ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 травня 2016 року Справа № 910/22500/15

Вищий господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого суддіЄвсікова О.О.,

суддівКролевець О.А.,

Попікової О.В.,

розглянувши касаційні скаргиПриватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України", Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит"

на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 17.02.2016 (головуючий суддя Рябуха В.І., судді Ропій Л.М., Калатай Н.Ф.)

у справі№ 910/22500/15 Господарського суду міста Києва

за позовомПриватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України"

доПублічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит"

простягнення 26.412.427,85 грн., 31.520,08 євро та 432.163,16 російський рублів, визнання припиненим зобов'язання, визнання відсутнім права,

за участю представників:

позивачаТкаченко К.В., Козуб Б.Ю., Гончаренко Є.Є.,

відповідачаВолошин В.А., Дмитраш О.З., Євтушенко С.В.

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.11.2015 у справі №910/22500/15 відмовлено в задоволенні позовних вимог Приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Міжнародні «Авіалінії України» (далі - МАУ, Клієнт, позивач) до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - Банк, відповідач) про стягнення пені, 3% річних, відшкодування збитків, визнання припиненим зобов'язання та визнання відсутнім права.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.02.2016 апеляційну скаргу Банку на рішення суду першої інстанції задоволено частково з підстав, викладених в мотивувальній частині постанови. Резолютивну частину рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2015 у справі № 910/22500/15 залишено без змін.

Не погоджуючись з вказаною постановою, позивач звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить зазначену постанову апеляційного господарського суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Вимоги та доводи касаційної скарги позивача мотивовані тим, що висновки апеляційного господарського суду про недоведеність заподіяння позивачу збитків у вигляді упущеної (втраченої) вигоди та неправомірність здійсненого позивачем зарахування зустрічних вимог до Банку є наслідком порушення та неправильного застосування судом ряду норм матеріального і процесуального права, зокрема, ст. 43 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), п. 2 ч. 2 ст. 22, ч. 1 ст. 526, ч. 1 ст. 601, ч. 4 ст. 623 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ч. 1 ст. 175, ч. 1 ст. 193, ч. 3 ст. 203, ч. 2 ст. 224, ч. 1 ст. 225, частин 2, 3 ст. 226 Господарського кодексу України (далі - ГК України).

Також до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.02.2016 звернувся Банк, який просить вказані рішення та постанову скасувати і прийняти у справі нове рішення, яким в позові МАУ відмовити повністю з підстав, зазначених у касаційній скарзі Банку. На думку Банку, судові рішення попередніх інстанцій підлягають скасуванню, оскільки прийняті з порушенням матеріального і процесуального права, зокрема, ст. 41 ГПК України, п. 8.4 ст. 8, п. 32.2 ст. 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», ст.ст. 22, 533, 601, 602 ЦК України, ч. 2 ст. 198, ст. 224 ГК України, пп. 4 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тощо.

Усіх учасників судового процесу відповідно до ст. 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційних скарг.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційних скарг, заслухавши представників учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга МАУ підлягає задоволенню, а у задоволенні касаційної скарги Банку слід відмовити з таких підстав.

Як встановлено судами, 02.06.2005 між Спільним закритим акціонерним товариством «Авіакомпанія «Міжнародні Авіалінії України» (попереднє найменування позивача) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є відповідач, укладено договір № 0213/FA-05 на розрахунково-касове обслуговування (далі - договір РКО-1), за умовами якого Банк відкриває Клієнту поточний рахунок у національній валюті № 26006110893980 і поточний рахунок в іноземній валюті (в доларах США) № 26005110893840 та зобов'язується здійснювати їх розрахунково-касове обслуговування, а Клієнт зобов'язується оплачувати послуги Банку згідно тарифів Банку в порядку і на умовах, визначених договором РКО-1.

Додатковою угодою від 02.04.2007 до договору РКО-1 сторони погодили, що Банк відкриває Клієнту поточний рахунок в іноземній валюті (російських рублях) №26003001089301.

Додатковою угодою від 20.01.2009 до договору РКО-1 сторони погодили, що Банк відкриває Клієнту поточний спеціальний рахунок для виплати компенсацій постраждалим від аварії на ЧАЕС у національній валюті № 2604700108930.

Згідно з п. 8.1 договору РКО-1 даний договір набирає чинності з моменту підписання його уповноваженими представниками сторін і діє протягом невизначеного строку.

Судами також встановлено, що 19.11.2010 між позивачем та відповідачем укладено договір № 021-10/АНВ на розрахунково-касове обслуговування (далі - договір РКО-2), за умовами якого Банк відкриває Клієнту поточний рахунок у національній валюті № 26006110893980 і (або) поточний (поточні) рахунок (и) в іноземній валюті: № 26005110893840 (в доларах США), № 26007110893978 (в євро), № 26007110893826 (в фунтах стерлінгах), № 26003110893756 (в швейцарських франках), № 26003001089301 (в російських рублях) та зобов'язується здійснювати їх розрахунково-касове обслуговування, а Клієнт зобов'язується оплачувати послуги Банку відповідно до тарифів Банку на розрахунково-касове обслуговування рахунків в порядку і на умовах, визначених договором РКО-2.

Додатковою угодою від 14.02.2011 до договору РКО-2 сторони погодили, що Банк відкриває Клієнту спеціальний поточний рахунок в національній валюті згідно зі ст. 21 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» № 26046001089302.

Пунктом 1.1 додаткової угоди від 18.09.2014 до договору РКО-2 визначено, що Банк відкриває Клієнту поточний рахунок в національній валюті № 26003001089301.

Згідно з п. 8.1 договору РКО-2 даний договір набирає чинності з моменту підписання його уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками і діє протягом невизначеного строку.

Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що укладені між сторонами договори РКО-1 та РКО-2 за своєю правовою природою є договорами банківського рахунка.

