ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" червня 2016 р. Справа № 922/5579/15

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Потапенко В.І., суддя Гребенюк Н. В. , суддя Слободін М.М.

при секретарі Бєлкіній О.М.

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_1, довіреність від 14.01.2016 р. № ГН-27-Ю/2016;

першого відповідача - ОСОБА_2, довіреність від 13.05.2016 р. № 677;

другого відповідача- Головко М.І., довіреність від 10.02.2016 р.;

третьої особи -не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача (вх. №1047 Х/3) на рішення господарського суду Харківської області від 22.02.2016 р. у справі № 922/5579/15

за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ВУСО", м Київ

до 1. Товариства з додатковою відповідальністю "Міжнародна страхова компанія", м. Харків 2.Комунального підприємства "Комплекс з вивозу побутових відходів", м. Харків

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів-Луговий ОСОБА_3, м. Харків

про стягнення коштів

ВСТАНОВИЛА:

Позивач - Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "ВУСО", м. Київ (позивач) звернулося до господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з додатковою відповідальністю "Міжнародна страхова компанія", м. Харків (1-й відповідач) та Комунального підприємства "Комплекс з вивозу побутових відходів", м. Харків (2-й відповідач) в якому просило суд стягнути з 1-го відповідача матеріальну шкоду в розмірі 2252,72грн.; стягнути з 2-го відповідача матеріальну шкоду в розмірі 1000,00 грн. (франшиза).

Рішенням господарського суду Полтавської області від 22 лютого 2016 року у справі № 922/5579/15 (суддя Лаврова Л.С.) в позові відмовлено.

Позивач подав на зазначене рішення до Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення господарським судом першої інстанції при його прийнятті норм матеріального і процесуального права, просить це рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач посилається на неправильний висновок господарського суду першої інстанції щодо недоведеності вини водія другого відповідача ОСОБА_4 у скоєнні ДТП, яке мало місце 20.06.2012 р. у м. Харкові по вул. Польовій , 98 за участю автомобіля Hyundai Matrіх, державний реєстраційний номер АХ 0874ВЕ під керуванням ОСОБА_5 та автомобіля ВАЗ-21043 д.н.з. Э9400ХА під керуванням водія ОСОБА_4, оскільки вина цієї особи підтверджується постановою Київського районного суду м. Харкова від 06.09.2012 р. у справі № 2018/13808/12 ( т. 2 а.с. 24), яка набрала законної сили 18.09.2012 р. і якою ОСОБА_4 визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого ст.124 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладено стягнення у вигляді штрафу в розмірі 340 грн.

При цьому позивач зазначає, що належним чином засвідчену копію зазначеної постанови в адміністративній справі він не надавав господарському суду першої інстанції, у зв’язку з тим, що у позивача її не було та він її отримав вже після прийняття оскаржуваного рішення у даній справі, що підтверджується написом на копії постанови: «копія виготовлена 22.03.2016 р.» та копією супровідного листа з Київського районного суду.

При цьому позивач зазначає, що господарському суду першої інстанції було надано достатньо доказів, які підтверджують наявність підстав для задоволення позовних вимог, а саме:

1) В обґрунтування факту заподіяння шкоди –акти огляду пошкодженого транспортного засобу, рахунок-фактура з СТО, звіт про оцінку вартості матеріального збитку № 41/06/12 від 25.06.2012 р.;

2) неправомірність дій ОСОБА_4 підтверджується постановою про відмову в порушенні кримінальної справи від 23.10.2012 р., якою визначено, що в діях ОСОБА_4 вбачається порушення п. 12.4., п. 13.1. Правил дорожнього руху України.

3) В обґрунтування наявності безпосереднього причинного зв’язку між неправомірними діями ОСОБА_4 та заподіянням шкоди-позивачем було надано довідку ВДАЇ та постанову про відмову в порушенні кримінальної справи від 23.10.2012 р.

