обставини, та зазначено заперечення представника третьої особи ОСОБА_5 проти позову з посиланням на те, що в рахунок погашення боргу буде звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, яка є спільно нажитим майном ОСОБА_2 та ОСОБА_5, чим і підтверджується, що незважаючи на те, що основний договір міни не був укладений, позичені кошти були направлені ним в інтересах подружжя на придбання квартири.

Помилковим, на думку апелянта, є посилання суду на те, що при розгляді справи за позовом його батька ОСОБА_6 про стягнення з нього позики за розпискою, до ОСОБА_5 не було пред'явлено вимог, а лише залучено її до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, та і сам він не вказував, що позика є спільним боргом його та його дружини ОСОБА_5 При цьому суд не врахував, що ОСОБА_5 було залучено до участі у справі і її представник заперечував проти задоволення позову. Він же перебував із ОСОБА_5 у зареєстрованому шлюбі, наміру розлучатись не мав, тому у нього не було підстав вказувати, що позика є спільним боргом подружжя.

Крім того суд помилково зазначив, що рішенням Тисменицького районного суду від 31.10.2012 року з нього на користь батька стягнуто заборгованість за договорами позики, судовий збір у розмірі 229 579 грн., оскільки насправді згідно даного рішення з нього стягнуто борг по позиці за розписками в сумі 227 579 грн., 2 000 грн. судових витрат та судовий збір в розмірі 2 275,79 грн.

Апелянт також зазначає, що поза увагою суду залишилось рішення Тисменицького районного суду від 15.08.2012 року, яким поділено спільне майно подружжя, а саме виділено йому та ОСОБА_5 по 1 152 шт. (1/2) цінних паперів (облігацій) на суму 92 160 грн.; висновок про вартість майна, складений експертом ОСОБА_8, відповідно до якого вірогідна ринкова вартість квартири становить 300 940 грн., на підставі чого ОСОБА_5 у своєму позові про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої злочином, просить суд стягнути з нього половину вартості кватири, що становить 150 470 грн.

При цьому судом не дано належної оцінки договору купівлі-продажу облігацій від 31.10.2007 року та попередньому договору міни від 31.10.2007 року.

Апелянт вказує і на те, що висновок суду, що договори позики виходять за межі дрібних побутових, а тому позивач повинен був отримати письмову згоду своєї дружини на укладення таких договорів, зроблений без урахування того, що ОСОБА_5 не зверталася в суд з позовом про визнання договорів позики недійсними у зв'язку з тим, що такі укладені другим з подружжя без її згоди, а тому дані договори є такими, що укладені ним в інтересах сім'ї та створюють наслідки для другого з подружжя.

Крім того, на думку апелянта, неправильним є висновок суду про те, що не підлягає компенсації половина судових витрат, стягнутих з нього за рішенням суду від 31.10.2012 року, оскільки в рішенні суду чітко вказано, що судові витрати стягуються з ОСОБА_2, а не солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_5. При цьому судом не враховано, що по іншому в рішенні суду від 31.10.2012 року не могло бути вказано, оскільки відповідачем в справі за позовом ОСОБА_6 про стягнення позики за розпискою був тільки він.

З наведених підстав апелянт просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити в повному обсязі.

В засіданні апеляційного суду апелянт та його представник доводи апеляційної скарги підтримали з наведених у ній мотивів.

Представник відповідача в судовому засіданні доводи апеляційної скарги не визнав, рішення суду першої інстанції вважав законним і обґрунтованим.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача, ОСОБА_6 за даними свідоцтва про смерть (а.с. 41) помер ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто ще до звернення позивача в суд з позовом.

Заслухавши доповідача, пояснення апелянта, представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків суду фактичним обставинам справи та правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права у вирішенні даного спору, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід відхилити з наступних підстав.

Судом першої інстанції установлено та вбачається з матеріалів справи, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 09.08.2002 року по 12.08.2013 року. Вказану обставину сторони визнали, а тому в силу ч. 1 ст. 61 ЦПК України така не підлягає доказуванню.

31.10.2007 року позивач ОСОБА_2 позичив у свого батька ОСОБА_6 26 000 доларів США, 02.06.2008 року - 9 800 грн. та 01.10.2008 року - 10 000 грн. Наведене підтверджується копіями розписок (а.с. 5, 6, 7). Згідно розписок гроші позичені ним на придбання квартири.

31.10.2007 року ОСОБА_2 уклав із ПП «Арс-Дім» договір №64/07Б/11Б, відповідно до якого придбав у ПП «Арс-Дім» облігації в кількості 2 304 шт. загальною вартістю 184 320 грн. (а.с. 8-9).

Також 31.10.2007 року між сторонами був укладений попередній договір міни, відповідно до якого сторони домовились, що на підставі основного договору міни ПП «Арс-Дім» набуває у власність іменні безпроцентні (дисконтні) облігації в кількості 2 304 шт., а ОСОБА_2 набуває у власність трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 10).

Однак основний договір міни між сторонами так і не був укладений.