У відповідності до ст. 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.

Згідно з ч. 3 ст. 1068 ЦК України банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.

За змістом п. 8.1 ст. 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. У разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня. Банки та їх клієнти мають право передбачати в договорах інші, ніж встановлені в абзацах першому та другому цього пункту, строки виконання доручень клієнтів.

Пунктом 8.4 статті 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» встановлено, що міжбанківський переказ виконується в строк до трьох операційних днів. Внутрішньобанківський переказ виконується в строк, встановлений внутрішніми нормативними актами банку, але не може перевищувати двох операційних днів.

Листом від 05.03.2009 № 25-113/592-3302 Національний банк України роз'яснив, що платіжні доручення клієнтів виконуються банком протягом цього ж робочого дня або не пізніше наступного робочого дня і не можуть перевищувати два операційні дні для внутрішньобанківського переказу коштів, а для міжбанківського переказу коштів не можуть перевищувати три операційні дні або в інші строки, якщо це передбачено в договорі.

З наведених положень законодавства вбачається, що у разі якщо інше не погоджено між клієнтом та банком в договорі банківського рахунка, банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. У разі досягнення сторонами згоди про продовження строків виконання банком розрахункових документів клієнта, такі строки у будь-якому випадку не повинні перевищувати трьох операційних днів для міжбанківського переказу та двох операційних днів для внутрішньобанківського переказу.

За умовами договорів РКО-1, РКО-2 Банк взяв на себе зобов'язання, зокрема, вести комплексне розрахунково-касове обслуговування рахунків та виконувати за дорученням Клієнта розрахункові, касові і інші операції, які не суперечать та передбачені для даного виду рахунків чинним законодавством України та банківськими правилами (пп. 3.3.2 п. 3.3 договору РКО-1, договору РКО-2).

Згідно з пп. 3.3.3 п. 3.3 договору РКО-1, договору РКО-2 Банк зобов'язується здійснювати розрахунково-касове обслуговування рахунків позивача у визначений час з 9-00 год. до 15-00 год., крім суботи, неділі та святкових і неробочих днів.

Умови та порядок роботи за системою «Клієнт-Банк» регламентуються окремим договором, який є невід'ємною частиною договору (п. 2.4 договору РКО-1, договору РКО-2).

Додатковою угодою від 23.06.2005 до договору РКО-1 сторони погодились, що Банк обслуговуватиме позивача за системою електронних платежів «Клієнт-Банк» у визначений час: з 9-00 год. до 17-00 год., крім суботи, неділі та святкових днів.

Згідно з п. 5.2 додаткової угоди від 23.06.2005 до договору РКО-1 розрахункові документи, прийняті Банком від позивача за системою «Клієнт-Банк» в операційний день з 09-00 год. до 17-00 год., виконуються Банком того ж дня. Документи, прийняті Банком після 17-00 год. відмічаються як «вечірня пошта» та виконуються наступного дня.

Відтак, з огляду на положення договорів РКО-1, РКО-2, Банк зобов'язаний виконувати розрахункові документи Клієнта не пізніше наступного операційного дня після їх отримання.

Судами встановлено, що протягом грудня 2014 - липня 2015 позивач за допомогою системи електронних платежів «Клієнт-Банк» надав в операційний час Банку 80 платіжних доручень в національній валюті України, 54 платіжні доручення в доларах США, 2 платіжні доручення в російських рублях та 5 платіжних доручень в євро.

Відповідно до п. 22.7 ст. 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі відмови з будь-яких причин у прийнятті розрахункового документа банк має повернути його ініціатору не пізніше наступного операційного дня банку із зазначенням причини повернення.

Згідно з п. 2.15 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22, з наступними змінами та доповненнями, порядок повернення банком своїм клієнтам оформлених ними розрахункових документів та супровідних документів визначається в договорах банківського рахунку клієнтів. Банк, повертаючи розрахунковий документ у день його надходження, має зробити на його зворотному боці напис про причину повернення документа без виконання (з обов'язковим посиланням на статтю закону України, відповідно до якої розрахунковий документ не може бути виконано, або/та главу/пункт нормативно-правового акта Національного банку, який порушено) та зазначити дату його повернення (це засвідчується підписами відповідального виконавця і працівника, на якого покладено функції контролера, та відбитком штампа банку).

Пунктом 3.6 Положення про порядок виконання банками документів на переказ, примусове списання і арешт коштів в іноземних валютах та банківських металах, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 28.07.2008 № 216, з наступними змінами та доповненнями, встановлено, що уповноважений банк має право відмовитися від виконання платіжного доручення платника в іноземній валюті або банківських металах, якщо операція, яку проводить платник, не відповідає вимогам валютного законодавства. Уповноважений банк повертає платнику платіжне доручення в іноземній валюті або банківських металах у порядку, передбаченому пунктом 3.7 цієї глави.

Згідно з пунктом 3.7 Положення про порядок виконання банками документів на переказ, примусове списання і арешт коштів в іноземних валютах та банківських металах уповноважений банк має право відмовитися від виконання платіжного доручення в іноземній валюті або банківських металах, якщо платник не надав документи і відомості, що потрібні для з'ясування суті діяльності, фінансового стану, або умисно подав неправдиві відомості про себе. Уповноважений банк повертає платнику платіжне доручення в іноземній валюті або банківських металах без виконання і на зворотному боці платіжного доручення в іноземній валюті або банківських металах проставляє напис про причину його повернення (із зазначенням дати повернення та посиланням на статтю 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), який засвідчується підписами відповідального виконавця і працівника, на якого покладено функції контролера, та відбитком штампа уповноваженого банку.