Окрім цього позивач зазначає, що ним не було пропущено позовну давність, у зв’язку з тим, що при суброгації, яка мала місце в спірних правовідносинах, перебіг позовної давності починає обчислюватись з моменту виникнення страхового випадку – дати ДТП 20.06.2012 р. і відповідно до ч. 2 статті 264 Цивільного кодексу України цей строк перервався у зв’язку з поданням позивачем позову до Київського районного суду м. Харкова про відшкодування заподіяної ДТП шкоди до водія ОСОБА_4

Представник першого відповідача у відзиві на апеляційну скаргу (вх. № 5382 від 26.05.2016 р.) та в судовому засіданні проти її задоволення заперечує, просить оскаржуване рішення залишити без змін.

В обґрунтування своїх заперечень посилається на безпідставність доводів позивача про достатність наявних у матеріалах справи доказів для висновку, що ДТП від 20.06.2012 р. є страховим випадком в розумінні положень Цивільного кодексу України і Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, що в свою чергу встановлює обов’язок для першого відповідача сплатити страхове відшкодування на користь позивача.

Перший відповідач при цьому зазначає, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статті 1188 Цивільного кодексу України, які передбачають наявність обов’язку з відшкодування шкоди внаслідок використання джерела підвищеної небезпеки незалежно від вини водія такого джерела, оскільки у зазначених відносинах мало місце спричинення шкоди внаслідок взаємодії трьох джерел підвищеної небезпеки, що регулюється спеціальною нормою статті 1188 Цивільного кодексу України, яка передбачає відшкодування такої шкоди на загальних підставах, в тому числі за наявності вини водіїв у скоєнні ДТП.

Також зазначає, що за положеннями Кодексу України про адміністративні правопорушення, лише місцеві суди уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення за статтею 124 цього Кодексу і, відповідно, встановлювати належним чином вину особи у скоєнні ДТП.Проте постанови суду про притягнення водія другого відповідача ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності за скоєння ДТП , яке мало місце 20.06.2012 р. матеріали справи не містили, а тому господарський суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в позові, виходячи з недоведеності вини ОСОБА_4 у скоєнні ОСОБА_6 Київського районного суду м. Харкова від 06.09.2012 р., відповідно до якої ОСОБА_4 було визнано винним у скоєнні ДТП, була надана позивачем лише суду апеляційної інстанції разом з апеляційною скаргою і при цьому в порушення ч. 1 статті 101 Господарського процесуального кодексу України позивачем не заявлено клопотання щодо долучення вказаної постанови до матеріалів справи із обґрунтуванням неможливості її надання суду першої інстанції з причин, що не залежали від волі позивача.

Окрім цього перший відповідач зазначає на безпідставність тверджень позивача щодо преривання позовної давності поданням позову до Київського районного суду м. Харкова до ТДВ «Міжнародна СК» і ОСОБА_4, оскільки ухвалою зазначеного суду від 14.07.2015 р. позовні вимоги до ТДВ «Міжнародна СК» було виділено в окреме провадження і ухвалою цього ж суду від того ж дня провадження у вказаній частині позовних вимог було закрите з підстав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, тоді як в пункті 4.4.2. п. 4.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських справ» від 29.05.2013 р. № 10 роз’яснено, що за змістом ч. 2 статті 264 Цивільного кодексу України переривання перебігу позовної давності шляхом пред’явлення позову матиме місце у разі не будь-якого подання позову, а здійсненого з додержанням вимог процесуального закону, зокрема статей 54, 56, 57 Господарського процесуального кодексу України. Не перериває цього перебігу подання позову з порушенням правил підвідомчості справ.

Представник другого відповідача у відзиві на апеляційну скаргу (вх. № 5823 від 07.06.2016 р.) та в судовому засіданні проти її задоволення заперечує, просить оскаржуване рішення залишити без змін.