Судом встановлено також, що рішенням Тисменицького районного суду від 31.10.2012 року з позивача ОСОБА_2 на користь його батька ОСОБА_6 стягнуто борг по позиці за розписками в сумі 227 579 грн., 2 000 грн. понесених судових витрат, а всього 229 579 грн., та в дохід державного бюджету2 275,79 грн. судового збору (а.с. 17-18).

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання заборгованості за договорами позики спільним боргом подружжя та стягнення з відповідача половини боргу, стягнутого з позивача згідно рішення Тисменицького районного суду від 31.10.2012 року, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів того, що грошові кошти, які він позичив у свого батька за договорами позики, використані ним в інтересах сім'ї.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду з огляду на наступне.

За змістом ст. 65 СК України при укладенні договору одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використано в інтересах сім'ї.

Згідно ч. 2 ст. 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом установлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і одержане за договором використано на її потреби.

Судом установлено, що позивач позичив у батька за розписками 26 000 доларів США та 19 800 грн., а тому висновок суду, що ці договори позики (розписки) виходять за межі дрібного побутового договору, у зв'язку з чим позивач повинен був отримати письмову згоду своєї дружини, відповідачки в справі, на укладення таких договорів, є правильним.

Згідно матеріалів справи та установлено судом, що відповідач не надавала письмової згоди на укладення позивачем договорів стосовно цінного майна.

Доводи апелянта про те, що відповідач погоджувалась на отримання ним позики для придбання квартири, оскільки не оскаржувала в судовому порядку такі договори, судом не приймаються до уваги, як такі, що не узгоджуються з положеннями ст. 65 СК України.

Позивач в обґрунтування своїх доводів про те, що позичені ним гроші пішли на потреби сім'ї, зіслався на: договір купівлі-продажу облігацій від 31.10.2007 року, відповідно до якого він придбав в ПП «Арс-Дім» облігації в кількості 2 304 шт. загальною вартістю 184 320 грн., попередній договір міни від 31.10.20017 року, згідно якого сторони зобов'язались укласти договір міни квартири АДРЕСА_1 на іменні безпроцентні облігації в кількості 2 304 штук, загальною вартістю 184 320 грн., у майбутньому, але не пізніше ніж 30.05.2008 року, на рішення Тисменицького районного суду від 15.08.2012 року, яким проведено поділ спільного майна подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_2, виділивши кожному з них по 1 152 шт. облігацій на суму 92 160 грн. Наведені докази були предметом дослідження суду першої інстанції, їм дана оцінка в сукупності з іншими доказами, на підставі яких суд дійшов висновку, що позивач не надав належних доказів про те, що позичені ним згідно договорів позики (розписок) від 31.10.2007 року, 02.06.2008 року та 01.10.2008 року кошти були використані в інтересах сім'ї, а саме на придбання квартири АДРЕСА_1, оскільки основний договір міни, що передбачалось попереднім договором міни від 31.10.2007 року, не був укладений, квартира позивачем не придбавалась.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, оскільки жодним з наведених доказів не підтверджено, що позивачем придбані в ПП «Арс-Дім» облігації саме за кошти, отримані ним в батька за договорами позики.

Відтак, за наведених обставин суд першої інстанції вірно дійшов висновку про те, що підстав для визнання заборгованості за договорами позики від 31.10.2007 року, 02.06.2008 року та 01.10.2008 року спільним боргом подружжя та стягнення з відповідача половини боргу, який стягнутий з позивача рішенням Тисменицького районного суду від 31.10.2012 року, немає.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2 про стягнення з відповідача половини судових витрат, які стягнуті з позивача рішенням Тисменицького районного суду від 31.10.2012 року, суд першої інстанції виходив з того, що в наведеному рішенні чітко вказано, що судові витрати стягуються з ОСОБА_2

Такий висновок суду є правильним, оскільки рішенням Тисменицького районного суду від 31.10.2012 року вирішено спір між ОСОБА_6 і ОСОБА_2 про стягнення боргу за розписками та вирішено питання судових витрат відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України. ОСОБА_5 не була стороною в справі, а була третьою особою на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог. Тому відсутні правові підстави для стягнення з останньої половини судового збору, стягнутого з ОСОБА_2 за рішенням Тисменицького районного суду від 31.10.2012 року.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.

В силу дії ч. 2 ст. 303 ЦПК України суд апеляційної інстанції не вправі переоцінювати докази, які судом першої інстанції були досліджені у встановленому законом порядку, а апеляційна скарга не містить посилання на нові докази і їх не надано суду апеляційної інстанції, що давало б підставу для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення про задоволення позову.

Розглянувши справу в межах заявленого позову та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає встановленим судом обставинам і визначених відповідно до них правовідносинам, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального судом не встановлено.

З огляду на викладене та з урахуванням положень ст. 308 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 слід відхилити, а оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 26 січня 2016 року залишити без зміни.

Ухвала набирає законної сили з часу проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з часу набрання законної сили.

Головуюча Горейко М.Д.

Судді: Вакарук В.М.

Проскурніцький П.І.