Уповноважений банк має право відмовитися від виконання платіжного доручення платника в іноземній валюті або банківських металах, якщо операція, яку проводить платник, підлягає фінансовому моніторингу відповідно до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму». Уповноважений банк повертає платникові платіжне доручення в іноземній валюті або банківських металах без виконання і на зворотному боці платіжного доручення в іноземній валюті або банківських металах проставляє напис про причину його повернення (із зазначенням дати повернення та посиланням на абзац другий частини першої статті 10 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму»), який засвідчується підписами відповідального виконавця і працівника, на якого покладено функції контролера, та відбитком штампа уповноваженого банку (пункт 3.8 вказаного вище Положення).

Як встановлено судами, Банк подані позивачем впродовж грудня 2014 - липня 2015 платіжні доручення не виконав та матеріали справи не містять доказів повернення позивачу таких доручень із письмовим роз'ясненням причин повернення, як того вимагає чинне законодавство.

Факт неналежного розрахунково-касового обслуговування позивача Банком підтверджується рішенням Господарського суду міста Києва від 26.02.2015 у справі № 910/1085/15-г, що залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.04.2015, в якому встановлено, що протягом грудня 2014 року відповідач, не надаючи жодних пояснень, всупереч положенням чинного законодавства та договору РКО-1, не виконав низку платіжних доручень позивача, що є істотним порушенням умов договору РКО-1.

Судами встановлено, що за період з 19 по 29 грудня 2014 позивач ініціював понад 50 платежів в національній валюті на загальну суму близько 22 млн. грн., серед яких, зокрема, 18.725.562,25 грн. мали бути переказані Банком ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» (контрагенту позивача) на підставі платіжних доручень позивача від 19.12.2014 №№ 8600, 8605, 8606, 8607, 8608, 8609, 8610, 8611, 8612. Також протягом 18-25 грудня 2014 позивач з використанням системи електронних платежів «Клієнт-Банк» ініціював проведення Банком низки платежів в іноземній валюті на користь своїх іноземних контрагентів на загальну суму близько 2,9 млн. доларів США, що, зокрема, підтверджується, поданими до Банку через систему «Клієнт-Банк» платіжними дорученнями від 16.12.2014 № 4510, від 16.12.2014 № 4488, від 17.12.2014 № 4527.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, Банк взяті на себе зобов'язання за договором РКО-1 не виконав, перерахування коштів за вищезазначеними розрахунковими документами позивача не здійснив та мотивованої відмови із зазначенням правових підстав невиконання перерахування, як того вимагає пункт 22.7 статті 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», не надав.

За результатами перегляду справи № 910/1085/15-г в касаційному порядку, Вищий господарський суд України постановою від 08.07.2015 залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій в частині виключення з договору відновлювальної кредитної лінії від 23.12.2005 № 598v-01-05 п. 8.3 ст. 8 та вказав, що неналежне обслуговування рахунків позивача відповідачем не може бути усунуто позивачем як заінтересованою особою самостійно.

Частиною 3 статті 35 ГПК України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Обставини, відображені в судових рішеннях, є преюдиціальними в розумінні ч. 3 ст. 35 ГПК України (п. 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» від 26.12.2011 № 18, з наступними змінами та доповненнями).

Преюдиціальні обставини є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акта, який набрав законної сили.

Преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, рішенням Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Таким чином, обставини, встановлені в рішенні Господарського суду міста Києва від 26.02.2015 у справі № 910/1085/15-г, яке у вказаній вище частині набрало законної сили, мають преюдиціальне значення і не потребують повторного доказування.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками місцевого та апеляційного господарських судів про порушення Банком строків виконання платіжних доручень позивача на переказ коштів в національній та іноземній валютах, що були надані до Банку з використанням системи електронних платежів впродовж грудня 2014 - липня 2015.

Пунктами 5.1 договору РКО-1, договору РКО-2 передбачено, що за невиконання або неналежне виконання своїх зобов'язань за договором сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1092 ЦК України у разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення клієнта банк несе відповідальність відповідно до цього Кодексу та закону.

Пунктом 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» визначено, що у разі порушення банком, що обслуговує платника, встановлених цим Законом строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов'язаний сплатити платнику пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачені статтею 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» спеціальні правила щодо відповідальності банків при здійсненні переказу у вигляді сплати пені не виключають застосування ст. 625 ЦК України (аналіз практики застосування ст. 625 ЦК України в цивільному судочинстві, викладений в листі Верховного Суду України від 01.07.2014).

Таким чином, якщо відбулося прострочення банком операцій за рахунком, у клієнта з'являється підстава вимагати відповідно до ст. 625 ЦК України сплати процентів, а відповідно до вимог ст. 623 ЦК України - відшкодування завданих збитків, якщо інше не встановлено законом.

Колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про правильність розрахунку позивачем пені та 3% річних за порушення Банком строків виконання платіжних доручень позивача, згідно з яким Банку нараховано 880.502,77 грн. пені та 72.370,09 грн. 3% річних за порушення строків виконання платіжних доручень в гривні, 750.633,21 дол. США пені та 61.695,88 дол. США 3 % річних за порушення строків виконання платіжних доручень в доларах США, 29.126,15 євро пені та 2.393,93 євро 3 % річних за порушення строків виконання платіжних доручень в євро, 399.340,64 рублів пені та 32.822,52 рублів 3 % річних за порушення строків виконання платіжних доручень в російських рублях.

Твердження Банку про невідповідність здійсненого позивачем розрахунку встановленому законодавством строку для прийняття платіжних доручень до виконання матеріалами справи не підтверджується та спростовується наступним.

Відповідно до п. 3.5 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22, з наступними змінами та доповненнями, банк платника приймає платіжне доручення до виконання протягом 30 календарних днів з дати його виписки.

Згідно з п. 3.1 Положення про порядок виконання банками документів на переказ, примусове списання і арешт коштів в іноземних валютах та банківських металах, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 28.07.2008 № 216, з наступними змінами та доповненнями, уповноважений банк приймає до виконання платіжне доручення в іноземній валюті або банківських металах протягом 30 календарних днів, починаючи з дня його оформлення.