В обгрунтування своїх заперечень зазначає на те, що позивачем в порушення вимог статті 101 Господарського процесуального кодексу України було надано до апеляційної скарги копію постанови Київського районного суду м. Харкова від 06.09.2012 р. у справі № 2018/13808/12 без обгрунтування причин неможливості її надання суду першої інстанції, в той час як з матеріалів спраи вбачається, що суд першої інстанції надав достатньо часу для підготовки сторін до судового засідання.

Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши доводи апеляційної скарги та відзивів на неї, вислухавши пояснення представників сторін та перевіривши повноту встановлення місцевим господарським судом обставин, що мають значення для справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, між Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "ВУСО" та ОСОБА_5 було укладено договір добровільного страхування наземного транспорту від 24.10.2007 р. № 68415-20-02 ( т. 1 а.с.21-23), за умовами якого позивач взяв на себе зобов'язання відшкодувати збитки, які може зазнати відповідач у результаті пошкодження, знищення або втрати транспортного засобу ВАЗ-21043 д.н.з. Э9400ХА ( т. 1 а.с. 52- 55) автомобіля Hyundai Matrіх, державний реєстраційний номер АХ 0874ВЕ.

20.06.2012 року в м. Харкові по вул.Польова,98 сталася дорожньо -транспортна пригода, за участю автомобіля Hyundai Matrіх, державний реєстраційний номер АХ 0874ВЕ під керуванням ОСОБА_5 та автомобіля «МАЗ-533702» р.н. АХ 2966 під керуванням водія ОСОБА_4 ( третя особа), а також автомобіля НОМЕР_1 під керуванням водія ОСОБА_7

Зазначене підтверджується довідкою Управління державтоінспекції ГУМВС України в Харківській області від 23.07.2012 р. № Д/2975 та постановою ст. слідчого СУ ГУМВС України по Харківській області про відмову у порушенні кримінальної справи від 23.10.2012 р. ( т. 1 а.с. 30,31).

В результаті зазначеної дорожньо-транспортної пригоди було пошкоджено застрахований в ПрАТ "СК "ВУСО" (позивача) автомобіль. Згідно з умовами договору страхування одним із страхових випадків, визначається подія , уразі якої внаслідок ДТП було завдано шкоду автомобілю страхувальника ( п. 4.1.1 договору). Розмір страхового відшкодування визначається страховиком виходячи від суми заподіяного в результаті настання страхового випадку матеріального збитку, але не більше розміру страхової суми. Підставою для визначення розміру збитків є рахунок станції технічного обслуговування, яку рекомендував позивач. ( п.5.2 договору). Вартість відновлювального ремонту пошкодженого автомобілю склала 4344,55 грн.

В Договорі добровільного страхування наземного транспорту від 24.10.2007 р. № 68415-20-02 передбачено, що цей Договір набирає чинності з моменту внесення на користь страховика страхового платежу (його першої частини) у розмірі і в термін, обумовлені договором, та діє по 23.10.2014 р.

Позивач у даній справі звертався до Київського районного суду м. Харкова з позовом до ОСОБА_4 і ТДВ "МСК" про стягнення шкоди, завданої в результаті зазначеної ДТП.

Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 14.07.2015 року провадження по справі № 640/5890/15-ц за позовом ОСОБА_8" до ТДВ"МСК" про відшкодування шкоди закрито на підставі п.1 ч.1 ст. 295 ЦПК України, у зв’язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства ( т. 1 а.с. 66).

Щодо вимоги ПАТ СК "ВУСО" до ОСОБА_4 про відшкодування суми фактичних витрат по виплаті франшизи в сумі 1000 грн. рішенням Київського районного суду м. Харкова у справі за № 640/12138/15-ц було відмовлено, з посиланням на ті обставини, що до суду надана постанова про відмову в порушенні кримінальної справи старшого слідчого по ОВД відділу розслідувань ДТП СУ ГУМВС України в Харківській області від 23.10.2012 року, за відсутністю в діях ОСОБА_4 складу злочину передбаченого ст. 286 ч.1 КК України. ( а.с.31).

