КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 825/335/16 Головуючий у 1-й інстанції: Кашпур О.В. Суддя-доповідач: Василенко Я.М.

У Х В А Л А

Іменем України

24 травня 2016 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Василенка Я.М.,

суддів Кузьменка В.В., Шурка О.І,

при секретарі Зубрицькому Д.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.03.2016 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області, Куликівського районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області про стягнення компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив:

- стягнути з Головного управління Національної поліції в Чернігівській області на користь ОСОБА_2 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за червень 2009 року, в розмірі 3 500,53 грн.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.03.2016 в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням позивач подав апеляційну скаргу, в якій він просить оскаржувану постанову скасувати як таку, що постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права та ухвалити нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити.

В судове засідання сторони не з'явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, у зв'язку із чим, колегія суддів, на підставі ч. 6 ст. 12, ч. 1 ст. 41, ч. 4 ст. 196 КАС України розглядає справу за їх відсутності без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 наказом УМВС України в Чернігівській області від 11.06.2009 № 103 о/с був звільнений з органів внутрішніх справ за п. 64 «ж» (за власним бажанням) з посади капітана міліції, інспектора дозвільної системи Куликівського РВ УМВС України в Чернігівській області (а.с.28).

Під час звільнення ОСОБА_2 не було виплачено одноразову грошову допомогу при звільненні в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення, за кожний повний календарний рік служби, яка встановлена пунктом 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей».

В 2015 році позивач звернувся до суду з позовом до Куликівського районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області про визнання неправомірною бездіяльності Куликівського районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області щодо ненарахування такої грошової допомоги при звільненні та про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 12.05.2015 в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 було відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 18.06.2015, яка залишена без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 30.09.2015, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 12.05.2015 скасовано, ухвалено нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено: визнано неправомірною бездіяльність Куликівського районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області, яка полягає в не нарахуванні ОСОБА_2 одноразової грошової допомоги при звільненні, в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення, за кожний повний календарний рік служби, яка встановлена пунктом 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393; зобов'язано Куликівський районний відділ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_2 одноразову грошову допомогу, яка встановлена пунктом 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393 в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за 12 повних календарних років служби.

Як свідчать матеріали справи, Куликівським РВ УМВС України було виконано рішення суду та згідно платіжного доручення № 432 від 27.10.2015 (а.с. 31) перераховано ОСОБА_2 одноразову грошову допомогу, яка встановлена пунктом 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 №393 в сумі 3217,26 грн. Позивачем одноразову грошову допомогу було отримано 30.10.2015, про що свідчить фіскальний чек, наявний в матеріалах справи (а.с. 30).

Позивач вважаючи, що грошову допомогу при звільненні за червень 2009 року йому було виплачено з порушенням строків, звернувся до суду першої інстанції з даним позовом.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що оскільки позивач проходив службу в органах внутрішніх справ, а не працював у Куликівському районному відділі Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області на умовах трудового договору чи інших умовах, а трудові відносини та служба в органах внутрішніх справ мають різну правову природу та врегульовані різним законодавством, то виплата компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати не передбачена, а тому в задоволенні позову необхідно відмовити.

Апелянт у своїй скарзі зазначає, що оскільки засновником Головного управління національної поліції в Чернігівській області є Міністерство внутрішніх справ, то вимога позивача про стягнення виплат саме з Головного управління національної поліції в Чернігівській області є правильним способом захисту прав колишнього працівника органу внутрішніх справ.

Колегія суддів вважає доводи апелянта необґрунтованими та погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 № 2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Статтею 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» встановлено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

З метою реалізації Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» Кабінетом Міністрів України 21 лютого 2001 року прийнято постанову №159, якою затверджено Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати.

Відповідно до пункту 1 цього Порядку його дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Пунктом 2 порядку передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.

Згідно з пунктом 4 Порядку сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне, а саме те, що у відповідності до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Разом з тим, відповідно до ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

При цьому, позивач проходив службу у міліції, а тому порядок, умови проходження та звільнення з якої, у тому числі, і у частині оплати праці, врегульовані законодавством України, зокрема: Законом України «Про міліцію» (чинним на момент проходження позивачем служби), Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 № 114; Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31.12.2007 № 499.

Так, частиною 1 статті 19 Закону України «Про міліцію» (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що форми і розміри грошового забезпечення працівників міліції встановлюються Кабінетом Міністрів України і повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування якісного особового складу міліції, диференційовано враховувати характер і умови роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності і компенсувати їх фізичні та інтелектуальні затрати.

У відповідності до частин 1 та 2 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Згідно статті 18 Закону України «Про міліцію» (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) порядок та умови проходження служби в міліції регламентується Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР.

Пунктом 12 цього Положення передбачено, що особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ одержують грошове і речове забезпечення за нормами, встановленими законодавством.

При цьому, порядок та умови виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ визначає Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31.12.2007 № 499.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач проходив службу в органах внутрішніх справ, а не працював у Куликівському районному відділі Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області на умовах трудового договору чи інших умовах.

У свою чергу, трудові відносини та служба в органах внутрішніх справ мають різну правову природу та врегульовані різним законодавством.

При цьому, спеціальним законодавством врегульовані спірні правовідносини таким чином, що виплата компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, не передбачена.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною у пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», відповідно до якої передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 05.03.2012 у справі № 21-42а.

Крім того, колегія суддів зазначає, що позовні вимоги ОСОБА_2 про стягнення з Головного управління Національної поліції в Чернігівській області компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за червень 2009 року, в розмірі 3500,53 грн. не підлягають задоволенню також і з тих підстав, що Головне управління Національної поліції в Чернігівській області не є правонаступником Куликівського РВ УМВС України в Чернігівській області та УМВС України в Чернігівській області, що вірно встановлено судом першої інстанції.

Законом України «Про Національну поліцію» визнано таким, що втратив чинність Закон України «Про міліцію». Згідно п. 7 Перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» Кабінету Міністрів України доручено в місячний строк забезпечити створення центрального органу виконавчої влади поліції України та його територіальних органів.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16.09.2015 №730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області та Куликівський районний відділ УМВС в Чернігівській області було ліквідовано та створено Головне управління Національної поліції України в Чернігівській області.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 107 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.

Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

На даний час до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запис про припинення органів МВС України в Чернігівській області ще не внесений, а тому в силу ст. 107 ЦК України вони, як юридичні особи ще не припинились.

Крім того, органом, що нарахував та виплатив ОСОБА_2 одноразову грошову допомогу, яка встановлена пунктом 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393 є Куликівське РВ УМВС України в Чернігівській області, а не Головне управління національної поліції в Чернігівській області, з якого позивач просить стягнути суму грошової компенсації.

Отже, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про те, що сума грошової компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення на користь ОСОБА_2 не підлягає стягненню, а тому позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції, а відповідач, як суб'єкт владних повноважень - довів правомірність своїх дій.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 200 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 41, 160, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.03.2016 - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки, встановлені статтею 212 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: Василенко Я.М.

Судді: Кузьменко В.В.

Шурко О.І.

Головуючий суддя Василенко Я.М.

Судді: Кузьменко В. В.

Шурко О.І.