Виходячи з системного аналізу наведених вище норм, встановлений в п. 3.5 Інструкції та п. 3.1 Положення строк у 30 календарних днів визначає період часу, протягом якого відповідне платіжне доручення може бути прийняте до виконання уповноваженим банком, а не строк його виконання банком.

Відтак, якщо з моменту оформлення платіжного доручення до моменту його подання банку пройшло не більше 30 днів, таке доручення має бути прийняте та виконане банком у строк, встановлений п. 8.1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».

Невиконання банком прийнятого платіжного доручення клієнта після завершення тридцятиденного строку з дати його оформлення не звільняє банк від відповідальності за порушення строків виконання платіжного доручення та не припиняє нарахування передбаченої п. 32.2 ст. 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» пені.

Твердження Банку про помилкове застосування судами попередніх інстанцій положень п. 32.2 ст. 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» при розрахунку пені за несвоєчасне виконання Банком платіжних доручень позивача в іноземній валюті відхиляються колегію суддів як безпідставні. Згідно з преамбулою Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» цей Закон встановлює відповідальність суб'єктів переказу. Норм про обмеження такої відповідальності валютою платежу та/або місцем знаходження отримувача коштів за ініційованим на території України платежем Закон не містить.

Необґрунтованими є і доводи скаржника про порушення судами першої та апеляційної інстанцій положень ст. 198 ГК України, ст. 533 ЦК України та ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» щодо валюти штрафних санкцій за прострочення виконання Банком платіжних доручень в іноземній валюті.

Відповідно до ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Згідно з ч. 2 ст. 198 ГК України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до пункту г) ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України, потребує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним банком України (ч. 6 ст. 5 вказаного вище Декрету).

На виконання вимог статей 5, 11, 13 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», а також статей 7 і 44 Закону України «Про Національний банк України», постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 № 483 затверджено Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу.

Згідно з п. 1.5 даного Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких НБУ видав йому банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Як встановлено судами, станом на дату прийняття місцевим судом рішення у даній справі Банк мав банківську ліцензію та генеральну ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій від 06.10.2011 № 28, якою відповідачу надано право здійснювати неторговельні операції з валютними цінностями.

Враховуючи, що до неторговельних операцій з валютними цінностями відносяться у тому числі виплати на підставі вироків, рішень, ухвал і постанов судових, слідчих та інших правоохоронних органів (п. 11 розділу I Положення про порядок та умови торгівлі іноземною валютою, затвердженого постановою Правління НБУ від 10.08.2005 № 281), висновки судів попередніх інстанцій щодо валюти нарахування штрафних санкцій Банку чинному законодавству не суперечать.

Стосовно доводів відповідача, що платіжні доручення в іноземній валюті не могли бути виконані Банком у зв'язку з відсутністю у цій період часу коштів в іноземних валютах на відповідних рахунках позивача, колегія суддів зазначає наступне.

Відсутність на рахунках позивача коштів в іноземній валюті не є підставою для відмови у виконанні платіжних доручень в доларах США та євро, оскільки судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач в межах гривневих залишків коштів на рахунках звертався до Банку із заявами про купівлю необхідної для переказу суми валюти, а саме: від 26.02.2015 № 24146 на суму 23 474,90 дол. США, від 26.02.2015 № 24147 на суму 63 064 дол. США, від 26.03.2015 № 24150 на суму 8 083,70 дол. США, від 26.03.2015 № 24151 на суму 21 407 дол. США, від 26.03.2015 № 24152 на суму 12 887,67 дол. США, від 26.03.2015 № 24153 на суму 1 500 000 дол. США, від 24.04.2015 № 5 на суму 760 000 дол. США, від 24.04.2015 № 4 на суму 168 950,01 дол. США, від 24.04.2015 № 3 на суму 1 119 961,44 дол. США, від 24.04.2015 № 2 на суму 1 000 000,00 дол. США, від 24.04.2015 № 1 на суму 230 000 дол. США, від 24.04.2015 № 7 на суму 203 361,16 дол. США, від 24.04.2015 № 10 на суму 50 370 дол. США, від 24.04.2015 № 8 на суму 182 667,78 дол. США, від 26.05.2015 № 128 на суму 8 083,70 дол. США, від 26.05.2015 № 129 на суму 21 800 дол. США, від 24.06.2015 № 133 на суму 7 822,93 дол. США, від 24.06.2015 № 134 на суму 21 999 дол. США, від 27.07.2015 № 138 на суму 8 083,70 дол. США, від 27.07.2015 № 139 на суму 22 200 дол. США, від 24.04.2015 № 6 на суму 113 231,82 євро, від 24.04.2015 № 9 на суму 130 678,52 євро.

Неповернення Банком платіжних доручень позивача в іноземній валюті із роз'ясненням причин неможливості їх виконання, як того вимагає п. 22.7 ст. 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», спростовує доводи Банку про порушення судами законодавства в цій частині та підтверджує правильність нарахування позивачем пені та 3% річних за прострочення виконання Банком платіжних доручень в іноземній валюті.

Відповідно до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків.

За приписами ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до ч. 1 ст. 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення (ч. 1 ст. 225 ГК України), включаються, серед іншого, вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства, додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною.

Відповідно до ч. 1 ст. 232 ГК України якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції (ч. 2 ст. 232 ГК України).

Згідно з ч. 1 ст. 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.

Оскільки спеціальна норма закону, що встановлює правові наслідки неналежного виконання банком операцій за рахунком клієнта (ст. 1073 ЦК України), передбачає можливість стягнення із банку збитків у повному обсязі, нараховані позивачем штрафні санкції, всупереч твердженням скаржника, на розмір заявлених до стягнення з відповідача збитків жодним чином не впливають.