Позивач на виконання умов договору добровільного страхування наземного транспорту від 24.10.2007 р. № 68415-20-02 перерахував потерпілій від ДТП особі страхове відшкодування в розмірі 3252,72 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 10204 від 17.08.2012 р. на суму 3252,72 грн. (а.с. 59).

Позивач просить суд стягнути з відповідача на користь позивача страхове відшкодування в порядку статті 993 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України "Про страхування" в розмірі 3252,72 грн., наполягаючи на тому, що сплативши страхове відшкодування потерпілому у дорожньо-транспортній пригоді (ОСОБА_5В.) за договором добровільного страхування наземного транспорту від 24.10.2007 р. № 68415-20-02 в розмірі 3252,72 грн., він, відповідно до цієї норми отримав право вимоги потерпілого, яке він мав до першого відповідача як страхувальника заподіювача шкоди та другого відповідача як володільця джерела підвищеної небезпеки, яким завдано шкоди, у розмірі виплаченого страхового відшкодування.

Надаючи оцінку обставинам справи в їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, зважаючи на наступне.

Так, відповідно до ст. 979 Цивільного кодексу України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Згідно зі ст. ст. 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно п. 22.1. ст. 22 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (надалі - Закону) у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.

Пунктом 37.4. статті 37 зазначеного Закону ( у редакції, чинній на момент виплати позивачем страхового відшкодування потерпілому у ДТП) передбачено право страховика в разі настання страхового випадку здійснювати виплату страхового відшкодування безпосередньо потерпілим або погодженим з ними підприємствам, установам та організаціям, що надають послуги з відшкодування збитків.

Відповідно до ст. 993 Цивільного кодексу України та ст. 27 Закону України "Про страхування" до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

За змістом норм 993 Цивільного кодексу України та ст. 27 Закону України "Про страхування", у правовідносинах, що ними регулюються відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика. Нового зобов'язання із відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий -страхувальник за договором майнового страхування передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Отже, страховик виступає замість потерпілого у зобов’язанні з відшкодування шкоди. Особою, відповідальною за завдані збитки, може бути як безпосередній заподіювач шкоди, так і страхова компанія, відповідальна за останнього відповідно до Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" .

Отже у спірних правовідносинах позивач, виплативши страхове відшкодування за договором добровільного страхування наземного транспорту від 24.10.2007 р. № 68415-20-02 в розмірі 3252,72 грн. потерпілому у дорожньо транспортній пригоді , що мала місце 20.06.2012 р. у м. Харкові по вул. Польовій , 98 в межах зазначеної суми набув права вимоги, яке потерпілий мав до особи (осіб), відповідальної (відповідальних) за завдані внаслідок ДТП збитки.

За твердженням позивача, особами відповідальними за завдані потерпілому внаслідок зазначеного ДТП збитки, є перший відповідач як особа, яка є страховиком володільця автомобіля «МАЗ-533702» р.н. АХ 2966 як джерела підвищеної небезпеки та зазначений володілець- другий відповідач, КП «Комплекс з вивозу побутових відходів».

Відповідно до статті 1187 Цивільного кодексу України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.

Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Відповідно до статті 1188 Цивільного кодексу України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме:

1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;

2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;

3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Загальні підстави відповідальності у вигляді відшкодування шкоди встановлено статтею 1166 Цивільного кодексу України, відповідно до ч. 1 якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю майну фізичної чи юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Частиною 2 цієї статті передбачено, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Виходячи зі змісту цієї норми, підставою цивільно-правової відповідальності за завдання майнової шкоди є склад цивільного правопорушення, яке складається з наступних елементів: наявність майнової шкоди, протиправна поведінка заподіювача (дії чи бездіяльність), причинний зв"язок між протиправною поведінкою та майновою шкодою, вина.

