ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2016 року Справа № 915/1710/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді Ємельянова А.С. (доповідач у справі),

суддів Ковтонюк Л.В.,

Овечкіна В.Е.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуФізичної особи-підприємця ОСОБА_2

на рішеннягосподарського суду Миколаївської області від 10.12.2015 р. (суддя Семенчук Н.О.)

та на постановуОдеського апеляційного господарського суду від 18.02.2016 р. (судді: Колоколов С.І., Разюк Г.П., Петров М.С. )

у справі№915/1710/15 господарського суду Миколаївської області

за позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_3

доФізичної особи-підприємця ОСОБА_4

простягнення 34 000 грн. 00 коп.

за участю представників:

від позивача не з'явились

від відповідача не з'явились

В С Т А Н О В И В :

Фізична особа-підприємець ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3.) звернулась до господарського суду Миколаївської області з позовом до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4) про стягнення 34 000 грн. 00 коп.

Позов вмотивований порушенням відповідачем зобов'язань з своєчасного повернення орендованого майна і, як наслідок, нарахуванням неустойки за користування майном на підставі ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 10.12.2015 р. у справі №915/1710/15, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 18.02.2016 р., в задоволенні даного позову відмовлено.

Підставою для прийняття вказаних судових рішень стало те, що позивач не довів існування обставин, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно не виконав цього обов'язку.

Не погодившись з прийнятими господарськими судами попередніх інстанцій судовими актами, ФОП ОСОБА_3 звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 18.02.2016 р., рішення господарського суду Миколаївської області від 10.12.2015 р. та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Вказана касаційна скарга обґрунтована неправильним застосуванням місцевим та апеляційним господарськими судами норм матеріального та процесуального права.

Так, на думку скаржника, саме відповідач мав довести, що ним вжито всіх належних заходів щодо виконання свого обов'язку з повернення орендованого майна.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 04.04.2016 р. касаційну скаргу ФОП ОСОБА_3 прийнято до провадження. Розгляд справи призначено на 18.04.2016 р.

В судове засідання 18.04.2016 р. представники сторін не з'явились, причини неявки суду не повідомили.

Відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, сторони зобов'язані добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Таким чином, судова колегія приходить до висновку про можливість розгляду касаційної скарги без участі представників позивача та відповідача.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, дослідивши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що 01.03.2014 р. між ФОП ОСОБА_3 (орендодавець) та ФОП ОСОБА_4 (орендар) було укладено договір оренди торгівельного місця, за умовами якого орендодавець передає орендареві в оренду торгове місце НОМЕР_1 площею 15 кв.м., згідно схеми установки торгових місць, що знаходиться у володінні орендодавця.

Відповідно до п. 1.2 вказаного договору, торгове місце надається в оренду строком на один рік з метою установки на ньому об'єктів типу "контейнер", торгових павільйонів, торгових наметів. Зовнішній вигляд встановленого об'єкту узгоджується з орендодавцем (п. 1.2.1 договору).

Пунктом 2.1 договору оренди передбачено, що орендна плата за користування торгового місця за даною угодою встановлюється у розмірі 1000 грн. 00 коп. в місяць. Орендна плата вноситься орендарем не пізніше 7 числа кожного минулого місяця.

У відповідності з п. 5.1 договору оренди від 01.03.2014 р., цей договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до 01.03.2015 р.

Однак, як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій та не заперечувалось сторонами справи, даний договір розірвано за згодою сторін з 01.04.2014 р., про що міститься напис на самому договорі.

Відповідно до ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України та ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Згідно із ст. 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (ч. 1 ст. 631 Цивільного кодексу України).

Підставою виникнення спірних правовідносин, що є предметом розгляду у справі №915/1710/15, стало те, що за твердженнями позивача відповідач не повернув орендоване майно після розірвання договору оренди, внаслідок чого останній зобов'язаний сплатити неустойку, передбачену ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач наголошував на тому, що він не користувався орендованим майном з моменту розірвання договору оренди, а розташований на орендованому торгівельному місці контейнер не є його власністю.

Як закріплено в ст. 785 Цивільного кодексу України, у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Крім того, якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

При цьому, для застосування наслідків, передбачених ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України, необхідно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього обов'язку не виконав, тобто необхідна наявність вини (умислу або необережності) у особи, яка порушила зобов'язання, відповідно до вимог ст. 614 Цивільного кодексу України.

Вказана правова позиція, зокрема, викладена в постановах Верховного суду України від 19.08.2014 р. у справі №3-70гс14 та від 02.09.2014 р. у справі №3-85гс14.

Таким чином, для вирішення по суті спору, що розглядається в межах даної судової справи, господарські суди попередніх інстанцій на підставі наявних в матеріалах справи доказів повинні були встановити факт наявності або відсутності винної поведінки відповідача, яка полягала в неповернення позивачу орендованого майна після розірвання договору оренди.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Вимоги щодо належності та допустимості доказів закріплені в ст. 34 Господарського процесуального кодексу України.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, що закріплено в ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України

Пунктом 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про судове рішення" №6 від 23.03.2012 р. передбачено, що господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що згідно зі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Керуючись наведеними правовими нормами та роз'ясненнями пленуму Вищого господарського суду України, місцевий та апеляційний господарські суди встановили, що договір оренди торгівельного місця НОМЕР_1 від 01.03.2014 р. не містить умов, які б визначали порядок передання орендованого майна від орендодавця орендарю та навпаки. У вказаному договорі також не міститься вимоги про підписання відповідних актів приймання-передачі.

Поряд з цим, за висновками господарських судів попередніх інстанцій, позивачем не доведено, що саме відповідачем після розірвання договору оренди на торгівельному місці НОМЕР_1 встановлено контейнер, а, отже, не доведено факту використання ним орендованого майна після розірвання договору.

Надані позивачем прибутково касові ордери та акти складені його працівниками місцевий та апеляційний господарські суди визнали не належним доказами підтвердження факту використання відповідачем орендованого майна протягом спірного періоду, як і факту ухилення останнього від виконання обов'язку щодо його повернення.

Зважаючи на наведене господарські суди попередніх інстанцій прийшли до висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин приписів ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України, у зв'язку з чим відмовили в задоволенні позову.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає вказаний висновок господарських судів попередніх інстанцій правомірним та обґрунтованим.

Одночасно, доводи, наведені в касаційній скарзі, відхиляються колегією суддів Вищого господарського суду України як безпідставні та такі, що вже були предметом розгляду апеляційного господарського суду. Крім того, вказані доводи фактично зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень господарського суду касаційної інстанції, встановлених ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Отже, враховуючи, що місцевим та апеляційним господарськими судами було у повній мірі встановлено всі обставини, які мають значення для вирішення спору по суті та таким обставинам була надана правильна юридична оцінка, суд касаційної інстанції вважає, що підстави зміни або скасування прийнятих судами попередніх інстанцій судових рішень відсутні.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, з позивача підлягає стягненню судовий збір за розгляд касаційної скарги.

Керуючись ст.ст. 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 18.02.2016 р. та рішення господарського суду Миколаївської області від 10.12.2015 р. у справі №915/1710/15 залишити без змін.

Головуючий суддя А.С. Ємельянов

Судді Л.В. Ковтонюк

В.Е. Овечкін