Як встановлено судами, впродовж грудня 2014 - січня 2015 Банком за дорученням позивача придбана іноземна валюта (долари США, євро, російські рублі), на придбання якої позивач спрямував 73.154.986,00 грн. та додатково сплатив 283.662,74 грн. пенсійного збору, 1.262.452,94 грн. комісії Банку. Разом із заявами про купівлю валюти, які містили інформацію щодо цілей купівлі, позивач надав Банку необхідні для переказу валюти платіжні доручення, що Банком не заперечується.

Відповідно до п. 3 розділу III Положення про порядок та умови торгівлі іноземною валютою, затвердженого постановою Правління НБУ від 10.08.2005 № 281, з наступними змінами та доповненнями, клієнт-резидент зобов'язаний використати іноземну валюту, що куплена у встановленому порядку через суб'єкта ринку, не пізніше ніж за десять робочих днів після дня її зарахування на його поточний рахунок на потреби, зазначені в заяві про купівлю іноземної валюти. У разі порушення вказаних вище строків використання купленої іноземної валюти, суб'єкт ринку згідно з п. 6 розділу III Положення зобов'язаний таку валюту продати протягом п'яти робочих днів.

Судами встановлено, що Банк, безпідставно не перерахувавши придбану іноземну валюту контрагентам позивача, після спливу встановленого законодавством строку використання іноземної валюти, куплену за заявами позивача валюту продав та додатково стягнув з позивача комісію за продаж валюти у розмірі 69.624,01 грн. У результаті описаних вище дій Банку платіжні доручення в іноземній валюті виконані не були, позивачу завдано 2.195.940,77 грн. реальних збитків (вартість втраченого майна позивача), що включає курсові втрати від продажу попередньо придбаної валюти та сплачені позивачем комісії, пенсійний збір.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що неналежне розрахунково-касове обслуговування позивача заподіяло останньому реальних збитків у вигляді втрати майна (коштів), що полягає у курсових втратах від операцій Банку з купівлі-продажу валюти, безпідставно сплаченої Банку комісійної винагороди та пенсійного збору.

Судами також встановлено, що у зв'язку з непроведенням Банком ініційованих позивачем платежів в іноземній валюті після її безпідставного продажу Банком, позивач з метою виконання своїх зобов'язань перед іноземними контрагентами був змушений повторно купувати валюту та ініціювати непроведені Банком платежі через інші фінансові установи.

Враховуючи, що при проведенні платежів через інші фінансові установи курс купівлі валюти перевищував той, за яким таку валюту купував Банк, колегія суддів погоджується з тим, що позивач поніс додаткові втрати у сумі 23.263.614,22 грн., які був змушений спрямувати для купівлі тієї ж кількості іноземної валюти, що була куплена Банком впродовж грудня 2014 - січня 2015.

Доводи відповідача щодо неправомірної відмови судів першої та апеляційної інстанцій у призначенні судово-економічної експертизи заподіяння позивачу збитків внаслідок курсових втрат за операціями купівлі-продажу валюти в інших банках є безпідставними та відхиляються колегією суддів з огляду на таке.

Відповідно до ст. 41 ГПК України для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.

Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

В порушення наведених норм, Банком не надано доказів необхідності спеціальних знань для визначення заподіяних позивачу збитків від курсових втрат. Великий обсяг поданих позивачем матеріалів на підтвердження власної позиції не може вважатися обов'язковою підставою для призначення судової експертизи у справі, адже подані позивачем документи не є складними для сприйняття та пов'язані виключно з математичними розрахунками, результати яких до того ж викладені у якості окремих додатків до позовної заяви.

Відтак, відмовляючи у задоволенні клопотання Банку про призначення судової експертизи у справі, суди діяли у повній відповідності з приписами ст. 41 ГПК України.

Разом з тим, колегія суддів вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про відсутність причинно-наслідкового зв'язку між невиконанням Банком платіжних доручень позивача в іноземній валюті та заподіянням останньому збитків у вигляді упущеної (втраченої) вигоди у розмірі 8.000.000,00 дол. США.

Як встановлено судами, 23.04.2015 між МАУ (лізингоодержувач) та компанією GOIANIA COMERCIO E SERVICOS INTERNACIONAIS LDA (лізингодавець) укладено договір про врегулювання (далі - Договір про врегулювання), яким сторони погодили порядок погашення позивачем заборгованості по лізингових платежах перед лізингодавцем, розмір якої станом на 23.04.2015 складає 7.993.899,53 дол. США.

Відповідно до пункту 1 Договору про врегулювання сторони домовились, що лізингодавець прощає позивачу частину боргу у сумі 4.000.000,00 дол. США та зобов'язується впродовж 2015-2016 років надати позивачу знижку по лізингових платежах за договорами операційного лізингу окремих повітряних суден у сумі 4.000.000,00 дол. США у випадку сплати позивачем решти боргу у сумі 3.993.899,53 дол. США в наступні строки: 1.000.000,00 дол. США боргу - не пізніше 07.05.2015; 2.993.899,53 дол. США боргу - не пізніше 15.05.2015. При погашенні боргу згідно з пунктом 1 Договору про врегулювання значення мають лише сума та строки погашення. Лізингоодержувач має право на власний розсуд визначати яку конкретно заборгованість, за який конкретно період та за яким договором операційного лізингу окремого повітряного судна, укладеним з лізингодавцем, він таку заборгованість погашає.

Пунктом 2 Договору про врегулювання передбачено, що у випадку несплати, часткової сплати та/або порушення строків сплати боргу (будь-якої його частини), як це передбачено пунктом 1 договору, частина боргу у сумі 4.000.000,00 дол. США не вважається такою, що прощена лізингодавцем, та підлягає сплаті лізингоодержувачем у повному обсязі. При цьому лізингоодержувач позбавляється права на знижку по лізинговим платежам впродовж 2015-2016 років за договорами операційного лізингу окремих повітряних суден у сумі 4.000.000,00 дол. США.