Оскільки у спірних правовідносинах ДТП відбулось внаслідок взаємодії трьох джерел підвищеної небезпеки, для застосування відповідальності у вигляді відшкодування шкоди за статтею 1188 Цивільного кодексу України окрім протиправної поведінки заподіювача і причинного зв’язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою, необхідно встановити вину заподіювача-водія ОСОБА_4

Відповідно до статті 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального господарського кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно зі статтею 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

Згідно зі статтею 36 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказамии є документи i матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України встановлено вимоги щодо належності та допустимості доказів.

Відповідно до цієї статті господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

В пункті 2.5 постанови Пленуму Вищого господарського процесуального кодексу України від 26.12.2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» роз’яснено, що вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування, а також інститут належності доказів, якою є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Оскільки за положеннями Кодексу України про адміністративні правопорушення лише місцеві суди уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення за статтею 124 цього Кодексу і, відповідно, встановлювати належним чином вину особи у скоєнні ДТП, належним та допустимим доказом протиправної винної поведінки водія другого відповідача ОСОБА_4 може бути лише постанова у справі про адміністративне правопорушення.

Проте постанови суду про притягнення водія другого відповідача ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності за скоєння ДТП , яке мало місце 20.06.2012 р. матеріали справи під час розгляду справи в суді першої інстанції не містили, у зв’язку з чим господарський суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в позові, виходячи з недоведеності протиправної поведінки та вини ОСОБА_4 у скоєнні ДТП.

Копія постанови Київського районного суду м. Харкова від 06.09.2012 р., (т. 2 а.с. 24), відповідно до якої ОСОБА_4 було визнано винним у скоєнні ДТП, була надана позивачем лише суду апеляційної інстанції разом з апеляційною скаргою.

Відповідно до частини 1 статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обгрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Надаючи зазначену копію постанови суду в адміністративній справі до апеляційної скарги, позивач, в порушення вимог ч. 1 статті 101 Господарського процесуального кодексу України не обґрунтував неможливість її надання суду першої інстанції з причин, що не залежали від волі позивача, а тому вона не може бути прийнята як доказ та покладена в основу скасування рішення місцевого господарського суду.

Зазначені в апеляційній скарзі причини неподання зазначеної копії постанови господарському суду першої інстанції –отримання її позивачем в суді через більше ніж три роки після набрання нею законної сили, не є такими, що не залежали від волі позивача, оскільки з них не вбачається неподання зазначеного документу до суду першої інстанції з причин, які були об’єктивно непереборними, не залежали від волевиявлення сторони та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для вчинення відповідних дій. Позивач не довів, що він з об’єктивних причин не зміг подати зазначену копію постанови під час тривалого розгляду справи в суді першої інстанції (майже 6 місяців), враховуючи при цьому, що відповідачі свої заперечення проти позову обґрунтовували в тому числі відсутністю постанови про притягнення водія ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності.Зокрема позивач не навів обставин, з яких би вбачалось, що йому стало відомо або мало бути відомо про існування вказаної постанови саме після прийняття господарським судом першої інстанції оскаржуваного рішення.

Щодо заяви другого відповідача, зробленої у відзиві на позов ( т. 1 а.с.135 -138) про застосування позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.

За змістом частини першої статті 261 Цивільного Кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Оскільки, як зазначалось вище, позовні вимоги є необґрунтованими, позовна давність в даному випадку застосуванню не підлягає.

Вказана правова позиція відповідає правовій позиції Вищого господарського суду України, викладеній в пункті 2.2. ОСОБА_6 Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів».

Зважаючи на наведене, колегія суддів дійшла висновку, що підстави для зміни чи скасування оскаржуваного рішення відсутні, у зв’язку з чим це рішення підлягає залишенню без змін.

Керуючись статтями 33, 43, 99, 101, п. 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 22.02.2016 р. у справі № 922/5579/15 залишити без змін.

ОСОБА_6 набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.

Повний текст постанови складено 13.06.16 р.

Головуючий суддя Потапенко В.І.

Суддя Гребенюк Н. В.

Суддя Слободін М.М.