Згідно з п. 4 Договору про врегулювання даний договір регулюється відповідно до законодавства України.

Судами встановлено, що позивач звернувся до Банку із заявою від 24.04.2015 № 2 про купівлю валюти на суму 1.000.000,00 дол. США та надав банку платіжне доручення від 24.04.2015 № 115 про переказ купленої валюти лізингодавцю. Доказів на підтвердження виконання Банком платіжного доручення позивача від 24.04.2015 № 115 матеріали справи не містять. Дане доручення не було також повернуте Банком позивачу із роз'ясненням причин невиконання, як того вимагає чинне законодавство.

Відтак, платіжне доручення позивача від 24.04.2015 № 115 на суму 1.000.000,00 дол. США було прийнято Банком до виконання, однак з незалежних від позивача причин виконано Банком не було.

Відхиляючи висновок місцевого суду про заподіяння позивачу збитків у вигляді упущеної (втраченої) вигоди у розмірі восьми мільйонів доларів США у зв'язку з невиконанням Банком платіжного доручення позивача від 24.04.2015 № 115, апеляційний суд виходив з того, що у призначенні платежу за вказаним платіжним дорученням посилання на Договір про врегулювання відсутнє, позивачем не здійснено другого передбаченого Договором про врегулювання платежу на користь лізингодавця у розмірі 2.993.899,53 дол. США, позивачем не вживалися заходи для своєчасного погашення боргу перед лізингодавцем через інші фінансові установи.

Колегія суддів з вказаними висновками апеляційного суду не погоджується, виходячи з такого.

Відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 ст.193 ГК України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Враховуючи, що порядок та умови погашення боргу з лізингових платежів детально визначені Договором про врегулювання, для вирішення питання щодо вжиття позивачем усіх передбачених таким договором заходів для отримання часткового прощення боргу та знижок на 2015-2016 роки достатньо проаналізувати умови Договору про врегулювання на предмет їх виконання позивачем.

Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що в платіжному дорученні від 24.04.2015 № 115 та заяві про купівлю валюти від 24.04.2015 № 2 в призначенні переказу коштів вказано «для оплати лізингів ПС 19000494 згідно договору б/н від 05.02.2013 та ПС 19000».

Дане призначення платежу повною мірою відповідає положенням п. 2 Договору про врегулювання, згідно з якими позивач має право на власний розсуд визначати, яку конкретно заборгованість, за який конкретно період та за яким договором операційного лізингу окремого повітряного судна, укладеним з лізингодавцем, він таку заборгованість погашає.

Оскільки за умовами Договору про врегулювання (пункт 1) при погашенні боргу значення мають лише сума та строки погашення, своєчасне ініціювання позивачем платежу у передбаченому договором розмірі згідно із платіжним дорученням № 115 від 24.04.2015 спростовує висновок суду апеляційної інстанції про відсутність зв'язку між таким дорученням та Договором про врегулювання.

Встановивши безпідставність невиконання Банком платіжного доручення позивача від 24.04.2015 № 115 про переказ 1.000.000,00 дол. США на користь лізингодавця-нерезидента, суд апеляційної інстанції не врахував при цьому положення чинного законодавства щодо порядку виконання зобов'язань за зовнішньоекономічними договорами в іноземній валюті.

Так, статтею 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» передбачено, що у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовуються як засіб платежу іноземна валюта та грошова одиниця України - гривня. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки в порядку, установленому Національним банком України.

З метою впорядкування операцій на міжбанківському валютному ринку України та на виконання положень статей 44, 45 і 47 Закону України «Про Національний банк України» та розділів II і III Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Правління Національного банку України прийняло постанову від 10.08.2005 № 281, якою затвердило Положення про порядок та умови торгівлі іноземною валютою.

Відповідно до пункту 3 глави 1 розділу II Положення про порядок та умови торгівлі іноземною валютою клієнти-резиденти (юридичні особи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності) мають право купувати, обмінювати іноземну валюту через одного суб'єкта ринку за кожним зовнішньоекономічним договором з нерезидентом для розрахунків за торговельними операціями.

Враховуючи, що укладені між позивачем та лізингодавцем лізингові договори, погашення заборгованості за якими визначено Договором про врегулювання, обслуговувалися у Банку, позивач мав право купити валюту для погашення такої заборгованості виключно у відповідача, а не через будь-які інші фінансові установи, що спростовує висновок суду апеляційної інстанції про невжиття позивачем усіх можливих заходів для зменшення розміру імовірних збитків.

Крім того суд апеляційної інстанції не взяв до уваги приписи ч. 2 ст. 226 ГК України, згідно з якими сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру збитків.

З урахуванням неповідомлення Банком про порушення (імовірне порушення) зобов'язання з виконання платіжного доручення позивача від 24.04.2015 № 115, посилання відповідача, а відтак і суду, на невжиття позивачем заходів щодо запобігання збиткам жодного значення для встановлення факту заподіяння збитків не має.

Також колегія суддів не вбачає зв'язку між відсутністю доказів про ініціювання позивачем другого платежу за Договором про врегулювання у розмірі 2.993.899,53 дол. США та отриманням за таким договором знижок/частковим прощенням боргу.

Відповідно до п. 2 Договору про врегулювання у випадку несплати, часткової сплати та/або порушення строків сплати боргу (будь-якої його частини), як це передбачено пунктом 1 договору, частина боргу у розмірі 4.000.000,00 доларів США не вважається такою, що прощена лізингодавцем, та підлягає сплаті позивачем у повному обсязі. При цьому позивач позбавляється права на знижку по лізинговим платежам впродовж 2015-2016 років за договорами операційного лізингу окремих повітряних суден у розмірі 4.000.000,00 доларів США.

З наведених вище положень Договору про врегулювання вбачається, що несплата або порушення строків сплати будь-якої частини боргу (I-го або II-го траншів платежу) унеможливлює отримання позивачем передбачених знижок та прощення боргу за договором. Відтак, невжиття позивачем заходів для сплати II-го траншу платежу за Договором про врегулювання не свідчить про втрату у зв'язку з цим права на знижки/часткове прощення боргу, адже право на такі доходи в силу приписів п. 2 Договору про врегулювання вже втрачене позивачем у зв'язку з безпідставним непроведенням Банком I-го траншу платежу у розмірі 1.000.000,00 дол. США.

Відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками є, зокрема, доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Частиною 2 ст. 224 ГК України встановлено, що під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Згідно з ч. 1 ст. 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включається у тому числі неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною.

Як роз'яснив Верховний Суд України (постанова від 07.10.2015 № 3-741гс15), для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини.

Судами встановлено, що Банк є винним у безпідставному невиконанні платіжного доручення позивача № 115 від 24.04.2015. Наслідком такого невиконання стала несплата позивачем I-го траншу платежу за Договором про врегулювання у розмірі 1.000.000,00 дол. США. Несплата I-го траншу платежу за Договором про врегулювання (незалежно від ініціювання II-го траншу платежу) призвела до позбавлення позивача доходу у вигляді часткового прощення боргу та знижок по лізинговим платежам впродовж 2015-2016 років у загальному розмірі 8.000.000,00 дол. США. Вказана сума є неодержаним прибутком, на який позивач міг розраховувати у разі належного розрахунково-касового обслуговування позивача Банком.

Таким чином, непроведення Банком ініційованого позивачем переказу в умовах достатності коштів на рахунках призвело до втрати позивачем права на прощення боргу у розмірі чотири мільйони доларів США та отримання знижок по лізинговим платежам на таку ж суму, що свідчить про заподіяння позивачу збитків у вигляді упущеної (втраченої) вигоди на загальну суму вісім мільйонів доларів США та наявність причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою Банку та заподіянням позивачу збитків.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що листом від 26.08.2015 № 01.3.1-10/165 позивач повідомив Банк про зарахування зустрічних однорідних вимог до Банку у сумі 8.000.000,00 дол. США втраченої вигоди, 750.633,21 дол. США пені, 61.695,88 дол. США 3% річних за порушення строків виконання Банком платіжних доручень позивача в рахунок погашення тіла кредиту за договором відновлювальної кредитної лінії від 23.12.2005 № 598v-01-05 у сумі 8.812.329,09 дол. США. Крім того, листом від 17.09.2015 № 1 (надісланий Банку 17.09.2015), позивач здійснив зарахування зустрічних однорідних вимог до Банку про сплату 880.502,77 грн. пені та 72.370,09 грн. 3% річних за порушення строків виконання платіжних доручень в національній валюті України, 29.126,15 євро пені та 2.393,93 євро 3% річних за порушення строків виконання платіжних доручень в євро, 399.340,64 російських рублів пені та 32.822,52 російських рублів 3% річних за порушення строків виконання платіжних доручень в російських рублях та 25.459.554,99 грн. збитків, що за офіційним курсом Національного банку України на 17.09.2015 загалом складає 1.251.360,37 дол. США, в рахунок погашення тіла кредиту за договором відновлювальної кредитної лінії № 598v-01-05 від 23.12.2005 у сумі 1.251.360,37 дол. США.

З урахуванням того, що зараховані вимоги є зустрічними, однорідними (грошовими) та підтвердженими фактичними обставинами справи, місцевий господарський суд визнав здійснені позивачем зарахування правомірними та такими, що відповідають вимогам чинного законодавства.

Відхиляючи вказані вище висновки суду першої інстанції, апеляційний господарський суд виходив з того, що зараховані позивачем вимоги не є однорідними (правова природа кредитних зобов'язань та вимог про відшкодування збитків, пені, 3% річних є різною), покладені в основу зарахування від 26.08.2015 вимоги позивача про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди на суму 8.000.000,00 дол. США належним чином не підтверджені, строк виконання позивачем зобов'язань з повернення кредитних коштів за договором кредитної лінії № 598v-01-05 від 23.12.2005 на момент зарахування не настав.

Колегія суддів вважає доводи суду апеляційної інстанції в цій частині помилковими з огляду на таке.

Недоведення позивачем факту заподіяння збитків у вигляді упущеної вигоди на суму 8.000.000,00 дол. США є наслідком неправильної правової оцінки апеляційним судом обставин справи, зокрема, положень Договору про врегулювання, а отже, не свідчить про незаконність здійсненого позивачем зарахування зустрічних вимог на підставі заяви від 26.08.2015 № 01.3.1-10/165.

Відповідно до ч. 1 ст. 601 ЦК України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, із аналізу наведеної норми вбачається, що зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов'язань, в одному з яких одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому випадку - навпаки (боржник у першому зобов'язанні є кредитором у другому).

Однак апеляційним судом не враховано того, що на підставі заяв від 26.08.2015 № 01.3.1-10/165 та 17.09.2015 № 1 між учасниками господарських відносин (позивач та відповідач) були припинені шляхом зарахування майнові зобов'язання.

Частиною 1 статті 175 ГК України встановлено, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 193 ГК України до виконання господарських договорів (яким, зокрема, є укладений між сторонами договір відновлювальної кредитної лінії № 598v-01-05 від 23.12.2005) застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Однією із передбачених ГК України особливостей є питання припинення господарського зобов'язання зарахуванням.

Так, частиною 3 статті 203 ГК України встановлено, що господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

Таким чином, у відносинах між двома суб'єктами господарювання (учасниками господарських відносин) майнове зобов'язання одного з таких суб'єктів (незалежно від строків його виконання) може бути припинене зарахуванням зустрічної однорідної вимоги іншого, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. При цьому для такого зарахування достатньо заяви лише однієї сторони.

З урахуванням тої обставини, що строк виконання Банком зобов'язань з відшкодування заподіяних позивачу збитків, сплати пені і 3% річних не зазначений, позивач на підставі заяв від 26.08.2015 № 01.3.1-10/165 та 17.09.2015 № 1 здійснив правомірне зарахування вимог до Банку про відшкодування збитків та сплати штрафних санкцій, строк яких не зазначений, в рахунок погашення зобов'язання перед Банком по сплаті рівнозначної суми кредитних коштів за договором відновлювальної кредитної лінії № 598v-01-05 від 23.12.2005. Таким чином, відповідно до положень ч. 3 ст. 203 ГК України зобов'язання позивача з повернення Банку кредиту в сумі 10.063.689,46 доларів США є припиненими.

Рішення Господарського суду міста Києва від 23.09.2015 у справі №910/19609/15, на яке посилається скаржник, не спростовує відповідності здійснених позивачем зарахувань вимогам ст. 203 ГК України та на момент здійснення таких зарахувань прийняте не було.

Також колегія суддів не погоджується з висновком апеляційного суду про неоднорідність зарахованих позивачем вимог.

Як роз'яснив Верховний Суд України (зокрема, постанова від 24.06.2015 у справі № 914/2492/14), допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів, тощо). При цьому вимоги, що випливають з різних підстав та зараховуються, повинні мати предметну однорідність, наприклад, бути грошовими.

Аналізуючи питання, пов'язані із припиненням цивільних зобов'язань шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог за векселями, Пленум Верховного Суду України (п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 08.06.2007 № 5 «Про деякі питання практики розгляду спорів, пов'язаних з обігом векселів») зазначив, що вимоги, які витікають з векселя, є грошовими. Отже, для їх зарахування необхідно, щоб зобов'язання, які при цьому припиняються, також були грошовими, тобто щоб зустрічна вексельна та основна цивільна вимоги мали предметну однорідність.

Враховуючи, що зараховані позивачем вимоги проти вимог Банку є однорідними (грошовими), висновок апеляційного суду про невідповідність такого зарахування приписам ст. 601 ЦК України є помилковим та колегією суддів відхиляється.

Також колегія суддів бере до уваги і те, що п. 3.4 та 6.5 кредитного договору передбачено право позичальника (позивача) дострокова погашати кредит.

Водночас колегія суддів погоджується з висновками судів про відповідність здійснених позивачем зарахувань вимогам п. 4 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», п. 41 ч. 1 ст. 602 ЦК України та відхиляє доводи Банку в цій частині.

Відповідно до п. 41 ч. 1 ст. 602 ЦК України, в редакції Закону України від 16.07.2015 № 629-VIII, не допускається зарахування зустрічних вимог за зобов'язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк, крім випадків, установлених законом.

Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (п. 4 ч. 5 ст. 36), в редакції Закону України від 16.07.2015 № 629-VIII, встановлено, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов'язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

Судами встановлено, що виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) прийнято рішення від 17.09.2015 № 171 «Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» та запроваджено тимчасову адміністрацію в Банку з 18.09.2015 до 17.12.2015 включно.

Враховуючи, що тимчасова адміністрація у Банку запроваджена з 18.09.2015, обмеження, встановлені п. 41 ч. 1 ст. 602 ЦК України та п. 4 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», не поширюються на зарахування зустрічних однорідних вимог, що здійснені до 18.09.2015.

При цьому слід зазначити, що чинне законодавство не пов'язує дату здійснення зарахування із моментом отримання заяви про зарахування іншою стороною, адже для зарахування достатньо лише самої заяви сторони.

Відповідно до ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється: 1) задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; 2) примусове стягнення майна (у тому числі коштів) банку, накладення арешту та звернення стягнення на майно (у тому числі кошти) банку (виконавче провадження щодо банку зупиняється, у тому числі знімаються арешти, накладені на майно (у тому числі на кошти) банку, а також скасовуються інші вжиті заходи примусового забезпечення виконання рішення щодо банку); 3) нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також зобов'язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов'язань банку; 4) зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов'язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), поєднанням боржника і кредитора в одній особі; 5) нарахування відсотків за зобов'язаннями банку перед вкладниками та кредиторами.

Під кредитором (пункт 54 частини 1 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») розуміється юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до банку щодо його майнових зобов'язань.

З огляду на те, що позивач має документально підтверджені вимоги до Банку щодо його майнових зобов'язань, однак такі вимоги не можуть бути задоволені у зв'язку із запровадженням у Банку з 18.09.2015 тимчасової адміністрації, суди правомірно відмовили у задоволенні позову МАУ в частині стягнення з Банку пені, 3% річних, збитків. Також судами правомірно відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання припиненим зобов'язання та визнання відсутнім права у відповідача на стягнення з позивача грошових сум у зв'язку із зарахуванням зустрічних однорідних вимог, оскільки позивач не довів порушення відповідачем його прав в цій частині.

Відповідно до ст. 111-5 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов.

На думку колегії суддів, висновок місцевого суду про заподіяння позивачу збитків у вигляді упущеної (втраченої) вигоди та правомірність здійснених позивачем зарахувань зустрічних однорідних вимог до Банку є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства і наявним у справі матеріалам, а тому рішення місцевого суду, на відміну від постанови апеляційної інстанції, підлягає залишенню в силі.

Керуючись ст.ст. 49, 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" залишити без задоволення.

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" задовольнити.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.02.2016 скасувати, а рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2015 у справі №910/22500/15 - залишити в силі.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" на користь Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" 90.619,20 грн. судових витрат.

Доручити Господарському суду міста Києва видати наказ із зазначенням відповідних реквізитів.

Головуючий суддяО.О. Євсіков

суддіО.А. Кролевець

О.В. Попікова